Передплата 2024 «Добрий господар»

«Ніхто не віщував мені медалей. Альбіна Дерюгіна казала, мій найбільший талант — працьовитість»

Видатна українська гімнастка насолоджується сімейним життям і навчає дітей по всьому світу

Своє 25-річчя Анна Різатдінова, чемпіонка світу й бронзова призерка Олімпіади у Ріо-де-Жанейро з художньої гімнастики, відсвяткувала у Мексиці. За океан полетіла не за новими враженнями: на серію майстер-класів українки там чекали сотні юних гімнасток. В інтерв’ю «ВЗ» Анна Різатдінова розповіла про своє непросте життя у художній гімнастиці. Пояснила, чому більше ніколи не вийде на гімнастичний поміст. А також зізналася, які давні мрії першими поспішила втілити у життя.

— До Мексики мене запросили провести серію майстер-класів, — розповіла Анна Різатдінова. — Організатори ще за рік купили мені квитки на літак і забронювали номер у готелі — аби не передумала (сміється). Та я щаслива опинитися у Мексиці й передавати молодим гімнасткам свій досвід. У майстер-класах взяли участь гімнастки чотирьох мексиканських клубів, також прилетіли дітки з Аргентини, США і навіть Єгипту. Я працюю з двома групами. Одна трішечки слабша. А спортсменок другої навчаю тих елементів, які сама робила в останні роки. І вони швидко це схоплюють. У світі навчання, обмін досвідом у таких майстер-класах стали мегапопулярними. Гімнастичні школи, які ще донедавна вважалися слабкими, завдяки навчанню дітей на таких майстер-класах швидко зростають.

Перший майстер-клас провела у лютому. Погодилася, не подумавши: у листопаді народила сина, тож слід було відкласти роботу бодай на весну. Та надто сильно хотілося повернутися на килим. Схаменулася у січні: до класу залишився місяць, а я «в розібраному стані». Тож мотивацію до роботи над власним тілом той майстер-клас дав мені колосальну (сміється).

— Чим вразила вас Мексика?

— Мексиканці — гарячий, відкритий, щасливий і позитивний народ. Ці люди живуть доволі бідно. Та матеріальний аспект життя, здається, мало їх непокоїть. За будь-яких обставин вміють насолоджуватися життям, пишаються своєю історією, культурою, кухнею. Мексиканська кухня доволі пікантна. Не можу сказати, що мені сподобалося усе. Смажених комах, зокрема тарганів, які продаються на кожному кроці разом із горішками, я так і не спробувала. Мексика має свій характер і не схожа на жодну іншу країну.

— Ви з такою насолодою передаєте юним гімнасткам свої знання… Та чи готові присвятити тренерській роботі все життя?

— Коли сама виступала на помості, мріяла розвивати спорт в Україні, яка мене виростила й виховала. Хотіла долучитися до того, аби зробити спорт у нашій країні культом. Аби усіх іменитих спортсменів знали в обличчя. У нас стільки непересічних імен!

Але про спортивні перемоги можна прочитати хіба що в Інтернеті, а телебачення цих здобутків не помічає. У нас немає спортивних програм, лишень політика і шоу-бізнес. На яких прикладах будуть виховані наші діти?.. Поки що не знаю, до яких саме проектів долучуся, аби допомагати у розвитку спорту. Ще не відійшла від Ріо-де-Жанейро. Крім того, багато часу і сил вимагає сімейне життя.

Моя мама — тренер. Здавалось би, повинна радити піти її шляхом. Чи, навпаки, усіма силами відмовляти від цієї ноші. Та вона мені нічого не радила. Тож рішення прийматиму сама.

Яким воно буде? Знаєте, 17 років свого життя я присвятила гімнастиці. І на сьогодні не готова знову ступити на цей шлях, нехай і у ролі тренера. Зустрічати ранок у залі і проводжати вечір, не знаючи відпусток і вихідних? Довкола мене стільки прикладів тренерів, які поклали життя на вівтар спорту! Мама замість того, аби відпочивати зі сім’єю, знову й знову йшла у зал. Альбіна та Ірина Дерюгіни, які пожертвували сім’єю заради гімнастики. Суміщати родину і тренерську роботу непросто, якщо можливо взагалі. А по-іншому результату не буде.

— Офіційно ви не оголошували про завершення спортивної кар’єри. Тож згодом вас знову можна буде побачити на килимі?

— Я не робила офіційних заяв, тому що зі спорту нікуди не йду. Просто залишилася у гімнастиці в іншій ролі. А щодо того, аби виступати самій… Я доволі зріло й адекватно дивлюся на життя.

Готуючись до Ріо, чотири роки жила самою Олімпіадою. Перед моїми очима були шори, які закривали від мене весь інший світ. Я не спілкувалася з рідними, у мене не було часу на подруг. Не потребувала нічого, окрім гімнастики. Ніщо інше мене просто не цікавило. Я зробила все, аби кілька хвилин постояти на п’єдесталі пошани. І от одного дня мрія здійснюється. Дякую за це Богу, адже на Іграх могло статися все що завгодно, і я могла залишитися без медалі.

Після цього видихнула, упершее за багато років розслабилася і… втратила мотивацію для подальших зрушень.

