«Люблю кіно, але театр для мене як наркотик»

У творчому портфелі В’ячеслава Василюка зіграні ролі вже заледве вміщаються, адже лише у кіно цих ролей понад 120. А скільки ще зіграв у театрі… День у В’ячеслава не буває лише знімальним, бо актор задіяний ще у Театрі на Липках. Та й ролі у фільмах та серіалах не трапляються від випадку до випадку, навпаки, іноді доводиться з одного знімального майданчика мчати на інший… От і зараз В’ячеслав Василюк грає одну з головних ролей у серіалі «Відважні», який знімає кіностудія FILM.UA спільно з телеканалом «Україна». Про нову роль, вибір професії, подорож до США та ціль, якої мріє досягти, В’ячеслав Василюк розповів журналістові «ВЗ».

— Пане В’ячеславе, канал «Украї­на» знімає фільм «Відважні». Цього разу ви граєте негативну роль. Роз­кажіть про свого героя.

— На жаль, усіх деталей розкрити не можу, бо треба тримати інтригу і не буде цікаво дивитися серіал. Але завісу хоч трішечки привідкрию (сміється. — Г. Я.). Мій полковник Кириченко створює такий жіночий відділ, у якому жінки розслідують побутове насильство, яке трапляється мало не у кожній родині. Негативний мій герой хіба що у тому, що ці жінки не мо­жуть мені підпорядковуватися, бо є про­блеми, які я не можу вирішити. Бо суто жіночі проблеми, пов’язані з насиль­ством над жінками чи над дітьми. Окрім того, головна героїня Інга, за сюжетом, — моя колишня дружина. Між нами та­кож постійно відбуваються конфлікти. Вона переконує, що я не правильно ви­ховую дітей, взагалі все роблю непра­вильно. У фільмі присутні не лише побу­тові насильства, а й особисті проблеми, які треба вирішувати головним героям. У мене постійно з дівчатами конфлікти, вони мене не дуже слухають, тобто бути керівником у мене не завжди виходить. Крім того, у мого героя дуже погане ми­нуле, саме через те я і є негативним пер­сонажем.

— Ви не вперше граєте ролі негід­ників. Так виглядає, що це вам до вподоби. Чи вам більше подобається грати олігархів?

— Але ж олігархи також можуть бути негативними. Тут усе залежить від того, як прописана твоя роль, який твій образ. Мене завжди запрошують, бо у мене зо­внішність людини, яка не може зроби­ти зло. Це слідчий, юрист чи вчитель, батько… Саме так я грав одну роль, де режисер мені сказав: «Я тебе візьму як зразкового персонажа, але в кінці філь­му з’ясується, що ти — вбивця». Ніхто не подумає, що така людина — в усьому по­зитивний персонаж — може виявитися вбивцею. І такі ролі мені більше подоба­ються, бо якщо людина не змінюється, вона нікому не цікава.

— Іншими словами — персонаж має тримати інтригу…

— Аякже! Глядач до кінця фільму пови­нен думати — хто позитивний персонаж, а хто — ні.

— Чи намагаєтеся ви під час гри не­гативному персонажу додати білих фарб, виправдати його бодай у чо­мусь, можливо, навіть наперекір ре­жисерові?

— Усе залежить від того, як ми з режи­сером зможемо вирішити у процесі зйо­мок. Якщо у мене є якісь пропозиції, які підкреслюють, що мій герой — добрий і хороший, я буду режисера у цьому пере­конувати. Колись казав Станіславський: «Шукайте у поганому добре, а у хорошо­му — погане». І якщо ми з режисером зна­йдемо ось таке біле обрамлення моєму героєві, а наприкінці зйомок з’ясується, що це обрамлення не біле, а чорне, то, навпаки, буде дуже цікаво.

— У якому фільмі не зніметеся за жодні гроші?

— На мою думку, актор повинен гра­ти все. Але, скажімо, якщо мені запро­понують роль у фільмі, де є насильство — сексуальне чи фізичне, коли на ге­роя неможливо буде дивитися, — я від­мовлюся. Або у цього персонажа будуть надто вульгарні мотиви, пов’язані з сек­суальними подіями. Тоді це не мій герой.

