«Мені довелося обирати: йти воювати зі своїми колишніми товаришами чи проти них…»

Легендарний кіборг Рахман — про війну на сході, полон та небажаність тату у розвідників

Андрій Гречанов у редакції "ВЗ". Фото авторки

З професійним розвідником та кіборгом Андрієм Гречановим (з позивним Рахман) я познайомилася у Львові. Уродженець Дніпропетровщини, 43-річний Андрій Гречанов чотири місяці був у полоні у бойовиків. У 2015 р. його обміняли на російського кадрового офіцера, якого затримали на території України. Інформація для тих, хто каже «Их там нет!». Як Андрієві вдалося вижити у пеклі донецького летовища? Чому йому так і не вручили золоту зірку Героя? Як сталося, що досвідчений військовий потрапив у полон?

На запитання, чому ви­рішив стати військовим, Рахман відповів так: «Мій дід був військовим офіцером. Наші життєві шляхи дуже поді­бні. Дід у 1941 р. командував ротою. Я у 2014 р. пішов в АТО. Символічно… 1941 — 2014. Під Новомосковськом дід потрапив у полон, де пробув чотири роки. Я потрапив у полон під Новолу­ганськом. У тилу ворога був чо­тири місяці…».

— Ви як військовий перебу­вали у запасі. Чому поверну­лися на службу?

— Знайомий старшина, з яким я служив, вже тоді перебував у Луганському аеропорту. Ми телефонували один одному. У мене була хороша робота. Хоч зірок з неба не хапав. Але пра­цював в охоронній структурі. Якось старшина каже до мене та інших наших товаришів: «Да­вайте, пацани, підтягуйтеся! Вони тиснуть нас». Командир батареї загинув, ще один вій­ськовий поранений… До того ж дізнаюся, що деякі товариші, з якими я служив, воюють на боці окупантів… Мені довелося оби­рати: йти воювати зі своїми ко­лишніми товаришами чи проти них.

— Могли собі уявити, що таке колись може трапитися?

— У страшному сні таке б не наснилося… У свій день наро­дження, 17 червня, я звільнився з роботи і пішов у військкомат. Став командиром взводу. При­гадую одне сильне враження, яке тоді пережив. На блокпос­ту побачив молоду симпатичну жінку. Вона сиділа у машині. Я з нею жартував. А потім зауважив, що вона без ноги. Розповіла, що «це прилетіло у її дім з окупова­ної території». Тому відповідь на питання «А ви за кого?» для неї очевидна. Вона розповіла, що після поранення чоловік її поки­нув. Тепер їй допомагає колиш­ній водій. Він з нею живе.

А в листопаді я зазнав пер­шого поранення… Почалися серйозні бойові зіткнення.

На перших порах я взагалі не відчував страху. Було відчуття, що у «війнушку» граю. Я міг зайти на блокпост ворога. Сказати, що я з інженерної служби. Пе­ревіряю обладнання блокпостів (Це була осінь 2014 р. — Авт.). Тоді там були місцеві ополчен­ці, добровольці з Росії, Абха­зії. Вони запитують: «Вип'єш?». «Не питання. Вип’ю», — кажу. Ми з ними стріляли по пляшках… У якийсь момент думаю, зараз як «вальну» в них. Але це якось не «по-пацанячому». Я ж з ними щойно пив…

— Про оборону ДАПу уже багато написано книг, знято фільм. Наскільки правдиві ті описи?

— Фільми, книжки — дитяча каз­ка, порівняно з реальністю. В ае­ропорту ми зайняли плацдарм, утримували його. А далі треба було розширяти територію. Я ка­зав, що варто займати капіталь­ні будівлі, наприклад, монастир. Хай простить Господь… Під нами провалилася підлога. Не було за що триматися. Людей завали­ло. Частині вдалося вийти. Во­рог зупинив наш наступ. Я по­трапив на пожежне депо. Потім — на диспетчерську вежу. Її обо­роняло нас семеро. Поранення. В оці осколок…

— Як вам вдалося вижити?

