Синдром набутої безпорадності

Що робити жінкам, які потерпають від домашнього насильства?

Вона з тривогою дивилася на годинник, чекаючи на його повернення. Хоч жили під одним дахом уже більш як шість років, досі не могла спрогнозувати поведінки благовірного. Більшість знайомих вважали їхню сім’ю зразковою, а вона ретельно замасковувала під шаром тонального крему синці, які залишав на її тілі чоловік. Усіляко намагалася догодити йому, проте все було марно — Сергій однаково знаходив будь-які причини, аби вилити на дружину свій гнів. А потім просив пробачення. І вона пробачала — у її родині розлучення вважали ганьбою. Настя — одна з багатьох жінок, які стали жертвами домашнього фізичного насилля…

«Як мінімум 130 тисяч жінок щороку потерпають від домашнього насилля, — розповідає психолог та заступниця голови ГО центру „Жіночі перспективи“ Марта Чумало. — Це — статистика МВС. Але це приклади, власне, фізичного насилля. У таких випадках жінка може взяти скерування на проведення експертизи щодо тілесних ушкоджень, довести, що стала жертвою агресора. Якщо говорити про психологічне, важко знайти докази, провести межу між насиллям і конфліктом, тому жінки рідко звертаються по захист».

— Побутує думка, що домашнє фізичне насилля найчастіше «процвітає» у матеріально незахищених сім’ях…

— Складні життєві умови чи економічні негаразди ускладнюють життя. Економічно незалежним жінкам легше вирішити подібні проблеми, адже якщо є кошти, матеріальні можливості, можна роз’їхатися, зняти квартиру, поділити майно. Коли від фізичного насильства потерпають особи, які «перебиваються» прожитковим мінімумом, покинути кривдника, навіть якщо є бажання, складніше.

Трапляється таке і у заможних родинах, коли жінка потерпає від агресора і не може ці стосунки розірвати, адже кривдник прагне контролю і влади над її життям і не має бажання це припиняти. Тож потерпають і ті, хто ледве зводить кінці з кінцями, і ті, хто має хороший матеріальний рівень життя. Іноді жінкам із заможних сімей буває важче вирватися з-під впливу кривдника, адже він може заплатити за послуги дорогих адвокатів чи залучити неправові методи впливу…

— З якими наслідками доводиться боротися жінкам, які стали жертвами фізичного насилля?

— Зважаючи на те, що така жінка майже ніколи не відчуває безпеки, у неї немає періодів, коли її психіка і тіло відпочивають, розслабляються. Лягає спати і не знає, чи не доведеться їй знову пережити напад кривдника, прислухається до кожного шереху, тож часто має розлади сну. Це впливає на її працездатність. Така жінка має занижену самооцінку, втрачає навик самостійно приймати рішення щодо свого життя — їй притаманне постійне пристосування до можливості бути скривдженою у будь-який момент життя через фізичний і психологічний біль.

Якщо б’є — значить, любить. Але не вас, а себе, “господаря” і “бога”...

— А як діти реагують на ситуацію, коли бачать жорстоке ставлення до когось з рідних?

— Важливо, скільки років дитині: чим менша, тим більший вплив і тим важчі психологічні травми. Такі діти не мають забезпечених базових психологічних потреб, почуваються самотніми (це якщо їх самих не б’ють, хоча здебільшого такі діти також потерпають від фізичного насилля). Не мають відчуття безумовного прийняття, коли дитину люблять такою, якою вона є. Діти, які зростають у таких сім’ях, бачать, що світ жорстокий, тож припускають, що для того, аби досягнути певного результату, потрібно цю жорстокість демонструвати. Для цього переймають модель поведінки, яку бачать удома, а згодом — транслюють її у позасімейний світ: на дитячому майданчику, у дитсадочку, школі. Для того, щоб їх не кривдили, кривдять самі. Інший варіант: для того, щоб її любили, починає всім догоджати. Щоб не бути скривдженою, виконує будь-які бажання іншої людини. Часто жінка, яка не хоче бути скривдженою, починає міркувати, що зробити, аби її партнер ні до чого не прискіпувався. Дитина, бачачи таку поведінку матері, доходить висновку, що для того, аби відчувати менше болю, потрібно відгадувати бажання іншої особи і задовольняти їх. Починає «вбудовуватися» у ці стосунки, передбачати очікування іншої людини. Потреби самої дитини відходять на другий план.