— У вашому творчому портфелі по­над 120 ролей. Чи були випадки, коли ви відмовлялися від участі у фільмі?

— Міг би відмовитися, якщо роль не несе за собою розкритості, тобто я не можу відкрити персонажа так, як я це бачу. Наприклад, режисер каже: «Може­те зайти в кадр, сказати: „Доброго дня“ і вийти». Мені такий персонаж неціка­вий, бо він нічого за собою не несе. Але ми намагаємося з ре­жисером зробити на­віть нецікавий момент цікавим.

— У вас є бага­то ролей, де ви зні­маєтеся у формі поліцейських. Чи ви­користовуєте служ­бове становище, скажімо, коли їдете за кермом і порушує­те правила?

— Жодного разу та­кого зі мною не тра­плялося, на щастя. Намагаюся не порушу­вати правил дорожньо­го руху. Натомість я був свідком дорож­ньо-транспортної пригоди, коли треба було підписувати протокол. Насправді ніколи не зловживаю і навіть не користу­юся тим, що мене впізнають.

— Ви народилися у Києві, де є ба­гато вищих навчальних закладів. Од­нак вирішили подати документи в Естрадно-циркову академію. Чому саме туди?

— Після армії я вступав в Естрадно-циркову академію на акторський та ре­жисерський факультети. На акторський я вступив до народної артистки Лялі Тка­ченко. Але у той час у мене дуже сильно хворіла мама. Я не міг постійно відвід­увати заняття. А Олександр Заболот­ний, у якого я перед тим брав уроки ак­торської майстерності перед вступом в інститут імені Карпенка-Карого, за­пропонував, що буде набирати курс в Естрадно-цирковій академії на факуль­теті «актор естради та кіно». Я погодив­ся, закінчив академію, після якої мене відразу взяли на роботу у Театр юного глядача на Липках.

— Чи не відмовляли вас батьки від вибору саме такої професії? Бо ж вчилися ви у 90-ті роки, коли було дуже важко акторам театру та кіно — фільмів майже не знімали, театри були практично порожніми.

— Не відмовляли. Навпаки, батьки ні­коли не втручалися у моє особисте жит­тя і не вказували, ким мені бути у май­бутньому. Вони вважали, що я — доросла людина, і у свої 21 чи 22 роки я вже сам повинен вирішувати, яку професійну до­рогу мені обрати. На жаль, мама по­мерла, коли мені був лише 21 рік, а тато жодного разу не сказав, що я вибрав не­правильну професію. Навпаки, казав, що я маю вчитися і щоб мав хорошу ро­боту. Тим більше, що після третього кур­су у мене був спочатку театр «Бенефіс», де я працював як по­стійний актор, а коли закінчував Естрадно-циркову академію, піс­ля другого прослухо­вування мене взяли у Театр на Липках. Це був 1994 рік. Три роки тому я звільнився з цього театру, але й досі там працюю як запро­шений актор.

— А чому звільни­лися? Переміг кіне­матограф?

— Так, з’явилося кілька пропозицій у кіно. А ще я поїхав до Америки.

— Ви на той час були вже затребува­ним актором, то чого поїхали у США?

— Страшенно хотів подивитися, як працюють люди в Америці. Кожен актор має мрію працювати у Голлівуді. Щоб працювати за кордоном — для актора та­кож велике досягнення.

— То вас запросили у якийсь проєкт?

— Ні. Я завжди ставив перед собою ціль. Якщо чогось досягаєш, то це вже не ціль, тоді треба ставити перед собою ще одну. Треба мріяти далі і робити все для того, щоб та мрія здійснилася. А якщо не будеш мріяти — то життя вже закінчило­ся. От я мріяв попрацювати в Америці. Для здійснення цієї мрії пішов на курси англійської мови, телефонував друзям у Нью-Йорк, підготувався. Якби у мене була бодай маленька зачіпка, щоб заче­питися з дружиною в Америці, ми б там залишилися. Але… Два місяці ми жили у Нью-Йорку, потім перебралися до Сан-Франциско. Проблема у тому, що ми по­їхали як туристи. А щоб там працювати легально, особливо у театрі чи зніма­тися у кіно, треба мати дозвіл на робо­ту. Якщо такого дозволу нема і ти пога­но знаєш англійську, то тебе нікуди не візьмуть. Але ми не скаржимося, бо з дружиною багато подорожували, багато чого цікавого довідалися, побачили, як живуть у Штатах актори… Була ще одна надія. Третє місто, у якому ми хотіли по­жити, був Лос-Анджелес, але у мене знову сталася трагедія: помер батько. Я здав квитки до Лос-Анджелеса і полетів додому.

