«Студенти мене боялися. Але всі тепер пишуть, що дуже мене любили»

Український музикознавець, професор Стефанія Павлишин цього року святкує два ювілеї — від дня народження і творчої діяльності. Хоча, як сама зізнається, не любить таких урочистостей. Напередодні дня народження я зателефонувала ювілярці домовитися про інтерв’ю і почула у слухавці мелодійний і молодечий голос. Подумала, що помилилася, але ніжний голос мені відповів: «Так, це я — Стефанія Павлишин». Пані Стефанія змалечку зазнала болю радянської несправедливості, але завжди була чесною, відданою своїй справі і вимагала цього ж від студентів. Вона ніколи не була комсомолкою і членом комуністичної партії, зате була впертою і жадібною до знань.

— У 25 років ви захистили канди­датську дисертацію, а у 30 стали до­центом…

— Тоді на захисті була дуже авторитет­на комісія, куди входив не лише мій ке­рівник Козицький, а й такі композитори, як Ревуцький, Лятошинський були члена­ми ради. Мені тоді дали єдине запитан­ня: скільки вам років. Мені ще не було 25-ти. Вони були подивовані.

— Стати доцентом у радянський час, не будучи членом партії, було не­можливо. Як вам вдалося?

— 20 років тому — до трохи меншого ювілею — у мене також брала інтерв’ю журналістка моєї улюбленої газети «Ви­сокий Замок». І заголовок був такий: «Без партії, без комсомолу». У мене було складне життя, бо мій батько на той час був у Сибіру, куди його заслали на 11 ро­ків. А мені треба було заробляти на жит­тя. Мені пощастило вступити у консерва­торію відразу на другий курс, і закінчила навчання через три роки. Довелося пра­цювати не лише на себе, а й на свою ро­дину. Аспірантуру закінчила за два роки. Це був своєрідний рекорд, піти на який мене змусило життя. Знаєте, я не вмію казати неправду. І коли кудись подавала документи, дипломатично відписувала­ся, мовляв, я працюю, а для членів партії можуть бути якісь збори, на які через ро­боту я не зможу прийти.

— У тяжкі 70-ті роки ви досліджу­вали творчість композитора Василя Барвінського, робили все для того, аби реабілітувати його ім’я. Не боя­лися, що за таку роботу вас можуть переслідувати?

— Не боялася. Навпаки, казала, що ніхто не має жодних доказів того, через що композитора зробили ворогом на­роду. Переважно люди, які нас переслі­дують, є боягузами. Знаєте, його твори спалили у подвір’ї теперішньої філармо­нії. Більшого покарання для митця годі й придумати. Василя Барвінського аре­штували у січні 1948-го. То не був суд, то були відкриті партійні збори. Страшний час. Людей вивозили, садили по тюрмах. Люди боялися. Але все-таки знайшлися такі, які ризикували усім. Була студент­ка єврейської національності, її підсуну­ли Барвінському у клас, щоб вона на ньо­го доносила. Натомість вона сказала: «Я подібної шляхетної людини не бачила». Її також виключили. Вона потім поїхала у Ленінград. А Барвінський, замість свят­кувати шістдесятиліття, поїхав на 10 ро­ків у табори… Але найбільша трагедія — те, що спалили його рукописи.

— Цього року ви святкуєте не лише ювілей від дня народження, а й випо­внюється 65 років вашої творчої ді­яльності. Як ставитеся до ювілеїв? Чи, може, вважаєте це пережитком радянщини?

— Не люблю ювілеїв. Ще 20 років тому моя колишня студентка, яка зараз ви­кладає в університеті у Торонто, сказа­ла, що приїде до мене на ювілей. І при­мусила мене організувати сценарій того святкування. Насправді усе гарно відбу­лося, мені було приємно, але я особисто не люблю святкувань такого роду.

— Ви працювали з таким відомим композитором Станіславом Людке­вичем. Яка це була людина?

