«На екрані і в житті я сильна жінка. Маю бути прикладом своїм двом синам»

Спілкуватися з заслуженою артисткою України, актрисою Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Олександрою Лютою завжди цікаво. Олександра захоплено розповідає не лише про своїх чудових синів-двійнят, а й про ролі на сцені і в кіно. От і зараз актриса знімається у 40-серійному детективному фільмі виробництва студії FILM.UA.Group на замовлення каналу «Україна». Як потрапила у проєкт, про свою героїню та про особисте життя Олександра Люта розповіла журналістові «ВЗ».

— Канал «Україна» вже транслює серіал «Відважні», у якому ви виконали одну з головних ролей. Як потрапи­ли у цей проєкт? Був кастинг?

— Саме за його результата­ми мене затвердили на роль Ренати Маркович. До цього я вже мала досвід у зйомках у ху­дожньому фільмі «Жива» режи­сера Тараса Химича і в серіа­лах («Черговий лікар», «Лікар Ковальчук», «Жіночий лікар-3», «Таємниці», «Новенька»). От якраз після співпраці в серіа­лі «Новенька» мене запросили прицільно на роль Ренати Мар­кович. Вдячна продюсеру «Від­важних» Юлії Міщенко за запро­шення мене саме на цю роль.

— Ваша героїня працює у відділі боротьби з домашнім насиллям, жінка з непростою долею і своєю історією. На­скільки вам близький образ сильної жінки, яка бореться зі злом?

— Раніше моя героїня Рената Маркович працювала в Інтерпо­лі. Її доля схожа з долею жінок, яким тепер допомагає. Її історія розкривається поступово, зі се­рії у серію. У серіалі чотири го­ловні героїні, кожна з яких має свою історію в минулому, і має мотивацію до роботи у підрозді­лі боротьби з домашнім насил­лям. З цією темою я знайома не з чужих історій, а з власного життя… Як на мене, звичайна сі­мейна зрада, особливо коли є абсолютна довіра та сильне по­чуття і не віриться, що з коханою людиною можуть статись такі зміни, — це теж психологічне на­силля. І дуже важко з цим впо­ратись самому…

Моя героїня — сильна жінка, у цій четвірці їй відведена роль практика: займається затри­манням злочинців. Мені близь­кий цей персонаж, бо теж звикла діяти самостійно, сама вирішую свої проблеми і не афішую їх. А стосовно того, що сильна жінка, то… Я мама двох хлопців, тому повинна бути сильною, треба бути їм прикладом.

— Чи довелося вам для ролі Ренати оволодіти новими на­вичками, навчитися того, чого раніше не вміли? Чи трюки виконували дублери?

— Дублерів не було. Бойо­ві прийоми виконую сама. На майданчику є постановник боїв. Перед початком зйомок ми проходили підготовку, з нами займався тренер. Також у віль­ний час додатково ходила на тренування з самозахисту. А до зйомок брала участь у різних тренінгах, відвідувала майстер-клас від Британської академії сценічного та екранного бою. Я маю знати предмет із середини, не люблю приблизності ні в ро­боті, ні в житті. Шукаю різнома­нітні тренінги і майстер-класи, як театральні, так і кіношні, для розвитку і вдосконалення у про­фесії… Усі ці навички мені зна­добилися для зйомок у серіалі.

— Який був перший фільм, в якому ви знялися?

— Моє знайомство з кіно по­чалось 2013 року з коротко­метражного фільму режисе­ра Тараса Дроня «Доторкнись і побач», де я зіграла роль мами сліпої дівчинки. Мені завжди була близька соціальна темати­ка. Невдовзі знялась у повноме­тражному фільмі «Жива».

До речі, серіал «Відважні» та­кож соціально-детективна дра­ма. Рада, що серіал висвіт­лює таку складну, замовчувану тему, і для когось він може ста­ти навіть підказкою і допомо­гою. Адже в серіалі реальні іс­торії, і знімався він у співпраці з громадською організацією, яка займається питаннями домаш­нього насильства, а номер те­лефону «гарячої» лінії можна по­бачити наприкінці кожної серії. І ще тішуся, що серіал україно­мовний. Це моя умова і принци­пова позиція на даний час.

