«Нарешті зрозуміли, що ідеологічна робота в армії — така ж зброя, як і набої»

Про важливість патріотичного виховання і протидії ворожій пропаганді — у розмові з військовим істориком Василем Павловим

Василь Павлов біля пам’ятника Симону Петлюрі у Вінниці. Військовий історик багато робить, щоб про легендарних особистостей українці знали більше

Понад чотири роки Україна живе у стані війни з Росією. Стримувати її агресію вдається не тільки збройним опором, а й нашою високою витримкою, стійкістю. Про складові цієї боротьби кореспондент «Високого Замку» розмовляв з провідним спеціалістом Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних сил України, істориком за фахом Василем Павловим.

— Нещодавно російська Дума ухва­лила заяву, в якій Україну названо державою-терористом, такою, що вдається до «антиросійського насту­пу на всіх фронтах». Які наслідки це матиме для нас?

— Припускаю, Кремль готує законо­давчу, ідеологічну базу для можливого відкритого застосування великої сили проти України. Може бути розіграно провокаційний сценарій, який за часів Радянського Союзу застосували проти Фінляндії (так званий «Майнільський ін­цидент»). Заява російської Держдуми може свідчити, що суспільну думку Росії готують до того, що українці — «нелю­ди», тому, мовляв, проти них можна ді­яти жорстко. В історії є багато прикладів застосування таких цинічних прийомів. Противника позбавляли «людського об­личчя», щоби «без докорів сумління» ви­користати проти нього будь-яку силу. У нинішньому протистоянні Росії з Украї­ною щодо нас не використовують термі­ну «українці» — лише «бандерівці», «хох­ли», «карателі», «укропи». Ці означення використовують з такою ж ненавистю, з таким же смисловим навантаженням, як колись слова «петлюрівці», «мазепинці», «жовтоблакитники». Українців намага­ються нівелювати, щоб легше засто­совувати проти них силу. Подібні акції спрямовані не на зовнішній загал, а для російського населення.

— Наскільки Збройні сили України готові дати відсіч агресорові у разі, якщо такі сценарії захочуть реалізу­вати? Одна річ, коли сучасне військо, озброєння показують на парадах чи під час успішних випробувань. Інша — коли ця зброя є там, де потрібна…

— Українське військо готове захистити державу від російської агресії! Є необхід­на кількість особового складу, військової техніки, боєприпасів. Звісно, за деякими параметрами поступаємося збройним силам Росії. З приходом до влади Путіна Російська Федерація почала готуватися до майбутньої війни. Втілила декілька програм переозброєння, поряд з при­зовом запровадила контрактну служ­бу, відшліфувала систему ідеологічного одурманювання населення. Натомість українську армію до 2014 року знищува­ли. Особливо у часи роботи двох остан­ніх міністрів оборони.

Чотири роки війни керівництво нашої держави використало для того, щоб ста­білізувати ситуацію у війську. Армію було забезпечено всім необхідним: від берців до високоточної зброї. Армія отримала як бойову, так і моральну стійкість. Не­зважаючи на надзвичайно складні 2014−2015 роки, у нашого війська є психологія переможця. Воно вистояло. На відміну від подій столітньої давності, не припинило опору, зберегло систему командування.

— Одна з найгарячіших точок в Україні — Азовське море. Є підозра, що саме звідти Росія може завдати нового удару, щоб паралізувати пів­денний схід…

— До цього сценарію українське вій­сько готується. Посилено флотське і су­хопутне угруповання, у згаданому районі постійно перебувають підрозділи мор­ської піхоти, берегова артилерія. Ви­пробовуємо нову зброю, провели серію навчань. Росіяни розуміють, що будь-яке загострення бойових дій призведе до величезних втрат з їхнього боку. І це стримує тих, хто у російському керівни­цтві виношує агресивні плани. Велика кількість жертв неминуча, якщо, не дай Боже, протистояння перейде у відкриту фазу. Особливо великими вони будуть з тієї сторони, яка розпочне наступальні дії.

— У разі нової агресії чи готові нам підставити плече західні союзники?

