«Хочете зберегти сім’ю — завжди будьте поруч з чоловіком»

«Хімка, огня!». Хто не пам’ятає знаменитої фрази Проні Про­копівни з фільму «За двома зайцями», знятого у 1961-му? Фільм прогримів на всю країну, фрази пішли «у народ». Роль жвавої дотепної Химки зіграла тоді ще актриса Київського драматичного театру ім. І. Франка Таїсія Литвиненко. На ву­лицях їй проходу не давали. «Дивись, Литвиненко йде!». «Хто це?». «Та, що роль Химки зіграла». Таїсія Литвиненко 54 роки є провідною актрисою Національного академічного україн­ського драматичного театру ім. М. Заньковецької. На факуль­теті культури і мистецтв Франкового університету 25 років викладає акторську майстерність. Не втомлюється грати на сцені. Як і піввіку тому, до театру глядач іде «на Литвинен­ко». А вона каже: «Свого віку не відчуваю. На сцені я літаю!». Разом із чоловіком, народним артистом України, головним режисером заньківчан Федором Стригуном виховала двох синів. Від якої заповітної мрії актриса відмовилася заради сина? Чому свого часу подружжю погрожували, що жоден театр не візьме їх на роботу? Як заполонити серце мужчини на все життя? Про це народна артистка України, професор Національного університету ім. І. Франка Таїсія Литвиненко розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Пані Таїсіє, з Федором Стригуном ви 53 роки у шлю­бі. Творчим особистостям, думаю, нелегко під одним дахом. Щоб чоловік був єди­ним на все життя, треба…

— Зі Стригуном часто ходила у компанії відомих чоловіків. На­ступного дня телефонували їхні дружини: «Тасю, там були жін­ки?». «Були, — кажу. — Я! Хочете зберегти сім’ю — завжди будь­те поруч з чоловіком». Чоловік як факел: відпустиш від себе — знайдеться жінка, яка присяде біля нього, і може нею «загорі­тися»… Самотня жінка не буде жартувати з мужчинами так, як я собі це можу дозволити. Чому? Бо захист чоловіка відчуваю за спиною, а жарти неодруженої можуть сприйняти неправиль­но.

— Стригун вас ревнував?

— У 1979-му Іван Миколайчук запросив мене у фільм «Вави­лон ХХ» на роль Прісі. Якось Іван Миколайчук покликав Стригуна подивитися кінопроби. Сцена з Лесем Сердюком. На екрані — клуня. Глянула наліво-направо — і в клуню. Потім Лесь Сердюк озирнувся — і теж у клуню… «Я дивився на екран і відчував, що закипаю», — розповідав потім Стригун. За якийсь час з клу­ні виходжу я, поправляю спід­ничку, за мною — Лесь і підтягує собі пояс. Мій чоловік аж вибух­нув від ревнощів…

— Зі Стригуном ви позна­йомились, коли вже були кі­нозіркою…

— Знялася у фільмах «Назар Стодоля» та «Григорій Сково­рода». На третьому курсі мене запросили працювати у Київ­ський драматичний театр ім. І. Франка. Заходжу влітку в теа­тральний інститут. У фойє сто­їть красивий юнак, до іспитів го­тується. Беру його за плече. «Не переживай, хлопчику! — кажу дещо зверхньо. — Ти вступиш!». Він оторопів. Потім довідуюся, що у клубі свого села Федір ди­вився фільми за моєї участі і ка­зав сільським хлопцям: «Ця ар­тистка буде моєю дружиною». Хлопці розсміялися.

— Правда, що колись Стри­гун сказав: «Не люблю ма­леньких і чорнявих»? А ви — невеличкого зросту…

— А я впевнено відповіла: «Побачимо!». Захочу вийти за­між — вийду тут і зараз. Тоді була одружена з режисером Запо­різького драматичного театру, в якому разом працювали. Чоло­вік ставився до мене зневажли­во. Часто їздив до Києва стави­ти вистави. Залишав мене саму з маленьким сином Юрасиком та його нянею. Репетиції, стаці­онарні та виїзні вистави, дити­на… Я схудла до 42 кілограмів. Була виснажена. Забувала, що я — молода і красива; що таке чоловіча увага та компліменти. Колега не витримала: «Тасічко, твоє занедбане волосся кри­чить про твій необлаштований побут». Сусідки не засуджува­ли, коли додому мене прово­джав Стригун. Поволі я віддали­лася від колишнього чоловіка.

Пам’ятаю, з Юрасиком на ру­ках і клунками з Києва сім кіло­метрів йшла у село до батьків. За кілька днів дивлюсь з веран­ди: навпроти нашої хати Федір ходить. Я обімліла. Мама поба­чила його у вікні і все зрозуміла: «Он воно що! Поклич його, Та­січко, пообідати»…

Весілля справили у запорізь­кій однокімнатній квартирі, яку дали Стригуну. Там не було ні газової плити, ні ванни… Гості сиділи на театральних афішах. На них написали прізвища гос­тей — хто де мав сидіти. Зі страв мали картоплю у мундирах, ква­шену капусту і помідори, які принесла няня Юрасика Поліна Кіндратівна.

