«Ми чекаємо на супергероя, замість того, аби чекати на суперкоманду, суперпрограму»

Готуючи матеріал про те, чому більшість українських заробітчан за кордоном та переселенців з Криму і Донбасу не проголосують на виборах (див. тижневик «ВЗ» за 31 січня — 6 лютого), зателефонувала Станіславу Федорчуку. Хотіла почути його думки і прогнози не лише як політичного експерта, а й як людини, яка про проблеми внутрішньо переміщених осіб знає не з чуток. Станіслав зі сім’єю теж змушений був залишити рідний Донецьк. Нині очолює «Українську народну раду Донеччини та Луганщини» — громадську організацію, яка займається захистом прав та інтересів переселенців. Слово за словом, і від питань про «нічийний електорат» перейшли до теми «нових облич» у політиці, перспектив повернення трудових мігрантів в Україну, а також проблем, які хвилюють переселенців із прив’язкою не лише до президентських виборів.

— Коли говорю, що часто складається враження про ставлення до переселен­ців як до неповноцінних громадян Укра­їни, по приклади далеко ходити не тре­ба, — каже Станіслав Федорчук. — Взяти хоча б той факт, що внутрішньо перемі­щені особи виключені з процесу виборів до місцевих громад. Це ненормально, враховуючи, що у багатьох переселен­ський стаж вже п’ять років. Ці люди є повноцінними членами громад, працю­ють, сплачують податки, при цьому го­лосувати на місцевих виборах досі не можуть. Та ж ситуація і з виборами до Верховної Ради, коли йдеться про голо­сування за кандидатів-мажоритарників. За списки — будь ласка, за мажоритар­ників — ні.

Досі невирішеним залишається пи­тання щодо законопроекту про боротьбу з колабораціонізмом. Спільно з групою нардепів ми запропонували свій варіант, зареєстрували його ще торік, так і ле­жить. Виходить, що для народних обран­ців не є актуальним питання колабора­ціоністів і їхньої діяльності на звільнених територіях? Хоча насправді це величез­на проблема, бо розмивається грань між людьми, які обрали Україну, і тими, хто її зрадив, піднімав російські прапори, до­помагав окупантам, а тепер, наче нічого не було, продовжує працювати в органах місцевого самоврядування, навчальних закладах. Якщо не подобається запро­понований варіант законопроекту щодо колабораціоністів, хай пропонують інший й ухвалюють, а не вдають, що проблеми не існує.

Так само не потрібно обманювати лю­дей, вдаючи, що сьогодні-завтра вони зможуть повернутися у свої домівки у Донецьку, Луганську, Горлівці: проблеми, мовляв, тимчасові.

— На адресу переселенців часто звучать закиди, що навіть війна, мов­ляв, їх нічого не навчила, що після всього готові йти на поводу у «голубів миру», що ратують за мир будь-якою ціною…

— У моєму колі спілкування — вихідці з Донбасу, які були військовими, волонте­рами, які підтримують Україну. У цьому середовищі риторика так званих партій миру неприйнятна. Мир може бути до­сягнутий тільки на наших умовах, а не на умовах окупанта. На жаль, у прифронто­вій зоні пропаганда псевдомиротворчих ініціатив діє. Чимало людей ведуться на «голубів миру» — у силу того, що на цих територіях усе ще тримають свої позиції перефарбовані «регіонали», там засил­ля медіа, які контролюються місцевими князьками.

Те, що такі «партії миру» досі існують, — недопрацювання відповідних структур, у тому числі і Служби безпеки. Проводи­ти пацифістські кампанії під час війни можуть тільки ті сили, які бажають пораз­ки Україні.

— У розмові про «закордонних» українців і їхнє ставлення до вибо­рів моя знайома, яка навчається у Любліні, сказала таку фразу: «Укра­їнські студенти тут політично пасив­ні. Більшість не планує повертатися в Україну, а тому їх мало цікавить, хто буде наступним українським прези­дентом». Звучить як вирок…

— Серед тих, хто виїхав працювати чи навчатися за кордон, багато людей ініці­ативних, але розчарованих у діях влади в Україні. Те, що вони не йдуть голосувати (а це, зокрема, молоді, освічені люди, які зна­ють іноземні мови, са­мостійно дають собі раду і не потребують ніякої соціальної опі­ки), — це певною мі­рою їхня політична по­зиція. Вони вирішили, що краще їхати і заро­бляти гроші за кордо­ном, забезпечувати у такий спосіб своє май­бутнє, ніж сподіватися, що в Україні на­решті з’являться програми розвитку, які дозволять відкривати бізнес, ефектив­но працювати зі стартапами. Ці люди не хочуть вбудовуватися в існуючу систему відносин і тішити себе думкою, що, мов­ляв, один огірок може зберегтися сві­жим у діжці з засоленими огірками.