— Сподіваюсь, нас наодинці не за­лишать. США готові передати Україні два фрегати класу Oliver Hazard Perry, які здатні значно посилити нашу обороноздатність. Сполучені Штати вже передали нам бойові катери, протитанкові комплек­си, контрбатарейні радари. Американці, канадці, британці, поляки спільно прово­дять навчання з нашими військовими. Не треба чекати, що, умовно кажучи, перша бронетанкова дивізія США увійде на те­риторію України і вступить за нас у бій. Маємо воювати за себе самі. Іноземні партнери у цьому допомагатимуть нам. І робитимуть це тим активніше, чим сильні­ше ми чинитимемо опір.

— Цей опір значною мірою зале­жить від морально-вольових якостей. Чи наші армійці є достатньо мотиво­ваними, психологічно готовими до виконання завдань?

— Часто у нашому суспільстві створю­ють негативний образ армії. Мовляв, усі, що там служать, — морально нестійкі. Це не так. Звісно, як і у будь-якому середовищі, у війську є проблеми, їх ніхто не приховує. Але це не проблеми власне Збройних сил, а проблеми українського суспільства. Українці мають зрозуміти: іншого війська у них не буде. А військо має усвідомити, що іншого суспільства у них не буде. Готовність Збройних сил до опору — це готовність населення допома­гати їм, поповнити їхні ряди. Це розуміння і самих Збройних сил, за що воюють. У цій війні ми маємо не тільки віддавати життя за Батьківщину, а й забирати життя воро­га. Проблема українського війська зразка 2014 року була у тому, що велика кількість наших бійців не була морально готовою застосувати зброю проти супротивника.

Багато чого ми вчилися «з коліс». На марші переозброюємося. Так само «з коліс» перебудовуємо морально-пси­хологічне забезпечення, ідеологію. Со­ціологія свідчить, що нарівні із Церквою Збройні сили користуються найбільшою повагою.

— Наскільки велике значення для сучасного українського воїна має знання нашої військової історії?

— Це надзвичайно вагомий чинник. Нарешті усі зрозуміли, що ідеологія є та­кою ж зброєю, як і набої. Що без знання історичного підґрунтя воювати нам буде дуже тяжко. Наші воїни мають знати ге­роїчні і драматичні сторінки української історії. Зокрема те, що Україна декілька разів воювала з Росією. Що у нас були власні перемоги і герої. Були і поразки — і ми з них маємо зробити висновки.

У 2017 році у Збройних силах України прийнято концепцію воєнної історії. На початку 2018-го начальник Генштабу ви­дав наказ про відновлення і формування національних бойових традицій. Напри­кінці червня розпочато декомунізацію у Збройних силах. Утвердилася традиція присвоювати почесні найменування вій­ськовим частинам. Скажімо, 24-та окре­ма механізована бригада, яка колись була «Залізною, орденів Червоного Пра­пора», тепер носить ім’я короля Данила. Колишнє військово-політичне училище у Львові стало Академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Є Київський військовий ліцей імені Івана Бо­гуна, Львівський ліцей імені Героїв Крут, 7-ма бригада тактичної авіації імені Петра Франка, 18-ий полк оперативного при­значення Нацгвардії імені Дмитра Байди-Вишневецького, 8-ий полк оперативного призначення імені Івана Богуна, 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр», 15-та бригада транспортної авіації імені Олега Антонова. Мені подобаєть­ся польський вислів, що у школах треба вивчати тільки два предмети: «захист Ві­тчизни» й «Історію» — для того, аби вміти стріляти і знати, у кого стріляти.

— В Україні говорять про створення Національного пантеону — як елемен­ту патріотичного виховання…

— Національний пантеон повинен бути. Де саме і в якій формі — треба обговорю­вати. Зокрема те, чи варто звозити з усіх куточків світу до Києва прах видатних українців? Це — питання політичне, ди­пломатичне, але також і моральне. Коли вироблять концепцію Національного пантеону, мають домовитися й історики про те, хто повинен бути у цьому Пантеоні, а кого там не має бути. Пантеон має виконувати об’єднавчу місію.