— Ви з чоловіком написали книгу спогадів «Житейське море». Виявляється, свого часу Стригуна виключили з комсомолу…

— І з посади секретаря ком­сомольської організації Запо­різького драматичного театру, в якому ми працювали, теж зня­ли. Я грала майже у кожній ви­ставі. Раптом розлучаюся з чо­ловіком-режисером і виходжу заміж за молодого красиво­го артиста Стригуна. Крім нас, розлучилося ще дві пари, зо­крема головний режисер з дру­жиною. Місто гуділо…

Директор театру викликав Федора на килим: «Ось вам „бі­лий квиток“ за те, що чужу сім’ю розбили. З ним вас і Литвинен­ко жоден театр на роботу не ві­зьме». Почали писати листи у театри. Відізвався головний ре­жисер заньківчан Доміан Козач­ківський. Поїхали до Львова. Поселили нас у… кабінеті голов­ного режисера. Обіцяли за кіль­ка місяців дати квартиру, а роз­тягнулося майже на три роки…

— У 1960−80-х роках ролі дівчат і хлопців грали соро­ка-, п’ятдесятирічні актори. В театрах що — молоді не було?

— У 1960-х в Київський те­атр ім. Франка на роботу за­прошували найобдарованіших акторів, а ролей їм не давали. Талановита актриса Катя Лит­виненко (моя однофамілиця) зіграла лише одну роль — Кле­опатри у п’єсі Олександра Кор­нійчука «Чому посміхаються зорі».

У цьому театрі я познайоми­лася з дружиною Корнійчука — актрисою Мариною Захаренко. Вона виходила на сцену пере­важно в масовках. До речі, як і виконавиця ролі Оксани у старій версії фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки» Валентина. Піс­ля цієї ролі актрису першою в СРСР нагородили орденом Тру­дового Червоного Прапора. А в театрі мала найменшу ставку — 450 рублів.

Режисер фільму Олександр Роу подарував їй рубіновий пер­стень з шістнадцятьма діаман­тами. Часи були бідні. Актри­си все шили самі: від спідньої білизни — до блузок і суконь. Пам’ятаю, сидять у кімнаті на величезному килимі, і кожна щось розкроює або шиє. Лише Валечка сидить у кутку і крутить на пальці коштовний перстень. Багато хто хотів його купити. Валя казала: «Ні за які гроші не продам, хіба що помру». Голод дошкуляв, але перстень не про­дала. Минули роки. Приїжджає у заньківчанський театр актри­са Ольга Кусенко. Дивлюсь: на її пальці — Валеччин перстень. «Валентини вже немає, — каже. — Перстень заповіла мені».

— Ольга Кусенко часом не була дружиною Юрія Тимо­шенка?

— Так, це дружина Тарапунь­ки (артиста гумористичного ду­ету «Штепсель і Тарапунька». — Авт.). Юрко був щедрим чо­ловіком. Бачив, що у когось нема грошей, витягне з гаман­ця сто червонців (рублів) — дає людині. За хвилю знову виймає купюри: «На тобі ще два чер­вонці». Щоб у фільмі «Штепсель женить Тарапуньку» я вигляда­ла привабливою, приніс з дому Олині сукні (подружжя тільки-но повернулося з гастролей із Гол­ландії), але жодна не підійшла мені по фігурі. Тоді Тарапунька замовив в ательє пишну зі спід­німи спідницями сукню з доро­гої і блискучої тканини. Коли фільм було знято, сукню пода­рував мені.

Прем’єру кінострічки пре­зентували у Москві. Запроси­ли в ресторан. На столі лише одна страва: величезна пава, начинена овочами та фрукта­ми. Московський кінокритик вульгарно відізвався про мене. «Ета актріса тєбє дьошево до­сталась?» — спитав у Тарапунь­ки. Почувши образливі слова, Тимошенко як крикне: «Геть! Щоб духу твого тут не було!». І як дасть йому в пику!

— Глядачам ви найбільше запам’яталися у ролі Хим­ки…

— Було мені 26 років. Йду Києвом заклопотана. Раптом на бульварі Шевченка хтось як схопить за руку. Дивлюсь: ре­жисер Михайло Іванов. «Та­січко, золотко! Так довго вас шукаю. Знімаю „За двома зай­цями“. Вибирайте: роль Галі чи Проні?». Я подумала і як ви­палю: «Химки!». «У цій ролі вже знімається актриса, — каже. — Добре, будете ви зніматися».

Режисер був незадоволе­ний актрисою Маргаритою Кри­нициною, хоча вона прекрас­но справилася з роллю Проні. «Криницина застара для цієї ролі, — бідкався Іванов. — У пансіоні всі молоденькі дівча­та, лише одна Проня — як тітка. Нав’язали мені цю актрису». На знімальному майданчику Іванов постійно з нею конфліктував. Який епізод не зіграє — йому не подобається.