— Я безмежно поважала Людкевича. Це була виняткова людина, унікальна по­стать в українській музичній культурі. Ба­гатогранний композитор, авторитетний вчений-музикознавець. Станіслав Люд­кевич любив товариство, цінував гарні жарти, дотепи, був цікавим співрозмов­ником. Пригадую поїздку влітку 1957-го в Ужгород на семінар з концертами само­діяльних композиторів Закарпаття. Гос­тей везли машиною. Людкевич дуже роз­глядався по місті, бо, як сказав, був уже тут раз і дуже цікавився, чи тут змінило­ся. «А коли ви тут були, професоре?» «Та десь у 1898 році, разом з „Артистичною прогулянкою“, давали тут студентами концерт». Станіслав Людкевич був над­звичайно інтелігентною людиною. І вод­ночас дуже скромним. Що буває дуже рідко. Але коли цього вимагали обстави­ни, вмів стояти на своєму. Бо був прин­циповим. І поєднував у собі найкращі риси, які тільки може мати людина.

— Знаю, що саме ви, пані Стефа­ніє, 20 років тому долучилися до пе­рейменування Львівського оперного театру з імені Івана Франка на Театр опери імені Соломії Крушельницької. Чому вам на цьому так залежало?

— Насправді це важливе для мене пи­тання. Франко не мав відношення до оперного театру. І я доводила, що він дуже у нас шанований, починаючи від на­зви міста, бо ж ніде у світі іменем пись­менника не називають міст. У Львові є пам’ятник, на усіх будинках, де прожи­вав і працював Іван Франко, є таблиці, його іменем названо вулиці і площі. Це все дуже добре, але коли у такому вели­кому місті його іменем названо дві най­важливіші культурно-освітні установи, це свідчить про те, що ми більше нікого не маємо. Перешкодою до перейменуван­ня було те, що на 20-гривневій купюрі з одного боку Оперний, а з іншого — пор­трет Франка, а не Соломії Крушельниць­кої, на що мені вказував тодішній дирек­тор театру Тадей Едер. Але це не єдине перейменування, до якого я долучила­ся. Славетна Соломія Крушельницька ні­коли не навчала дітей у спеціалізованій школі, яка носить її ім’я, там також не на­вчають вокалу. Її іменем у радянські часи назвали музичну школу — це з велики­ми труднощами вдалося Анатолю Кос-Анатольському, бо ж тоді могли цю шко­лу назвати іменем Кабалевського чи ще якогось радянського композитора. Ми мали таку надію, коли буде можливо, школі буде присвоєно ім’я Василя Бар­вінського, який 33 роки стояв на чолі му­зичної освіти Львова, культурного жит­тя нашого міста. Барвінський, який мав влаштоване життя митця, піаніста, ком­позитора, педагога у Празі, не хотів їха­ти до Львова. Але не мав вибору, бо по­передній директор музичного інституту Людкевич — австрійський офіцер, був на війні, потрапив у російський полон. Уся наша українська інтелігенція та і батько Василя Барвінського — громадський діяч Олександр Барвінський просив, щоб син сюди приїхав керувати цим інститутом. І Василь Барвінський погодився. За його керування дуже високо піднялася музич­на освіта, що є необхідним елементом нашого культурного життя. Крім інститу­ту імені Лисенка, який був перейменова­ний у вищий музичний інститут і став на рівні з зарубіжними консерваторіями, і також мав філіали у великих і малих міс­тах Західної України, де мали змогу на­вчатися діти робітників, а не лише інте­лігенції, діти сільських трудівників також отримували безкоштовну музичну осві­ту. Усім цим і займався Барвінський, вод­ночас занедбавши свою композитор­ську діяльність. Він був директором без секретарки, за все відповідав сам. Єди­ною допоміжною одиницею у штаті був сторож. За цю самовіддану працю Бар­вінський повинен був отримати вдячність від нащадків у формі назви музичної ін­ституції. Якщо музичне училище спра­ведливо назване іменем Людкевича, то спеціалізована музична школа повинна носити ім’я Василя Барвінського, який був першим директором цієї школи.

— Ваш батько був заарештований у 1945 році. Чи це не вплинуло на ваш вступ і подальше життя у післявоєн­ні роки?