— Наскільки важливе значення для війська має запровадження нових строїв, привітань, звернень, встанов­лення Дня захисника України…

— Радив би прочитати статтю під назвою «Другие деды воевали». У ній міститься російська оцінка змін, які відбуваються в українському війську. Подивіться також на реакцію російських сайтів напередодні або після будь-якої події, пов’язаної з ідеологією нашого війська. Згадайте, яка істерика виникла у російському сегменті Інтернету після того, як на День танкіста начальник на­шого Генштабу Віктор Муженко одягнув владну рукавицю Костянтина Острозь­кого, тим самим відзначивши перемогу українсько-польсько-литовського війська у битві з московитами під Оршею. Оцініть російську істерику після того, як наша морська піхота або десант змінили кольори беретів. Росіяни розуміють, що все це — маркери, якими військо України перестає бути радянським, імперським, а стає українським. Російська істери­ка щодо гасла «Слава Україні! — Героям слава!» увійде до підручників інформа­ційно-психологічної протидії. Те ж саме було після запровадження звернення «панове», петлюрівських тризубів, геть­манських зірок, зубчатки Української Га­лицької Армії, одностроїв армії УНР.

Коли у нашій армії з’явилися кольорові тризуби, багато хто не розумів, що це таке і звідки. В ході роз’яснювальної роботи по­казали відповідний наказ Головного ота­мана армії УНР, фотографії українських генералів, де є всі ці символи. Сучасники мали можливість побачити, що українська армія була давно, у неї були власні статути, командування, військовий аташат. Тобто наше військо мало всі державні атрибу­ти, бойові традиції. Наші вояки не були якимись «анархістами», «голодранцями у шароварах, у жупанах», як це вкладали у голови російські пропагандисти.

Готовність нашої армії до опору якраз базується на таких ось елементах. В українців був не тільки вихід з оточення під Дебальцевим, а й Перший зимовий похід, рейд тилами Білої і Червоної армій, який розпочався у надзвичайно склад­них умовах, а завершився вигнанням більшовиків з Києва. У нашій військовій історії була успішна атака полку «чорних запорожців» під Вознесенськом, атака Третьої залізної дивізії під Вапняркою, був вдалий оборонний бій під Крутами…

У світовій історії є чимало прикладів, коли війна за незалежність йшла з пере­мінним успіхом. Візьмемо війну амери­канських колоній за незалежність. Там теж було не все добре. Джордж Вашинг­тон програвав битву за битвою, але при цьому у США він є національним героєм. Навіть у програних битвах можна знайти позитивні моменти або повчитися на по­милках.

— Багато шуму було зі зміною бере­тів наших десантників…

— Блакитні берети носили воїни Пові­тряно-десантних військ радянської армії. Від 6 грудня 1991 року ця армія припини­ла своє існування — виникли Збройні сили України. Український десант пройшов декілька еволюційних етапів. Це були Аеромобільні, Високомобільні війська, у 2017 році вони стали Десантно-штурмо­вими. Форма десантників змінювалася у всіх арміях світу. Її фасон, колористику, ідеологічне наповнення завжди визна­чала держава. У голубих беретах наші воїни героїчно воювали на сході у 2014−2017 роках. Ми шануємо їх. Водночас треба пам’ятати, що голубий берет був маркером російської і радянської агресії. У 1968 році, під час подій у Чехословач­чині. Тоді вперше радянські десантники вийшли у голубих беретах, імітуючи ми­ротворчі підрозділи ООН. Це був обман. Адже частина радянського десанту вхо­дила у Прагу у беретах кольору марун (темно-бордових) — чехи ідентифікували їх як окупантів і чинили їм опір. Те ж саме було з радянським десантом в Афганіс­тані. Все це — елементи гібридної війни…

Ми не відкидаємо героїчної історії Ви­сокомобільних десантних військ України, коли наші десантники ходили у блакит­них беретах. Але 21 листопада 2017 року у нас відбулася зміни назви, зміна суті цих військ. Як результат — зміна кольо­ру форми. Червоні берети носять у нас артилеристи, чорні — танкісти. Берети кольору морської хвилі або шторму — морські піхотинці. Берети кольору марун — десантники. Берети кольору оливи но­сить піхота…