• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Якщо літературним критикам письменник не подобається, у кращому разі напишуть, що його книжка погана, в гіршому — промовчать»

«Якщо літературним критикам письменник не подобається, у кращому разі напишуть, що його книжка погана, в гіршому — промовчать»

Відомий український письменник — про зйомки фільму «Червоний. Без лінії фронту», сучасну літературну критику, двомовність на вітчизняному телебаченні

Андрій Кокотюха. Фото Галини Яреми

Андрій Кокотюха — з тих письменників, які мають у читача беззаперечний авторитет. Написав понад 60 книжок, якими зачитуються діти, підлітки та дорослі. Пише сценарії на власні твори, за якими кіностудії зняли понад 20 фільмів. Зокрема гостросюжетний історичний роман «Червоний» розійшовся загальним тиражем майже 50 тисяч примірників, а однойменний фільм під такою ж назвою у 2017-му увійшов у п’ятірку найкращих вітчизняних кінострічок.

Цього року розпочалися зйомки ще одного фільму — «Червоний. Без лінії фронту». Чому кіносценарій письменник написав раніше, аніж однойменну книжку? Чому стверджує, що сучасні літературні критики не читають книжок? За яких умов закон про державну мову в Україні виконуватиметься вповні? Розмовляємо з відомим сучасним українським письменником-белетристом, сценаристом Андрієм Кокотюхою.

— Андрію, літератори за­звичай спочатку пишуть книжку, потім — кіносценарій за її мотивами. Чому з «Чер­воним. Без лінії фронту» ви­йшло навпаки?

— Ми виграли грант Укра­їнського культурного фонду, який дозволив почати роботу над створенням кінороману на основі сценарію. Зокрема за­лучити як консультантів понад десять істориків. Бо історич­ний роман має відповідати істо­ричній правді. Оскільки кіно зні­мається довше, аніж пишеться книга, то вона підсилить інтерес до майбутнього фільму. А коли фільм вийде у прокат, підтягне за собою книжку і нових читачів. Сюжети фільмів та одноймен­них книжок, як правило, відріз­няються між собою кардиналь­но. В художній літературі більше можливостей, аніж у кіно. Літе­ратура не обмежена коштами. А у кіно — свої закони. Під час зйо­мок фільму важливо враховува­ти фінансовий бюджет, хроно­метраж і так далі. Наприклад, у британському шестисерійному серіалі «Нічний адміністратор» за однойменним романом Джо­на Ле Карре від твору письмен­ника залишився лише один епі­зод. Хоча загалом ідею твору збережено. У «Червоному» за­гальну концепцію теж збереже­но: це протистояння українців тоталітарній сталінській маши­ні. Я проти буквального перене­сення твору на екран. Що цікаво читати — не завжди виглядає ці­кавим на екрані. І навпаки.

Окрім того, кіно дозволяє експериментувати. У «Черво­ному. Без лінії фронту» на роль польського прокурора ми за­просили мера міста Кременця. Ну то й що, що він — міський го­лова?! Державний службовець, непрофесійний актор, але до­сить фактурний. То чому б йому не зіграти роль у кіно? Він пре­красно з нею впорався. Полі­цейських, наприклад, грають працівники одного з музеїв Кре­менця.

— Знаю, що перед початком зйомок знімальна група тра­диційно розбивала об штатив тарілку, але за першим разом вона не розбилася. Кіношни­ки вважають це поганою при­кметою…

— Було таке. Та я навіть уваги на це не звернув. Під час зйомок будь-якого фільму виникають проблеми. Часто — з недофінан­суванням. Кошти закінчують­ся — і зйомки призупиняються. «Червоного» подивилися понад 50 тисяч глядачів. Маю надію, і продовження цього фільму збе­ре не меншу глядацьку аудито­рію. До речі, плануємо знімати ще й третій фільм…

— На обкладинці ще одні­єї вашої книги — «Біла ніч» — фото актора Миколи Берези, який у фільмі «Червоний» зі­грав роль Данила Червоного. Чи мають ці два романи між собою дотичність?

— Так. Персонаж Данило Червоний присутній і в «Білій ночі», хоча не є головним геро­єм цього твору. Микола Бере­за створив образ, який лягає у фундамент нової української на­ціональної міфології.

— Колись на надруковану книжку письменник повинен був мати рецензію. Зараз у соціальних мережах чимало авторів кілька оповідань опу­блікують — і вже називають себе письменниками. Авто­рів багато — а їхні твори банальні, одновимірні, стерео­типні, бідні на мовні звороти. На якому рівні нині українська літературна критика?

— По-перше, не вважаю, що в Україні багато письменників. Дуже мало авторів, які пишуть професійно. Письменник, який себе поважає, прагне випусти­ти у світ паперове видан­ня твору, а не друкувати його в соціальних мере­жах. Проблема в тому, що сучасні українські автори шукають не читача, а ви­давця.

Щодо літературної кри­тики. Вона ні на що не впливає, зокрема на про­даж книжок. Ті, які нази­вають себе літературними критиками, на жаль, не читають книжок. Те, що публікується, — це рецензії, огляди, часто-гус­то — аматорські. Натомість кри­тика — не порівняння детективу з поетичною збіркою на користь нового роману Бегбедера, а ро­зуміння контексту. От кінокри­тики дивляться фільми і пишуть критичні рецензії на фільми усіх жанрів. Нещодавно, скажімо, у прокат вийшов військовий де­тектив, екшн «Позивний «Бан­дерас». Про цей фільм вже пи­сано-переписано. Критикам він не подобається, але вони про нього багато пишуть. «Продукт» вийшов на екрани і не реагува­ти на нього — себе не поважа­ти. Дарма, що детектив. Де в Україні літературна критика на зразок масової літератури? На­томість вона — основа видавни­чого життя.

