«У політиці бачу суцільний шоу-бізнес із дешевими шоуменськими прийомами»

Тоді й подумати не могла, яка місія випаде її колективу: показати український танець у світі, привезти в Україну перемогу на «Євробаченні», зрештою, щодня плекати нашу культуру. Ірина ніколи не зупиняється на досягнутому: за останні сім років балет «Життя» виріс до ТанцТеатру, а його артисти оволоділи ще й мистецтвом співу, декламації, акторської майстерності. А ще Ірина Мазур не байдужа до суспільно- політичного життя країни. Власне, оця друга її риса народила резонансний проєкт «Ремінісценції.UA», який восени цього року дивуватиме українців США та Канади. Про еволюцію балету і творчість у часи війни та великих змін — в ексклюзивній розмові для «ВЗ».

— Наш балет — мабуть, єдиний в Україні танцювальний колек­тив з такою низькою текучістю кадрів, — розповідає Ірина Ма­зур. — Деякі артисти з нами вже понад 20 років! І коли так дов­го знаєш людей, бачиш, як вони розвиваються, то настає час, коли переглядаєш їхні функції. Тож як режисер почала експери­ментувати із новими жанрами, стилями, звідси й виникла по­треба в уроках вокалу, сценічної мови, акторської майстерності. Так наш балет перетворився на ТанцТеатр.

— Переломним для колек­тиву став проєкт «Ремінісцен­ції.UA»…

— Балет «Життя» завжди роз­вивав та популяризував україн­ську автентику і бренд «Україн­ська культура» як в Україні, так і по всьому світу. У нас була твор­ча місія: берегти і модернізува­ти наше, українське. Коли став­ся Майдан, а потім розпочалася російсько-українська війна, ми, як і більшість артистів, опини­лися у застої. Розважати у такі часи було б неправильно. А як розвиватися, як не зупинитися? А головне — як протистояти то­тальній русифікації, яка вже не давала дихати українським мит­цям?

Ще задовго до Революції гід­ності ми поставили номер і зня­ли кліп «За Україну!» зі словами Тараса Шевченка «Вставайте, кайдани порвіте». Це був наш протест проти тотальної руси­фікації України, що за часів Яну­ковича досягла свого апогею — наша країна перетворилася на губернію Російської Федера­ції, Малоросію. Російські попса і шансон лізли з кожної шпарини — звучали у кожній сільській хаті, у львівських кав’ярнях, скрізь… Телевізор пропагував суцільний «русскій мір». В інформаційному просторі не залишилося місця для українських митців…

— Відчували, що попереду великі зміни?

— Творчі люди більш емоційно відчувають світ та його викли­ки. Я часто керуюся інтуїцією. На проєкт «Ремінісценції.UA» мене надихнула книга «Україна Incognita». Ми почали зі сцени розповідати, як століттями у нас крали історію, культуру, талан­ти. Нищили, вбивали, вивози­ли, рубали під корінь і не давали розвиватися. Найстрашнішим було двадцяте століття. Ціле­спрямовано винищували елі­ту — кожного десятиліття йшла «чистка»… Родина Крушель­ницьких, художник Бойчук, ком­позитор Леонтович, поет Стус, розстріл кобзарів, «розстріля­не Відродження», будинок «Сло­во»… Втовкмачували нам, що все українське — меншовартіс­не, сільське… Ми й досі пожина­ємо те, що насадили нам. Досі зросійщені еліти не дають Укра­їні рухатися вперед. А на схо­ді нашої країни у багатьох гене­тично закладена ненависть до всього українського… І за що все це нашому народу? За те, що на своїй землі хочемо роз­мовляти своєю мовою та берег­ти свою культуру?

— Зараз проводять пара­лель між подіями 100-літньої давності. Як гадаєте, можли­ві репресії і переслідування у наш час?

— На жаль, так. Дівчинка ви­ходить з плакатом на протест проти новообраного президента — її забирають і карають. Хіба це не репресії? А цинізм і безприн­ципність методів, з якими нова влада заходить у владні кабіне­ти? При цьому досі не почула, які цінності вони сповідують. Чи ці цінності є проукраїнськими?

Чи страшно особисто мені? Страшно не так за себе, як за ді­тей та онуків, які можуть не по­жити у державі, про яку мрія­ли мої предки. А мені, можна сказати, пощастило — я заста­ла роки, у які було відчуття гор­дості за свою країну та її здобут­ки і перемоги. Якою ж наївною я була, коли думала, що цей-от розвиток всього українського вже не зупинити… А реваншис­ти планували свій вихід на «сце­ну». Відкат уже помітний… Пи­тання лише у тому, на якій точці зупинимося.