— Чому жінкам так важко буває покинути своїх кривдників?

— Часто їм просто нікуди йти. У нас немає адекватної системи допомоги потерпілим від домашнього насилля. Деякі наші клієнтки кажуть: «Скажіть мені, куди піти, я піду і почну свідчити, писати заяви. Але зараз, коли живу з ним під одним дахом, перебуваю у небезпеці, нічого не можу зробити, ынакше він мене уб’є». Тобто існує реальна небезпека для життя такої жінки. Є дослідження, які засвідчують, що загроза для жінки, яка йде від кривдника, зростає у багато разів. Насильник втрачає можливість контролювати інше життя, демонструвати владу і отримувати задоволення від того, що він — «господар» чи «бог», а жінка — його власність і він може розпоряджатися її життям, тож починає розшукувати свою дружину. Часто це може закінчитися для жінки фатально, адже такий чоловік живе за принципом: якщо не хочеш бути моєю, не будеш нічиєю. Саме тому працюємо над планом безпеки, оцінкою ризику смерті від рук кривдника, обговорюємо, що жінка може зробити для того, аби зменшити цей ризик. Часто жертва не має куди піти, не має притулку, підтримки найближчого кола — батьків, братів-сестер чи подруг.

Сьогодні зробили певні кроки, щоб вибудувати систему дистанціювання кривдника від потерпілої (цього року набув чинності новий закон про протидію домашньому насиллю). Зараз кривдників карають штрафами (адміністративне покарання). Крім того, існує інший дієвий інструмент покарання — приписи, зокрема терміновий, який буде виносити поліція, і обмежувальний, який виносить суд. З січня 2019 року домашнє насилля стане кримінальним злочином, і коли це справді працюватиме, тоді будемо мати більш адекватні покарання.

— Часто жінка вважає насилля нормою (мовляв, ідеальних сімей не буває) або вважає себе винною у тому, що над нею чинять насильницькі дії. Наскільки складно допомогти такій жінці?

— До нас рідко приходять такі жінки, бо вони взагалі рідко звертаються по допомогу. Якщо й приходять, то звертаються з інших питань. Тоді починаємо з ними працювати. Інколи буває, що жінка не підозрює про існування іншої моделі стосунків, адже били маму, сусідку, сестра потерпає від побоїв, тож це інтегрується у досвід як норма, людина не допускає думки, що може бути по-іншому. Проте сьогодні жінка (завдяки засобам масової інформації, Інтернету) починає розуміти, що це не є нормою, і починає міркувати над тим, що зробити для того, аби змінити своє життя. Інколи спостерігаємо ситуацію, коли жінка багато років терпить фізичне насилля. Зверталася до близьких людей, друзів, поліції, священиків, і після кожного звернення поверталася до попередньої ситуації або її ситуація погіршувалася. Врешті-решт вона переконалася у тому, що будь-які її кроки, бажання змінити ситуацію є небезпечними для неї. Тоді говоримо про так званий синдром набутої безпорадності, коли жінка у результаті травмуючого досвіду припиняє пошуки виходу із ситуації або намагається мінімізувати травму, яку отримує, шкоду, яку їй завдають. Часто саме діти мотивують матір щось змінювати. Нещодавно до нас звернулася жінка: «Терплю 20 років і ще б терпіла, але син-підліток сказав, що якщо не почну щось змінювати, він його вб’є — заріже вночі». І для того, щоб захистити сина від в’язниці, жінка починає щось робити, шукати вихід із замкнутого кола.

В Україні всю відповідальність за домашнє насилля перекладають на плечі жінки, яка від нього потерпає. Саме її звинувачують у тому, що живе з кривдником, нікуди не звертається, не намагається врятувати сім’ю. У світі вже давно застосовують дві найефективніші стратегії, які приводять до зменшення домашнього насилля. Це — нульова толерантність громади, суспільства, найближчого оточення на будь-який прояв насилля. Тобто якщо жінка, яка стала жертвою домашнього насилля, приходить до лікаря з ознаками певних ушкоджень, лікар не каже: «Напишу про те, що ви впали, адже не хочу мати справу з поліцією», а піднімає питання стосовно того, що, можливо, це — випадок домашнього насилля.