Ті, які називають себе україн­ськими літературними критика­ми, сприймають літературу не за творами, а за їхніми автора­ми. Переважно буває так: не по­добається автор — у кращому разі напишуть, що його книжка дуже погана, в гіршому — нічого не напишуть. Промовчать.

— Можете назвати кількох літературних критиків, які об’єктивно і глибоко вміють аналізувати художні твори?

— Не можу. Серед літера­турних критиків об’єктивних нема. Відкрийте сайти книж­кових інтернет-магазинів. Там є огляди, рецензії, але вони дуже суб’єктивні. Хоча крити­ка загалом за своєю суттю — суб’єктивна. Коли автор оці­нює твір через свій світогляд, це нормально. Але світогляд тих, хто називає себе літературни­ми критиками, далекий від сві­тогляду професійного літера­турного критика. Наприклад, Андрія Куркова перекладають 33-ма мовами світу. Про нього постійно пишуть за кордоном. Рецензії не завжди хвалебні. А в Україні я не читав жодної ре­цензії на книги Куркова за увесь час, відколи він пише книжки. Те саме можу сказати і про інших відомих письменників.

Коли, наприклад, у Франції виходила моя книга «Аномаль­на зона», в Україну приїхали два французькі літературні крити­ки, аби взяти у мене інтерв’ю: абсолютно не знайомого для них автора з України, про яку вони майже нічого або мало знають. Відразу після вихо­ду в світ «Аномальної зони» у Франції було опубліковано ві­сім незаанґажованих рецензій. В Україні такого не побачите у найближчі 10−15 років.

— Ви сказали: «Рецензії не завжди хвалебні». Як вважа­єте, антиреклама — теж хоро­ша реклама?

— У середині 1990-х у «Киев­ских ведомостях», наприклад, розкритикували мою книжку «Шлюбні ігрища жаб». Згадува­ли не так книжку, як автора. Та оскільки літературний світ «си­дів на мілині» — книжок було об­маль, то через такі критичні публікації моя книга і привернула увагу читачів. Зараз ні на пози­тивні, ні на негативні рецензії ніхто уваги не звертає.

— Видаєте книги для дітей, підлітків і дорослих. Яку чи­тацьку аудиторію зацікавити найважче?

— Підлітків. Вони вважають, що знають усе. Їх важко чимось здивувати. У них про все на світі — своя «правильна» думка.

— Ви працювали тележурна­лістом. 20 років — у кіновироб­ництві. Цікава ваша думка про сучасні серіали. Складається враження, що чим примітивні­ший серіал — тим більше гля­дачів воліють його дивитися, переважно молодь…

— Мій чотирисерійний фільм «Століття Якова» теж називали примітивним. Натомість він має великий рейтинг. На «Телетріумфі» його визнали найкращим українським міні-серіалом. Тож у кожного — свій смак і своє по­няття «примітивізму».

Вважаю, що в серіалах все має бути максимально спро­щеним. Кіновиробники і їхні за­мовники (медіа-групи) не став­ляться до цього як до бізнесу. На Заході за серіали глядач буде голосувати грошовою оди­ницею. В Україні інакше. Навіть якщо відмовимося від телека­налів, телебачення від цього ні­чого не втратить. Бо українське телебачення — це не бізнес, і на його контент глядач не впливає.

— Нині чимало розважаль­них телевізійних програм. На екрані часом дорогі вишу­кані напої рікою ллються, на столах — делікатеси, які біль­шості українців не по кишені. Про війну ніхто й не згадує. А на сході України тим часом щодня гинуть люди…

— Під час кожної війни у сві­ті в тилу люди жили так, як і в мирному житті: святкували, ве­селилися. Можна закрити всі розважальні програми і вивіси­ти плакат «Всі пішли на фронт». Але люди йдуть на фронт ще й тому, аби в тилу було красиве розмірене життя.

— Верховна Рада ухвали­ла законопроект про мову. Вам не видається дивним, що на 28-му році незалеж­ності України у засобах масо­вої інформації обговорюють питання, чи на часі закон про державну мову?

— Такий державний документ потрібний, але… Думаю, на офі­ційному рівні він буде працюва­ти, а в повсякденні — ні. Візьмемо Київ. У столичних закладах сфе­ри обслуговування (магазинах, ресторанах, ательє) 90 відсо­тків вивісок, меню, пере­ліків послуг — російською мовою. Ніхто цього наче й не помічає. Закон про дер­жавну мову запрацює тоді, коли буде передбачено покарання за його невико­нання, плюс кілька показо­вих прецедентів.

— Як ставитеся до двомовності на телеба­ченні?

— Негативно. Двомовність на телебаченні зникне тоді, коли там працюватимуть люди, які розмовляють українською в по­буті (щоправда, так буває не­часто). Інакше по телевізору, радіо надалі будемо чути непри­родну українську мову.

Навіщо далеко ходити. Мій 15-річний син Данило навчаєть­ся в українській школі, а на пе­рервах більшість учнів та вчи­телів розмовляють між собою російською. Бо так вони спілку­ються вдома. Ми в сім’ї розмов­ляємо державною мовою.

— Дружина відомого пись­менника. Яка вона?

— Ірина за освітою — філо­лог. Ми відкрили книгарню, в якій зібрано книги Андрія Коко­тюхи. Тож Ірина активно опано­вує книжкову торгівлю, продає книжки свого чоловіка.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Якщо літературним критикам письменник не подобається, у кращому разі напишуть, що його книжка погана, в гіршому — промовчать»