«Колись з Любліна молодь втікала на навчання в інші міста»

Тепер сюди приїздять вчитися студенти з України… Норвегії і Тайваню!

Фото з архіву Кшиштофа Становського

Коли йшла на зустріч з дирек­тором Центру міжнародного співробітництва Департамен­ту міського голови Любліна Кшиштофом Становським, думала, що він має українське коріння. Пан Кшиштоф пильно стежить за ситуацією в Україні і не боїться давати гострі інтерв’ю, висту­паючи на захист нашої країни. «Ні, не маю українського по­ходження, але у мене багато друзів в Україні», — каже мій співрозмовник. Пан Станов­ський — дисидент, активний діяч легендарної польської «Солідарності». Очолював фонд «Освіта для демократії» (створив мережу міжнародних освітніх проектів для активіс­тів зі Східної Європи, Монголії і Узбекистану). Був заступни­ком двох міністрів — освіти та закордонних справ Польщі. Вважає: перше, що треба змінювати, — це освіта.

У Польщі сьогодні немає державних шкіл. На мо­мент старту реформи осві­ти у Польщі завершувалася реорганізація ґмін, повітів і во­єводств (аналоги наших гро­мад, районів та областей), після чого держава почала передава­ти школи органам місцевого са­моврядування.

1996 року Польща запрова­дила двоступеневу систему фі­нансування освіти. З держав­ного бюджету виділяється сума, призначена на освіту. У формі освітньої субвенції уряд пере­дає ці кошти органам місцевого самоврядування, які самостійно вирішують, на що їх витрати­ти. Як наслідок, за чверть сто­ліття якість освіти у Польщі суттєво зросла. Що найважливі­ше — якість освіти у місті та селі тепер не відрізняється. «Найбід­ніші громади у найбільш склад­ний кризовий час видавали на освіту до 80% місцевого бюдже­ту, — розповідає Кшиштоф Ста­новський. — Сьогодні Люблін витрачає на освіту 1/3 коштів. Органи місцевого самовряду­вання розпочали реформу осві­ти з ремонту туалетів та дахів. Школа — це перша громадська інституція, з якою стикається молода людина. До кінця життя буде пам’ятати, що навчалася у закладі, де туалет виглядав як місце для людей, а не для тва­рин, де всі — від прибиральниці до директора — ставилися до неї по-людськи, навіть якщо були у кілька разів старші». Каже, те, як виглядали школи і наука у Поль­щі у 1990 році (особливо сіль­ські) і як виглядають сьогодні — небо і земля.

— Львів зараз активно роз­будовується. Частково по­пит на новобудови формують внутрішні переселенці, які вирішують осісти у нашому місті. Але маємо проблему — відсутність інфраструктури.

— У Польщі за мережу шкіл відповідають органи місцевого самоврядування. Знаємо, скіль­ки дітей живе у кожному населеному пункті, скільки через три роки піде до школи. Звичайно, є форс-мажорні обставини (як у вас із внутрішніми переселен­цями), але у цивілізованому сві­ті не може бути так, що зводять новобудови, але не забезпе­чують інфраструктури. На ета­пі проектування треба виріши­ти питання, де буде бібліотека, школа, магазини, дитсадок. Садків, як правило, завжди не вистачає, тому наше місто за­охочує підприємців відкривати приватні дошкільні навчальні за­клади.

— У Польщі, коли була де­мографічна криза, також за­кривали школи?

— Тисячі. Місцевій владі до­велося прийняти ряд важких рі­шень. Але не було такого, що школу закрили і сказали бать­кам: «Тепер навчання дитини — ваш клопіт». Обов’язок органів місцевого самоврядування — га­рантувати навчання у школі, зокрема забезпечити довіз дітей. Однак важливо, щоб батьки та­кож виявляли ініціативу. Ще пе­ред 1989 роком батьки, пред­ставники інтелігенції, які були членами громадських організа­цій і товариств, почали засно­вувати власні школи. Перші такі школи з’явилися у великих міс­тах і відіграли важливу роль у реформуванні освіти. У селах, коли органам місцевого самоврядування бракувало коштів і малу (де навчалося менше 70 учнів. — Авт.) школу хотіли за­крити, батьки створювали това­риство, яке було готове нею опі­куватися. На Люблінщині також була така школа. Батьки зголо­силися, що готові її утримувати. Тоді війт сказав: «Я відремонтую дах і котельню». Разом врятува­ли школу. Коли я був у міністер­стві, ми створили можливість передачі таких шкіл у власність громадам, за умови, що ці шко­ли й надалі будуть відкритими для всіх, безкоштовними.