— Вплинуло. Нас не вивезли на Сибір разом з батьком лише тому, що, крім та­буретки, у нас не було що брати. Забрали усі меблі. Мені на той час було 14 років, а брат і сестра були ще дуже маленькими. А для чого їм було забирати на Сибір ді­тей? Але це мені перекривало шлях до навчання. На цю тему я нікому нічого не розповідала. Однак на державному іспи­ті, а це ще був сталінський час — 1952 рік, на мене надійшов донос. Мене викликав проректор Котляревський після друго­го іспиту і розповів про той донос. А це означало, що на цьому моє навчання за­кінчилося. До цього ще й додалося те, що я не була комсомолкою. Він запитав, чи це правда, що мій батько у Сибіру. Я зізналася. Котляревський хвилину поду­мав і сказав: «Здавайте далі іспити». За три роки за скороченою програмою я за­кінчила консерваторію, бо змушена була заробляти на життя. Керівництво кон­серваторії мене майже випхало в аспі­рантуру, хоча я мала призначення на ро­боту в Ужгород. Але насправді я їм за це безмежно вдячна.

— Чому вирішили своє життя при­святити музикознавству?

— Тоді я сама про це не думала. Зі шести років займалася музикою, у 15 вступила в музичне училище. Мені тре­ба було вирватися з того життя, яке тоді склалося у моїй рідній Коломиї. Я взагалі втратила надію вчитися, хоча не уявляла свого життя без науки. Але мріяла не про музичну освіту, а медичну. На мою думку, лікар — це найважливіша й найбільш по­трібна людству особа. Я могла вступити, бо тоді це було легко, але вчитися на лі­каря треба було довго. А мені треба було швидко закінчити навчання. Та й музична підготовка у мене була серйозна.

— Чим відрізняються студенти тоді і тепер?

— Кожне покоління вважає, що попе­реднє робило все зле. Це відомо. Але у кожному поколінні є різні люди. Теперіш­нє вже не має такої потреби все брати з книжок, вишукувати дані, бо зараз усе полегшено. Інтернет насправді має й ін­ший бік — негативний, бо там все є гото­ве, і відомості іноді бувають доволі по­верхові. Проте є частина студентів, які розуміють, чого вони хочуть досягти у житті. І оскільки мають кращі умови, мо­жуть багато чого досягти. З іншого боку, це погано, коли нема труднощів. Бо коли людина поборює труднощі, вона більше цінує те, що вона здобуває. Серед тепе­рішніх студентів є багато розумних і тала­новитих, є патріоти, у яких переважають демократичні погляди. Тішуся, що серед них є вартісні люди. Я би хотіла, щоб сту­денти більше вчили іноземні мови, бо у нашій країні це досить занедбано.

— А ви були суворим викладачем? Вас боялися студенти?

— Так, боялися. Але всі тепер згадують і пишуть, що дуже мене любили. Казали, що я була справедлива і ніколи не брала подарунків за те, що викладаю.

— Кажете про мови. А самі які мови знаєте?

— З дитинства мене приватно навча­ли французької. Але не було такої доброї методики навчання. Німецьку мову три роки вивчала у гімназії, окрім того, ви­вчала її з платівок сама. Англійську вчи­ла самостійно, а відтак закінчила дворіч­ні курси в університеті. Мала можливість практикувати англійською. Італійську та­кож вивчила, латину вчила лише два роки. Польську знаю, як рідну, і не вва­жаю її для себе іноземною. Чеську вчи­ла і непогано володію, добре знаю іта­лійську, іспанську знаю так собі. Ті, хто колись хотів вивчати мови, тепер мені тільки дякують. У ті часи небажано було знати зарубіжні мови. Я поборола ту ра­дянську заборону, примушувала їх вчити, і тепер їм то в житті знадобилося. Най­більше тоді потрібна була німецька, бо музична література переважно на той час була німецькомовна. Тоді вважалося, що англійська — то мова туризму. Але то були 60-ті роки, а тепер ситуація зміни­лася і англійська стала панівною. Прига­дую, готувала доповідь для конференції до 150-річчя від дня народження Шопе­на, то все листування з Варшавою відбу­валося французькою мовою. Бо це була мова дипломатії.

— Зараз людям, які вийшли на за­служений відпочинок, живеться не дуже легко. Як ви собі даєте раду?

— Пенсії мені вистачає, бо, окрім неї, маю президентську стипендію. Вона не­велика, але непогана підтримка. У мене є родина сестри, яка живе доволі скром­но, то я ще намагаюся їм допомагати. Не люблю рахуватися з грішми. Коли потрібно, можу дати навіть чужій люди­ні. Тільки не подумайте, що розкидаюся грішми наліво-направо. Гроші ніколи не були моєю метою життя.