— Ви згадали про синів-двійнят. Скільки їм років, де вони навчаються? При вашій професії часу для вихован­ня дітей залишається дуже мало. Як з цим справляєте­ся?

— Моїм синам скоро буде по 18 років, вони студенти першо­го курсу ЛНУ імені Івана Франка. Максим навчається на психо­логії, Артем оволодіває ІТ-технологіями. Один гуманітарій, другий математик (сміється — Л. П.). Я читала, що математич­ний склад розуму передаєть­ся сину від батька мами. От від мого тата Артему і передалось, хоча і у мене в школі було все до­бре з математикою. Артем, до речі, кубер. Складає кубик Ру­бика на швидкість, бере участь у змаганнях. Опанував швидке складання кубика самостійно, з Інтернету. Як і я, сам вивчає те, чим зацікавився. Це у нас теж від мого тата, а для нього діда, Валерія. А Максим — кіноман, навіть кінокритик. Полюбляє пе­ред показом фільму прочитати однойменну книгу, якщо така є. З синами часто відвідуємо кіно­театри, підтримуємо українське кіно. Переглядаємо також філь­ми по телебаченню, в Інтернеті.

Зараз хлопці вже дорос­лі, тому можу залишати їх са­мих. Коли вони були малі, та ще й часто хворіли, я не дозволя­ла собі і думати про кіно. Але ба­жання потрапити у знімальний процес було велике, і я готува­лась до цього сама і готувала ді­тей до самостійності, щоб мо­гли обходитись без мене. Учила синів, щоб уміли самі готува­ти і самоорганізовуватись. Тому уміють зварити пельмені, по­смажити яєшню, омлет, м’ясо на грилі й навіть приготувати піцу. Коли я була на зйомках, вони по відеозв’язку варили зупу.

— Діти, які з дитинства зна­ють, що таке сцена, заку­лісне життя, не з розповідей знають, що таке акторська професія. Чи було у них ба­жання стати акторами?

— Коли діти були маленькі, я викладала в дитячому театрі «Юрашки» і запропонувала їм також ходити зі мною. Коли ста­ли старшими, знялися зі мною у двох серіалах — «Черговий лі­кар» і «Таємниці», бо там потріб­ні були двійнята. Вони зрозумі­ли, що все не так просто, що це дуже тяжка і наполеглива пра­ця, яка потребує багато зусиль і витривалості, окрім здібностей і таланту. Побачили це під час зйомок, коли самі були 8 годин на майданчику без відпочин­ку, тому що зйомка відбувалась на натурі, треба було «ловити» природне світло і не можна було псувати грим. Я рада, що вони на собі відчули акторство і від­тоді серйозніше ставляться до маминої професії. Але навчати­ся на акторів не захотіли.

— Ви з Івано-Франківська. Закінчуючи школу, вже зна­ли, що станете актрисою? Як потрапили до Львова?

— Я народилась із цим зна­нням і бажанням. Гарний голос і академічний спів у мене від мами, яка від природи мала хо­роші вокальні дані. Ще в садоч­ку я знала, що хочу бути актри­сою. А до Львова приїхала на навчання, бо так склалася доля, та й він ближче до Івано-Фран­ківська. До Києва їхати було лячно і з фінансами було сутуж­но… Я з багатодітної сім’ї, нас у батьків (на жаль, уже покійних) четверо. І роки були нелегкі — 90-ті, тому умію багато чого ро­бити своїми руками: шити, ви­шивати, майструвати, робити ремонт. Я вдячна долі, що на­вчалась у Львові, тобто період мого свідомого становлення як людини, як громадянки відбув­ся у Львові (адже я до 17 років була російськомовною, після російської школи). Вступила на акторське відділення при Львів­ській консерваторії на курс Бог­дана Козака. Усе, що я вмію у професії, це завдяки Богдану Миколайовичу.