Ці батьківські школи — дуже інноваційні. Мій приятель засну­вав таку у Любліні. Поділив на­вчальну програму на 1370 час­тин. Повідомив учням, що школа працює з 8.00 до 15.00. Вчите­лі теж працюють лише у ці го­дини. Ті учні, що пройдуть 80% навчальної програми, будуть допущені до матури (аналог українського ЗНО. — Авт.). За­вдання учня — самостійно спланувати освітній процес, домови­тись з учителем, організуватися із колегами.

— Передусім — самостій­ність школярів та вчителів?

— Ще на початку реформи мі­ністерство свідомо відійшло від ручного управління навчаль­ним процесом. Після реформи міністерство встановлює тіль­ки, якими мають бути резуль­тати навчання, що учень пови­нен знати і вміти після 3, 6, 9 і 12 класу, та проводить зовніш­ні екзамени. Але яку програму навчання обрати — вирішує ди­ректор. Підручник вибирає конкретний учитель. Це те, що при­вело до вирівнювання освітніх шансів дітей. Неважливо, до якої школи пішла дитина у пер­ший клас, всі випускники мають можливість продовжити навчан­ня в обраних університетах. Але цей успіх має свою ціну. Це мі­ністр вирішує, чого дитина має навчитись. А після закінчення школи їй кажуть: «Тепер вчися сама протягом всього життя». До самостійного визначення мети у житті польська школа не готує, не приділяє уваги здібним учням.

— Є такий рейтинг PISA (Programme for International Student Assestment). Міжна­родне дослідження проводять з ініціативи Організації еконо­мічного співробітництва раз на три роки. Основна мета — оцінити, чи зможуть учні, яким зараз по 15 років, зайняти ак­тивну життєву позицію піс­ля школи. Цього року Україна вперше взяла участь у цьо­му оцінюванні. Про результа­ти дізнаємося у грудні наступ­ного року. Міністр освіти Лілія Гриневич переконана, що ви­сокого місця не займемо. «Як правило, стан країн-учасників після отримання перших ре­зультатів дослідження мож­на охарактеризувати як PISA-шок. І нас це також не омине», — попередила в одному з інтерв’ю пані Гриневич. Чита­ла, що Польща у 2000 році та­кож отримала оцінку, нижчу від середньої.

— 25 років тому якість нашої освіти була на рівні африкан­ських країн. Зараз у рейтингу PISA замикаємо першу десятку. Серед європейських країн ми — на п’ятій позиції. Випередили нас лише Фінляндія, Швейцарія, Швеція і Нідерланди.

На початках у нас було вели­ке розмежування шкіл. Жмень­ка дітей з міста навчалася у най­кращих школах, більшість — у поганих. Школи у селі і місті ко­лосально різнилися. Завдяки реформі вирівняли освітні шан­си дітей, забезпечили освіт­ні потреби всіх учнів, зокрема з обмеженими можливостями та дітей — представників наці­ональних меншин. Це показує, що реформи можуть щось змі­нювати і що не гроші вирішують, якими будуть результати на­вчання. Польські вчителі заробляють половину з того, що їхні британські колеги, але резуль­тати у нас — кращі!

— Чи вистачає Польщі вчи­телів? Особливо молодих, особливо у селі?

— На початку реформи звіль­няли вчителів, і це було пов’язано зі зменшенням кількості учнів та, відповідно, закриттям шкіл. У 1989−1990 рр. Польща зіткнула­ся з таким явищем, як безробіт­тя. Величезній кількості вчите­лів дозволили завчасно вийти на пенсію. Так поволі в освіту поча­ли приходити нові люди. Місцева влада намагалася у різний спо­сіб привабити молодих вчителів у село. Пропонували їм житло. Тоді з цим була проблема, і це було серйозним аргументом для молодих людей. Зараз серед­ньостатистичний вчитель — це не людина передпенсійного віку.

— Яка ситуація із дитсадка­ми?

— Був період, коли дошкіль­ні навчальні заклади масово за­кривали. У селах садків не було багато. Але дослідження показали, що для вирівнювання освіт­ніх шансів дошкільна освіта має фундаментальне значення. Не йдеться про те, щоб діти у сад­ках їли, спали, проводили там по вісім годин на день, що є більш актуальним для міст, бо бать­ки у цей час на роботі. Педагоги наполягали, що мінімум дев’ять годин на тиждень шестиріч­на дитина повинна брати участь у заняттях. Завдяки активнос­ті органів місцевого самовряду­вання і фінансовій допомозі ЄС нам вдалося відкрити сільські дошкільні заклади, розрахова­ні на 10−15 дітей — при школах, парафіях, пожежній охороні, бі­бліотеках, громадських, присто­сованих для цього закладах не­далеко від дому. У деяких ґмінах такі дитсадки функціонують чи не у кожному селі. Віддати дитину, якій 3−5 років, у садок — це право батьків. З 6−7 — їхній обов’язок.