— Вважаю себе щасливчи­ком! Коли починалася паніка, молився. Мав з собою намоле­ні чотки. Не знаю, як залишив­ся живий у тому Армагеддоні… Зліва, справа — усі загинули. Між мною та Спартанцем ро­зірвалася граната. За метр від мене! У Спартанця — посічений бік: понад двадцять осколків. У мене — три осколки у плечі. Як це можливо? Але мене більше не бої підірвали, а власне по­лон. Йде бій. У руках — зброя. Від тебе щось залежить. А у по­лоні ти — як вівця. Куди тебе за­гнали, там і сидиш. Вони по­стійно зав’язували мені очі… Дві доби сидів у карцері, потім — в одиночній камері. Після кар­церу одиночна камера як Зимо­вий палац (усміхається. — Авт.). Постійно ставили питання: «Скільки ти наших пацанів по­клав?». Я відповідав: «Я що, ра­хував?..». Згадав, як діда сво­го запитував, скільки він німців убив? А він казав: «Не знаю. Я їх не рахував».

— Зараз з’явилося багато шахраїв, які видають себе за кіборгів…

— У мого знайомого ціла стіна завішана шев­ронами, які він зірвав з псевдокіборгів. А тоді черга в аеропорт не сто­яла… Багато людей від­мовлялися їхати на ле­товище.

— Але ж ви — профе­сійний розвідник. То чому потрапили у по­лон, як гадаєте тепер — адже був час на роз­думи?

— Я цю ситуацію про­тягом чотирьох міся­ців перебирав хвилина за хвилиною. Правиль­но зробили, неправильно. На цьому етапі правильно зроби­ли. І на цьому етапі правильно. Чому так сталося, блін? Випад­ково? Згадую мультик «Кунг-фу панда»: «Випадковості невипад­кові…». Нам наказали — виста­вити спостережний пост за лі­нією розмежування. Хоча, як міг, відмовлявся від цієї затії. У шта­бі АТО розвідники також казали: «Не лізьте туди. Це — політичні питання». Огляд того місця був поганий. Я досі шкодую, що до­зволив піти з нами на завдання санінструктору Денису Дробно­му. Одного разу його завернув, а він знову: «Я з вами!». Ми їха­ли на машині. Потім загнали її в укриття і зайшли «в зеленку». Попереду — Андрій Біда (позив­ний). Ми ще сміялися, як яхту назвеш, так вона й попливе. Я їм кажу: «Нічого не чіпайте. Ніку­ди не звертайте». Бо заміновано все: банки, протигази, одяг, те­лефон, ноутбук, спальні мішки. Головне, творчий підхід у цьому питанні… Ми зайшли у посадку. Денис зачепив розтяжку… Його права рука перетворилася на «фарш». Я наклав джгут. Ми пе­ревантажили Дениса на маши­ну, проїхали 6 км, але він помер. Довезти його до базового табо­ру не встигли. На його відкритих очах я побачив шар пилу… А далі — сигарета за сигаретою.

Сапери сказали, що зро­блять нам прохід (частково пе­ревірять територію). «А далі, па­цани, петляйте на удачу!». Ми одягнули цивільний одяг, сіли у машини… Бойовики сиділи у засідці. За 10 секунд до того, як вони нас схопили, я запитав провідника: «Вони за нами див­ляться?». Реально відчував це спинним мозком. «Так, дивлять­ся», — відповів.

— Чому у полоні ворог пово­дився з вами так жорстоко?

— Серед них були чеченці, бу­ряти… Один сказав: «Недарма мене з Чечні прислали». Їм було цікаво, хто я. Підозрювали, що я військовий. Мене видавала стрижка. Потім побачили на руці армійське татуювання. На шиї, на шнурку, у мене висіла куля. Прізвище я перекрутив, змінив ім’я. Думав, аби тільки не забу­ти, що їм брехав. Бо вони в го­лову добряче товкли… Все при­думував на ходу. Думав, якщо зізнаюсь, хто я, вони мене вза­галі на шматки поріжуть.

— Коли вони все-таки ді­зналися, що ви розвідник, це змінило їхнє ставлення до вас?