Так само реагують її сусіди, співробітники. Ніхто не мовчить. Всі системи задіяні на викриття цього випадку і на те, щоб він більше не повторився. А у нас часто, коли просимо сусідів підтвердити факти побоїв, чуємо у відповідь: «Навіщо мені у це вплутуватися?», «А якщо він і мене почне бити?», «А якщо я не хочу?», «У мене немає на це часу». Спостерігаємо байдужість до чужого болю з боку суспільства.

Друга стратегія — адекватне покарання кривдника і паралельно — допомога (за його бажання). Якщо людина вчинила злочин, держава має адекватно покарати її за це. Після покарання або водночас із покаранням держава повинна забезпечити доступ до корекційних програм, завдяки яким кривдник зможе навчитися регулювати свою злість. Але корекційні програми не можуть бути альтернативою покаранню! Новий закон також передбачає скерування на проходження корекційних програм. Однак я переконана: доки не буде добровільного бажання зрозуміти свою поведінку і давати собі раду з розумінням власної агресії (чому я маю потребу влади і контролю життя інших людей? де корені моєї насильницької поведінки?), це будуть гроші, викинуті на вітер. Якщо на ці корекційні програми скеровуватиме суд, це сприйматиметься як формальність. Міжнародний досвід засвідчує, що коли такі корекційні програми є альтернативою до покарання, чимало кривдників обирають їх як спосіб утечі. Кілька годин на тиждень проводять у безпечному просторі, у теплі, розмовляючи з психологом чи ігноруючи його, тож ефекту від таких корекційних програм мало.

— Що порадите тим, хто став жертвою домашнього фізичного насилля?

— Найперше, про що завжди кажу жінкам, які потерпають від домашнього насилля: винен кривдник, а не потерпіла. Часто жінка починає шукати причини у собі. Каже: «Мені соромно з’являтися на людях зі синцями». Соромно повинно бути агресору, а жінка повинна йти до людей зі синцем чи без нього і розуміти, що може отримати адекватну допомогу.

Статистика засвідчує, що кожна третя жінка в Україні і у світі потерпає від домашнього насилля. Якщо така жінка почне говорити, наприклад, з іншою жінкою, яка пережила таку ж ситуацію, є велика ймовірність того, що у відповідь отримає розуміння та підтримку. Що би така жінка не робила, ніхто у світі не має права її кривдити. Адже існує право людини на особисту недоторканність, на життя, вільне від тортур, і це — базові права людини, які держава повинна забезпечити. Треба розуміти, що якщо вас хтось кривдить, це — злочин.

Потрібно звертатися по допомогу до державних органів чи громадських організацій або до знайомих, яким довіряєте, і почати себе захищати. Найважче застосувати фізичне насилля вперше. Якщо ваш партнер вже один раз вас ударив, то вдруге зробити це йому буде набагато легше. Про це треба знати і починати діяти для того, щоб не допустити другого разу, щоб кривдник зрозумів, що безкарно його вчинок не минеться. Якщо є тілесні ушкодження, потрібно звернутися у поліцію, взяти скерування на проведення експертизи про тілесні ушкодження. Якщо жінка не хоче особисто звертатися по допомогу, можна зателефонувати на регіональну гарячу лінію (у Львові та області — за номером 1558), де надають психологічну підтримку, або загальноукраїнську лінію для потерпілих від домашнього насилля за номером 116 123, де працюють фахівці, які проконсультують і скерують туди, де цій жінці можуть найкраще допомогти.

Проблемами домашнього насилля починають займатися центри безкоштовної правової допомоги. Працюємо в нашій організації, центрі «Жіночі перспективи», 20 років і маємо приклади, коли жінки перебували у сумних життєвих обставинах, і здавалося, що буде складно вийти з тієї чи іншої ситуації. Але вже багато років бачимо жінок, які перебувають у безпечних стосунках, мають спокійне життя, забули, як про страшний сон, про те, що було у минулому. Такі приклади надихають! Треба розуміти, що є багато жінок, які подолали ці проблеми, і що та жінка, яка сьогодні потерпає від домашнього насилля, також може знайти вихід із ситуації. Однак важливо, щоб система, в якій вона перебуває, була сприятливою, а не працювала проти неї.

Фото з приватного архіву Марти Чумало та depositphotos