— У Польщі діти також хо­чуть здобути вищу освіту і працювати лікарями, юрис­тами та економістами, а не водіями чи сантехніками? Бо в Україні маємо таку ситуа­цію.

— Чому діти не хочуть вчитися на водія чи сантехніка? Бо сус­пільство очікує, що водій не піде до оперного театру. Але у Євро­пі вже так не є.

У Польщі був низький відсо­ток людей, які здобували вищу освіту. 80% моїх ровесників не ходили до школи, яка б закінчувалася матурою. Тобто ходили до базової професійної школи. Це навіть не технікум. Дитина ві­сім років навчалася у початко­вій школі, а тоді йшла у триріч­ну професійну, яка готувала до професії, але не давала можли­вості продовжити навчання.

Кількість школярів, які здобу­вають вищу освіту, за останні 25 років зросла у п’ять разів. З од­ного боку, це був спосіб перечекати економічну кризу, адже краще бути студентом, ніж без­робітним. З іншого, безробіт­тя серед людей з вищою осві­тою було у 10 разів меншим (3% проти 30% серед випускників неповних середніх шкіл). Сьо­годні бачимо, що дедалі більше молодих людей продовжує на­вчання у школах, які дадуть їм конкретну професію, а не в уні­верситетах.

— Які шанси дітей із села вступити у вищі навчальні за­клади?

— Сьогодні учні зі сіл чи ма­лих містечок краще підготовле­ні. Але мають одну додаткову перешкоду — мусять більше інвестувати у свою освіту (вина­йняти помешкання, платити за харчування тощо). Польсько-Американський Фонд Свобо­ди, приміром, реалізує стипен­діальну програму під назвою Stypendium pomostowy. Дає можливість молоді із малих на­селених пунктів почати навчан­ня у вищих навчальних закла­дах. Для більшості сільських дітей перший рік є надзвичайно важким фінансово.

— На заняттях в універси­теті студентів навчають мис­тецтва ведення переговорів, самопрезентації, як не тільки створити хороший продукт, а й вигідно його продати, тоб­то того, що дозволить більш упевнено почуватися на рин­ку праці…

— Навчальні заклади не по­винні готувати молодь до того, що ми знаємо. Колись кравець вчив сина шити піджаки. О’кей, міг з’явитися інший лацкан. Зна­ння, здобуті у кільканадцять ро­ків, були актуальними протягом цілого життя. Але сьогодні біль­шість дітей, які ходять до почат­кової школи, будуть працюва­ти у професіях, яких сьогодні не існує. Маємо готувати молодих людей до самостійного навчан­ня протягом життя, щоб тракту­вали науку як частину щоденно­го життя.

— Люблін приваблює бага­тьох студентів з України…

— У місті вчиться сім тисяч іноземних студентів. Найбіль­ше — з України, Тайваню, Норве­гії, США і Білорусі. Для міста це добре. У нас почав розвиватися бізнес, формується багатокуль­турне середовище. Живе ціка­ве місто приваблює більше ту­ристів.

Студенти з інших країн витра­чають щороку у Любліні 100 млн. злотих — винаймають помеш­кання, йдуть до кав’ярень, купують у магазинах. Це — гроші, які залишаються у місті.

Був час, коли 70% випускни­ків люблінських шкіл, які хотіли здобути вищу освіту, їхали у Кра­ків, Вроцлав чи Варшаву. Не вірили, що зможуть знайти роботу вдома. 15 років тому Люблін був провінційним містечком, з яко­го більшість хотіла виїхати. Те­пер 70% вчиться у рідному міс­ті. Звичайно, у Парижі можна заробляти більше. У Нью-Йорку — зовсім інші шанси. Але не всі виїдуть до Франції та США. Це — результат розумної політики міста, зокрема програми Study in Lublin. Всі вищі навчальні за­клади почали проводити спільну інформаційну кампанію, аби за­цікавити потенційних студентів. Неважливо, яку у кінцевому ре­зультаті вищу школу ті виберуть — головне, що виберуть Люблін, і від цього виграють усі.