— Як режисер бачите від­верті режисерські ходи у те­перішній політиці?

— Бачу суцільний шоу-біз­нес із дешевими шоуменськими прийомами на кожному кроці. Таке враження, що до нас по­вертаються 90-ті, гопота. Такої риторики собі не дозволяв на­віть Янукович.

— Якщо така риторика зна­ходить відгук у суспільстві, а про це свідчать результа­ти двох цьогорічних виборів в Україні, що це означає?

— Це говорить про неосвіче­ність населення України. Неосві­чені люди не вміють аналізувати, стратегічно мислити, проводити паралелі. Такі люди не усвідом­люють, що здача інтересів Укра­їни рано чи пізно вплине і на їхні персональні інтереси. Їм сподо­балося гасло «Ми їх зробимо!», але вони і себе «зроблять»… Два роки тому ми їздили з га­стролями на схід — виступали у Рубіжному та Сєвєродонецьку. Там живуть люди, які за все своє життя не виїжджали за межі своїх населених пунктів. Вони не були у Києві чи Львові — що вже каза­ти про Європу… І їх це влашто­вує. «А зачєм?» — чула у відпо­відь. Їм і так добре… І щоб зберегти це «добре» — вони обирають собі ту владу, яка, як їм видається, гарантує це.

— Але ж за Володимира Зеленського, а тепер і «Слугу народу», прого­лосував на тіль­ки схід, а й за­хід…

— На заході України не тіль­ки нащадки упів­ців, бандерівців. Тут не бракує пристосуванців, які вміють жити при будь-якому режимі. Поглянь­те, як проголосува­ли у селі Бандери… Про що ще говорити? У мене відчуття, що це свого роду бунт неосвіченості, сірої маси. Жо­ден з українських лідерів не за­кликав голосувати за Зелен­ського чи його партію, а люди проголосували, знехтувавши застереженнями, що це зда­ча України. Але у кожного на­роду є відсотків 10−15 активних та мислячих людей. Ці люди не здадуться ніколи.

— Якби Росія не втручала­ся у те, як живе Україна, яко­го розвитку подій слід було б очікувати?

— За останні п’ять років все українське — мова, пісня, кіно, церква, армія — отримало міц­ний фундамент. І якби східний сусід, якому наші успіхи та пе­ремоги як кістка у горлі, не втру­чався — про Україну світ чув би все частіше та гучніше! Чого очі­кувати? Теперішнє відчуття ре­ваншу дуже тривожне. А дик­таторські замашки нової влади лякають…

— На осінь, окрім гастролей за океаном, ви готуєте но­вий концептуальний проєкт — «ДНК. Дух. Нація. Культура»…

— «Ідея «ДНК» визріла, коли я усвідомила, що українці досі не можуть побороти комплекс меншовартості, який насаджу­вався століттями. І навіть зараз, коли змушені захищати свою землю від ворога, не відчуваємо себе сповна. Вперто не черпає­мо тієї потужної сили та неймо­вірної енергії, які нам залиши­ли наші пращури. Забуваємо, хто ми. Наша ідентичність знову під загрозою, чого й чекають ре­ваншисти імперського «русско­го міра».

Ми розшифровуватимемо «ДНК» українців сучасно — так, щоб це сприймала молодь. І таки дійдемо до сутності — до витоків тієї енергії та сили, яка надихає, відроджує, відновлює, яка творить і гори перевертає. Яка, зрештою, дає нам право називатися українським наро­дом.

Довідка «ВЗ»

Ірина Мазур — хореограф, режисер-постановник, незмінний керівник ТанцТеатру «Життя». Народилася у Львові. Закінчила музичну школу по класу баяна. Навчалася на хореографа у Льво­ві та на режисера у Рівненському державному інституті культури. 1986 року після п’яти років роботи танцюристами у джаз-балеті Мануели Шварц у Німеччині Ірина з чоловіком, режисером Сте­фаном Мазуром, створили у Львові балет «Життя». Одним із провідних солістів колективу є Володимир Мазур — син творчого подружжя. 2004 року з «Дикими танцями» у постановці Ірини Ма­зур співачка Руслана і балет «Життя» перемогли на «Євробачен­ні-2004» у Стамбулі. Того ж року Ірина Володимирівна отримала звання заслуженої артистки України. А через 13 років, 2017-го, — звання народної артистки України. Балет «Життя» гастролював у понад 50-ти країнах світу. За останні сім років колектив ево­люціонував до ТанцТеатру, представивши на великих сценах ре­зонансні проєкти LoveSorry, «Ремінісценції.UA», «Етноеволюція» і DEKADANCE. На черзі — нова концептуальна та гучна постанов­ка «ДНК. Дух. Нація. Культура».