— Яким запам’ятався Олег Борисов — Голохвастов?

— Розхристаним. Мав надію, що отримає звання заслуже­ного артиста. Але звання при­своїли іншим акторам. Бори­сов тиждень безпробудно пив. На знімальний майданчик його привезла дружина. Знімали епі­зод, коли Проня каже: «Я дума­ла, то у вас в груді шкварчить, а то шкварчала ваша папіроска». Борисов скаже репліку — від­вернеться, ікне після перепою… Добре грав роль Голохвастова, і режисер все йому пробачав. Через образу, що не присвої­ли звання заслуженого артиста, поїхав працювати до Ленінгра­да у театр Товстоногова.

— Подейкують, Іванові Ми­колайчуку у фільмі «Вавилон ХХ» влада наказала знімати не лише українських, а й ро­сійських акторів. Миколай­чук категорично мовив: «Ні! Зніматиму лише українських артистів!».

— Як задумав — так і зробив! У «Вавилоні ХХ» знімалася тільки одна актриса з Москви — Люба Поліщук. Та й вона народилася в Україні. Свого часу її батьків ви­везли до Сибіру. На мою роль Прісі претендувала Ада Рогов­цева. Миколайчук мовив твер­до: «Роль гратиме Литвиненко!». Якось я назвала його Іванком. «Я не Іванко! — каже строго. — Я — Іван! Не треба применшувати мого імені. Запам’ятайте це, Та­їсіє Йосипівно!».

Знімали фільм у селі Витаче­ві, за 40 кілометрів від Києва. Ні дороги, ні церкви. Пустка! Мо­лодь виїхала до міста. У селі — самі бабусі. Вони були щасливі, коли хтось з артистів у них обі­дав. Щодня після зйомок ми ве­черяли у хаті, яку купив Мико­лайчук. Бабусі приносили хто що міг: картоплю, капусту, за­крутки…

— Якось ви казали: «Якби до 16 років я не пасла корів та гусей, а виросла в інтелігент­ній сім’ї, навряд чи з мене ви­йшла б гарна актриса»…

— Народилася я у селі Погре­бах Броварського району, на Київщині. Наш рід по татовій лі­нії походить з родини чернігів­ського князя Василя Литвина. Про це свідчить печатка Рати­бора 1514 року, знайдена у По­гребах.

Мама гарно співала. У нашо­му домі місяць жив Григорій Ве­рьовка. Підбирав співаків для свого хору. Коли жінки у полі сі­дали обідати, співали. Верьов­ка заслухувався голосом моєї мами. Запросив у свій хор, але мама не поїхала. «Еге, дядьку, — мовила до Верьовки. — Заве­зете за Київ, а там — конець сві­ту»…

— Родичі не забороняли вам йти «в артистки»?

— Хто ж їм про це сказав?! У педагогічному інституті рік про­вчилася на вчительку геогра­фії. Після сесії приїхала додому. Вранці назбирала на городі су­ниці-полуниці, поклала у кошик, одягнула гарну сукню, яку по­шив мені тато, сіла у вантажів­ку і поїхала до Києва. Продала на базарі ягоди, з педагогічно­го інституту забрала докумен­ти і відвезла у театральний. Про навчання в театральному інсти­туті батькам зізналася, коли у фільмі «Назар Стодоля» зняла­ся. Спочатку мама з татом були шоковані. Коли привезла фото­альбом зі зйомок, почувалися щасливими.

— Ви могли б відмовити­ся від заповітної ролі заради сім’ї?

— Так і зробила. Коли наро­дився Назар, режисер затвер­див мене на роль Марії Зань­ковецької. «Дитина для мене важливіша», — сказала, і від ролі відмовилася. Якось «Ма­рію Заньковецьку» повезли на гастролі в Алма-Ату. По доро­зі автобус з артистами потра­пив в аварію. Актриса, яка грала головну роль, — у лікарні. Я тер­міново вилетіла літаком у Ка­захстан і зіграла роль Занько­вецької. Одна київська актриса заради головної ролі перервала вагітність. Цей необачний крок обернувся проти неї. Втратила дитину, чоловіка (він її покинув) і роль (режисер передумав і на роль затвердив іншу актрису).

Я — щаслива. Старший син Юрко — завідувач цеху в заньків­чанському театрі, професійний телеоператор. Назар — продю­сер вокального дуету народних артисток України Галини і Лесі Тельнюк. Назар — чоловік Гали­ни Тельнюк.

…(Задумавшись). Кілька ро­ків тому, на вечорі пам’яті Бог­дана Ступки у Львівській опері, київські тележурналісти зніма­ли репортаж. «Маєте можли­вість взяти інтерв’ю у Федора Стригуна — одного з найближ­чих друзів Ступки», — кажу. «Да-да?» — пробурмотіли журналісти у відповідь. Думаєте, підійшли до Стригуна? І не подумали. А життя лине хутко…