— Тобто ваша наразі нездійсненна мрія все ще актуальна?

— Буду старатися її втілити. Якщо не вдасться потрапити до Америки, то хочу спробувати попрацювати у Європі. Але ще треба вдосконалювати мову. Бо без знання мови за кордоном нема що роби­ти. У нас багато знімають поляки, фран­цузи, німці… Якщо ти будеш бодай трохи розмовляти тією мовою, якою знімають фільм, то можна досягнути мети і пра­цювати за кордоном. Хочу відчути різни­цю у знімальному процесі, випробувати сцену…

— Ваша дружина також актриса?

— Юлія — фотограф.

— Ви вели кілька програм на різних телеканалах, тобто маєте досвід те­леведучого, актор театру і кіно. Де ви як риба у воді — на театральній сцені, на телебаченні чи у кіно?

— Якщо вибирати між театром і кіно, то 50 на 50. Але якщо вважати, що я го­дую сім’ю і мені треба заробляти гроші, то, звісно, кіно перемагає. Кіно розви­вається, воно успішне, особливо україн­ське кіно, тому більше часу я проводжу перед камерою. Але я страшенно сумую за сценою. Не можу не любити театр і не можу не грати вистав. Тому для мене як наркотик той момент, коли я виходжу на сцену, вбираю ту енергію, яку дає мені глядач і сцена. Я живлюся цим.

— На вашу думку, в українського кіно настав період розквіту?

— Звісно! Саме після 2014 року, після Революції Гідності український кінема­тограф дуже голосно заявив про себе. Можливо, не так багато знімають філь­мів, як би ми того хотіли, але кількість фільмів постійно збільшується. Не тільки українські серіали заповнюють наші те­леканали, але й велике українське кіно. Є Держкіно, яке на 50−60 відсотків фі­нансує українські фільми. У цьому заслу­га нашої держави. І якщо далі так буде продовжуватися, то чому б повністю не знімати в Україні фільми лише україн­ською. Це дуже достойно.

— Українським акторам стало лег­ше пройти кастинги і потрапити на перші ролі у фільмах? Чи головні ролі віддають російським акторам?

— Усе залежить від контракту, який укладає компанія. Якщо проєкт зніма­ють за російські гроші, то, зрозуміло, що головні ролі гратимуть російські акто­ри. Але не лише російські, а й білоруські, які також активно знімають свої фільми в Україні. Але якщо це виключно україн­ський проєкт, то там тільки наші актори.

— Ви їздите на зйомки в Росію?

— Я не хочу їздити у Росію. До 2014 року я працював у Москві, але після Ре­волюції Гідності я повернувся в Україну і більше туди не їздив. Вважаю, що я там більше не можу працювати.

— Більшість акторів — забобонні. А ви?

— Є трохи (сміється. — Г. Я.). Дехто ка­тегорично відмовляється лягти у труну. Я би міг лягти, але якщо покласти пляшку горілки під сідниці чи збоку. Бажано сце­ну у труні знімати на початку фільму або наприкінці. Якщо посередині — це погана прикмета. І про це режисери також зна­ють, тому намагаються такі сцени зніма­ти або спочатку, або в кінці. Якщо у мене падає текст на підлогу, відразу ж на ньо­го сідаю. Акторам не можна лузати на­сіння, бо, кажуть, театр у фінансовому плані не буде успішним. Я цього також не роблю. А ще у театрі не можна торкати­ся руками лаштунків. Знаю, що режисе­ри, які знімають фільм, не голяться доти, поки не завершаться зйомки.

— Яке маєте хобі?

— Люблю дивитися добротні фільми, стежу за кінофестивалями, аналізую, які фільми взяли призи, також люблю ходи­ти на футбол, коли грає київське «Дина­мо», і вивчаю іноземні мови.