— Тоді мене вже ніхто пальцем не чіпав. Захарченко (Колиш­ній глава ДНР, загинув у серп­ні 2018 р. — Авт.) пропонував мені перейти на їхній бік. Я з ним тричі зустрічався у його кабіне­ті. Поруч з ним сидів їхній мі­ністр оборони Кононов (Позив­ний — Цар. — Авт.). Цей реально злий. Ріже словами як бритвою! Маленький. Злобний. «А чого ти не у мене командуєш?» — питає. Кажу: «Я взагалі піду у монас­тир». А Захарченко тоді каже: «Ти не полонений, ти заручник».

— Вас обміняли на кадрово­го військового Р Ф Старкова. Він справді був таким важли­вим для Росії?

— Вони роблять все, щоб було якомога менше доказів присут­ності військових росіян на нашій території. Це реальний офіцер Збройних сил Росії. Наскільки він впливовий, не знаю. (Вели­ку роль у тому, що Рахмана було звільнено з полону, відіграв екс­президент Петро Порошенко та автогонщик Олексій Мочанов. — Авт.).

— У вас багато різних від­знак. Про вас знав прези­дент Порошенко. Чи давали ви офіційні свідчення про те, що ви пережили?

— Торік до мене приїжджала якась організація. Сказали: «Ми збираємо факти військових зло­чинів». Але, здається, це якась шахрайська група… Я мав роз­мови зі спецслужбами, з контр­розвідкою. Давав пояснення. Розповідав і про те, що мені про­понували перейти на бік проти­вника. За бої в аеропорту я був представлений до Золотої зірки Героя. Мене вже вітали побрати­ми. Але цю нагороду мені так і не вручили. Подання досі лежить у Генеральному штабі.

— Чимало людей досі не ро­зуміє, що війну може зупинити той, хто її почав. Тобто Путін…

— У кабінеті Захарченка на стіні висів портрет президента РФ та двоголовий орел на гер­бі. Ясно, хто тут головний — то­вариш Путін! Коли Кононов кри­чав: «Ось ще одного кіборга притягнули на повідку», Захар­ченко казав: «Спокуха! Я його поважаю. Ворога треба поважа­ти. Він майор. Постійно на пе­редовій зі своїми солдатами». Кононов завжди зневажливо го­ворив. А Захарченко викликав хоч якусь повагу. Нинішній глава ДНР — Пушилін — ніхто! Один із засновників «МММ». «Кидала»…

— Розкажіть про свою сім’ю. Кому першому по­дзвонили після звільнення?

— Перший дзвінок у Борис­пільському аеропорту Петро Олексійович зробив матері, по­тім дружині. Ми тоді ще не були одружені. Тетяна жила у Криво­му Розі. Я був на Донбасі. Ми передзвонювалися. Вона і так тендітна, а то взагалі схудла. За мене хвилювалася… Коли мене звільнили, я вирішив зро­бити їй сюрприз. Мій знайомий — консул в ОАЕ. Ми розписувалися в Об’єднаних Араб­ських Еміратах. Було незвично! Піс­ля звільнення я ска­зав Петру Олексі­йовичу: «Я — ваш боржник!». Якби він не помилував Стар­кова, мене б не від­пустили. Було де­кілька спроб мене звільнити. І це вда­лося зробити да­леко не з першого разу.

— А що ви може­те порадити молодим розвід­никам?

— Ніколи не робіть «наколок»! (усміхається. — Авт.). Розвідник має працювати як мишка, шур-шур. А різанина — для м’ясників, а не для розвідників.

— Ви зараз продовжуєте службу на фронті?

— Я — заступник командира військової частини.

— Відчуваєте зміни після обрання нового президента?

— Останнім часом стало біль­ше паперової писанини. А вико­нання самого завдання відійшло на задній план (Андрій Гречанов зізнається, дивиться на ново­го президента і не вірить своїм очам. — Авт.). Досвідчені офіце­ри бояться брати на себе від­повідальність. Війна перейшла у незрозумілий для військових формат. Офіційно ми виконуємо стабілізуючі дії. Зараз, мабуть, більше з контрабандою воює­мо, ніж з ворогом…