Чи сподіваються вони на те, що вибо­ри можуть змінити ситуацію? Ні, бо нам знову пропонують кота у мішку, пропо­нують повірити політикам на слово, без жодних візій і реальних, а не популіст­ських програм. У нас немає кандидатів, партій із чітко сформульованими ідеями розвитку, які б надихали і викликали до­віру, спонукали тих же українців повер­нутися додому з-за кордону з надією, що нарешті будемо жити за новими пра­вилами. Нам не вистачає відчуття май­бутнього. Нам потрібні політики, партії принципово іншого ґатунку, з програ­мою, яка розрахована на певну кількість років, з чіткими і зрозумілими позиція­ми у сфері зовнішньої та внутрішньої по­літики, з реалістичними підходами до формування бюджету, захисту еконо­мічних прав українців. Потрібна програ­ма розвитку, майбутнього, а не просто концепція «давайте переживемо ро­сійську окупацію, агресію, а там — буде видно». Для тверезомислячих людей зрозуміло, що російська агресія надов­го. Навіть якщо припустити, що Україні вдасться якнайшвидше повернути Крим і Донбас, від сусідства з країною-агре­сором нам нікуди не подітися. Росія за­лишиться, російські агенти впливу теж.

— Чому з величезним попитом се­ред українців на «нові обличчя» про­позиції обертаються великим пши­ком і розчаруванням?

— Зміни з’являються, коли є принци­пи і цінності — політичні, економічні і так далі. Якщо цих цінностей і принципів не­має, то, яке обличчя не постав, нічого не вийде: свіжий огірок все одно стане ма­лосольним. За «новими обличчями», які нам пропонують, стоять покровителі зі старими ментальними установками, які явно не збігаються з баченням перспек­тивного майбутнього для України. Звіс­но, просувати амбітні політичні проекти простіше, коли є лідери, відомі люди. Але ми слабуємо на те, що чекаємо на супер-героя, замість того, аби чекати на супер-команду, суперпрограму, супердієвість. Виглядаємо, коли ж прийде герой, з «ка­лашем» чи з ручкою для підписання ука­зів, і вирішить усі наші проблеми.

Якщо хочемо інших політиків, то муси­мо винайняти їх. У більшості розвинених країн політичні сили існують з фінансу­вання виборців. Громадяни наймають на роботу політиків — і на місцевому, і на за­гальнодержавному рівні. А у нас політиків і навіть цілі фракції у парламенті найма­ють олігархічні групи. То на що сподіва­тися: що ці «найманці» представлятимуть інтереси виборців, громади? Ні.

Принципових депутатів, які працюють у парламенті, одиниці, вони не станов­лять критичної сили у жодній фракції. Це переважно люди, яких партії внесли до списків лише тому, що хотіли підкупи­ти виборця новими обличчями. Якби ці люди спробували пройти до Верховної Ради по мажоритарних округах, біль­шості з них навіть не вистачило б ко­штів на кампанію. Прогресивні канди­дати мали б об’єднувати навколо себе представників громади, створювати не­залежні виборчі фонди і легально напо­внювати їх внесками. Але ми скаржимо­ся, що бідні і не будемо платити по 20 гривень у виборчий фонд кандидата, за якого готові проголосувати. Я часто на­воджу приклад з американського сері­алу «Прослушка». Там один з головних героїв балотується у мери і, щоб сфор­мувати свій виборчий фонд, цілими днями сидить на телефоні, обдзвонює друзів, знайомих із проханням перера­хувати хоча б 50 доларів. Виборчі фонди чітко контролюються федеральною вла­дою, відповідними службами. Не може корпорація перевести, наприклад, 200 тисяч на рахунок кандидата, бо це од­разу ж потягне за собою звинувачення у корупції. Так само мало б і у нас бути.

— Є державне фінансування пар­тій, але що це змінило?

— На жаль, система фінансування по­літичних партій, яка існує в Україні, да­лека від ідеалу. З одного боку, Наца­гентство з питань запобігання корупції отримало можливість контролювати фі­нанси партій. Але багатьом політсилам це не заважає подавати фінансові звіти зі сумнівними цифрами, вписувати під­ставних осіб як спонсорів. Тобто, попри запровадження державного фінансу­вання партій, прозорої системи фінан­сування політичних процесів в Украї­ні досі немає. Немає дієвого контролю, справді незалежного органу, який ви­носив би рішення, не озираючись на те, хто у нас президент, прем’єр чи які по­літичні ігри відбуваються у парламенті. До нових законів, нових правил потріб­ні справді нові люди, для яких посада не буде шкурницьким проектом а-ля «до­сидіти до пенсії у м’якому кріслі».

— Але виходить замкнуте коло: ак­тивні люди, які могли б бути носіями цих нових принципів і підходів, спо­движниками ментальних змін, сотня­ми тисяч виїжджають з країни…

— Україна пережила не одну хвилю еміграції. Не виключаю, що частина тих людей, які сьогодні навчаються у Гар­варді, Карловому університеті, у Мюнхе­ні, Берліні, Будапешті, спробують здій­снити повернення додому у політичному сенсі. Але стара система буде опира­тися, вставляти палиці у колеса, нама­гатися дискредитувати цих людей. По­літична боротьба в Україні — це бої без правил. Кожна політична система пра­цює на самозбереження. Герой-месія не допоможе — нам доведеться самим бо­ротися за своє майбутнє з людьми, які не бажають, аби в Україні щось змінюва­лося.