На відбірковому турі у Фран­ківську познайомилась з Ір­мою Вітовською. З Ірмою ми були пліч-о-пліч 4 роки навчан­ня, а далі зустріли свої половин­ки в різних містах (вона в Києві, я у Львові). А згодом вона ста­ла хрещеною мамою Макса. Ми обидві завжди з вдячністю зга­дуємо нашого педагога. Дяку­ємо, що навчив нас акторсько­го ремесла. Від мами у мене голос і талант, від тата — напо­легливість і скрупульозність, а ремесло в руки мені дав мій на­ставник.

Хочу ще згадати про Аллу Ба­бенко. Я багато чого навчилась в її постановках. Я її називаю режи­сер-педагог. У неї я пройшла нау­ку тонкого психологічного театру. З виставами у постановці Бабен­ко брала участь у багатьох міжна­родних театральних фестивалях і зараз маю дві вистави в Киє­ві в театрі «Сузір'я» в її постанов­ці: «Вогні» за оповіданням Антона Чехова і моновистава «Актриса» за п’єсою Романа Горака.

— Як стали актрисою театру імені Марії Заньковецької?

— Після закінчення навчан­ня я неповний сезон працюва­ла у Першому театрі для дітей та юнацтва. Наприкінці сезо­ну мені запропонували перейти до театру Заньковецької, бо по­трібно було рятувати гастролі — виставу «Гуцулка Ксеня» везли до Польщі, а дві актриси, які ви­конували роль Ксені, не могли поїхати. За три дні я ввелася на роль гуцулки Ксені, і ми поїхали до Ольштина.

За 20 років роботи в театрі, навіть, я би сказала, служіння, я зіграла понад 50 ролей, головних, другорядних, різних жан­рів. Але я більше драматична і трагічна актриса. Зараз у ре­пертуарі театру я задіяна мен­ше, бо багато часу проводжу на зйомках. Нещодавно я зніма­лась у серіалі «Новенька» (роль Орести). Паралельно знімала­ся в історичному 12-серійно­му проєкті «Сага», роль Христи­ни. «Сага» про чотири покоління української родини від почат­ку ХХ століття до Майдану, до 2014 року. Цікавий матеріал. Через звичайних людей пода­ні історичні події цього проміж­ку часу: розкуркулювання, I Сві­това війна, совіти, Голодомор, II Світова, репресії, «відлига», пе­ребудова, шалені 90-ті і рево­люції 2000-них. Усі три персо­нажі, ролі яких я виконую у трьох серіалах, дуже різні і дуже цікаві. І головне — українською мовою!

Запрошення на роботу в те­атр чи відбір на роль у фільмі — то зрозуміло, але бувають і при­ховані знаки долі, які іноді дуже важко розпізнати. Має бути якесь внутрішнє чуття, що от він, ще один шанс…

Якщо Бог дав тобі здібнос­ті, їх треба розвивати, іти своєю дорогою. Потрібна наполегли­вість, бажання постійно вдоско­налюватися. Усе залежить від самої людини. Крім вправляння в акторській майстерності, по­трібно займатися спортом. Ак­тор повинен бути у «формі». Я завжди дружила зі спортом — ходила на синхронне плаван­ня, на спортивний рок-н-рол і бальні танці, а також відвідува­ла драмгурток, співала в хорі до закінчення школи. Коли ста­ла актрисою, не зупинилася у саморозвитку, постійно вчуся, відвідую майстер-класи. Коли ти оволодіваєш якимись нави­чками, рано чи пізно прийде той момент, коли тобі доведеться їх втілювати в життя.

А внутрішнє чуття в моєму житті таки було… Трохи біль­ше, як 18 років тому, я точно відчувала, ні, знала, що у мене під серцем дві, а не одна дити­на. Хоча УЗД навіть на третьо­му місяці вагітності показува­ло одну… Я їх вимолила у Бога, моїх двійнят. Бог мені у всьому допомагає і веде.