Я захоплююся спортсменами, такими, як Оля Харлан, для якої Ігри в Токіо стануть четвертими. І вона горить, марить перемогами, наче на перших своїх змаганнях. Мені завжди цікаво: у чому такі спортсмени знаходять натхнення? Наш вид спорту не залишає шансу навіть для найменших розваг і приємностей. Протягом цілого року гімнастки мають лише кілька днів відпустки — узимку на Новий рік. І якщо організм до такого ритму життя звикає швидко, психічно призвичаїтись до цього неможливо. Тож після Ігор у Ріо я, фанатка гімнастики, довго навіть чути не могла про гімнастичний

зал! Тим паче, що змінилися правила змагань — не на мою користь. Ті елементи, зокрема повороти, які приносили мені чимало балів, тепер практично знецінилися… Зі спорту треба йти вчасно. Аби вболівальники запам’ятали тебе на піку форми, на вершині.

— Уже познайомили сина з гімнастичним залом?

— Ще ні. Та практично з перших днів життя привчаю Рому до спорту. Мрію про те, аби син так само загорівся спортом, як свого часу я. Аби спорт подарував йому волю, незламний характер, працелюбність, дисципліну, правильне виховання і цінності. А ще професію. Тож щодня зранку і увечері Рома робить зарядку. З цього зазвичай і починається спортивна кар’єра (усміхається).

— Хто у питаннях виховання сина у вас найважливіший порадник?

— Ми прислухаємося до самої дитини. Це диво-хлопчик, який ніколи не капризує. Уже з перших місяців вагітності я розмовляла з ним, розповідала про все на світі і знала, що він все розуміє, все відчуває…

Повертатися на килим після народження сина було складно. За ті дев’ять місяців у мене зникло, здавалося, все, над чим працювала усі сімнадцять років. Коли повернулася у зал, побачила, що у мене вже немає розтяжки, гнучкості, вертикалі, дихання. Починати довелося з нуля. Я розуміла, що у мене немає іншого виходу, як тренуватися двічі на день, щоб не засмутити стількох дітей, які очікували мого майстер-класу.

— Які мрії, на які протягом життя у спорті не було часу і можливостей, вам уже вдалося втілити?

— Увесь той час усією душею мріяла про сім’ю. Та одного дня сказала собі: наразі у мене лише спорт, і ні для чого іншого місця у житті немає! Своїх принципів намагалася не зраджувати. А ще, повернувшись втомлена з тренувань, часто мріяла: от завершу спортивну кар’єру і буду вільною людиною (сміється), робитиму, що заманеться.

Їздити у відпустку на цілі два тижні, проводити час із сім’єю й друзями. Для більшості людей це банальні речі. А для гімнасток справжня розкіш! Тож поступово втілюю усе це у життя.

Тепер найбільша моя мрія — знайти себе, своє наступне призначення у житті. Зрозуміти, ким хочу стати і чим займатися у майбутньому. А ще хочеться написати книгу. Про свій шлях у спорті зі самого дитинства. Мій приклад є унікальним у тому аспекті, що жодна жива душа не віщувала мені медалей!

У мене не було видатних даних чи якогось особливого таланту. Альбіна Дерюгіна час від часу повторювала: «Твій найбільший талант — працьовитість». Лише завдяки цій якості я зуміла розпрацювати спину, стопи, фігуру. Лише завдяки праці таки зійшла на п’єдестал пошани. Тому хочу, аби мами, почувши від тренера, що в гімнастиці їхній дитині нічого не світить, не опускали рук, а віддавали доньку в художню гімнастику.

— Які гімнастичні звички залишилися у позаспортивному житті?

— Досі складно усвідомити, що вже не треба зважуватися по чотири рази на день, як було раніше. Перше, що кладу у валізу, — вага. Наразі ця звичка сильніша за мене (усміхається).

— Який з епізодів вашого спортивного життя був найщасливішим?

— Після Олімпіади у Лондоні, де посіла десяте місце, я не бачила сенсу продовжувати кар’єру. Та все ж пішла далі, і рік по тому стала чемпіонкою світу. Тоді у нас в команді тривала палка боротьба, я би сказала, навіть війна: Ірина Іванівна тренувала Аліну Максименко, а Альбіна Миколаївна — мене. Ця конкуренція дала нам із Аліною величезний поштовх у розвитку. Адже лише в умовах непримиренного суперництва можна за такий короткий час зробити результат. Було так цікаво: хто кого? І коли я виграла «золото» у вправах з обручем, це були такі відчуття… А ще й змагання у рідних стінах. Це така відповідальність — виступати на очах рідної публіки, коли вся країна чекає від тебе перемоги. Було, відверто кажучи, страшно. Та я вистояла і сама для себе зрозуміла, що вмію бути бійцем.

Це було таке щастя… Але зараз тих бійцівських якостей, які були моїм першим помічником на гімнастичному помості, намагаюся не використовувати. У сімейних стосунках їм не місце. Тут треба вміти поступатися, бути м’якою і домашньою… А в житті, трапляється, бійцівські якості мені допомагають. Коли треба йти до мети, не опускаючи рук, без спортивного характеру не обійтися.

Схожі новини