«Гаррі Поттер виконав роль чарівника-українізатора»

Творчу кар’єру починав у Львові. На початку 70-х років минулого століття створив одну з перших в Україні «біґ-бітових» груп Quo Vadis, засновник одного з перших українських рок-гуртів «Арніка», мистецький керівник театру-кабаре «Не журись!» (1988), лауреат першої «Червоної рути».

Також відомий перекладацькою діяльністю: переклав на добротну українську всі частини «Гаррі Поттера» Джоан Роулінґ, «Алхімік» Пауло Коельйо, «Фієста. І сонце сходить» та інші книжки. 15 травня Віктор Морозов приїде до Львова, де в театрі ім. Марії Заньковецької дасть концерт під промовистою назвою «То було так давно…». Організатори запевняють, що це буде ностальгійна і водночас розбишацька подорож у минуле.

— Пане Вікторе, ви знані і як музикант, і як перекладач, а ким насамперед самі себе вважаєте — перекладачем чи музикантом?

— За гороскопом я — Близнюк, отже, нас двоє. Одна половинка любить музику, друга — літературу. Живуть вони дружно, навіть допомагають одна одній: перекладачеві відчувати внутрішню музику тексту, музикантові — насолодитися внутрішньою поезією мелодій та гармоній. Коли вони працюють у парі, називаю себе «тлумачантом» — це мій неологізм, утворений з двох слів: тлумач, тобто перекладач, і музикант.

— Рок-гурт «Арніка», в якому ви починали, був неформатним для радянських часів, водночас він став лауреатом конкурсу «Алло, мы ищем таланты» у Москві. Як таке сталося?

— Сталося це неочікувано. 1972 року у Львові відбувався відбір на «зональний» конкурс «Алло, мы ищем таланты», що мав проходити у Чернівцях. На той час «Арніки» фактично не існувало — якраз збирали новий рок-гурт (чи як у ті часи казали: біґ-біт-групу) з двох команд: «Евріки» та Quo Vadis. Нам так подобалися напрям і стиль, який обрали, що закортіло продемонструвати його на широку публіку і ми вирішили поїхати до Чернівців «непроханими гостями», без попереднього відбору. При цьому навіть назви не мали, дорогою зі Львова до Чернівців перебирали різні варіанти. Нашим місцем «прописки» було Львівське аптечне управління, і з нами поїхав заступник голови аптекоуправління Володимир Зіниха. «Арніка» — його ідея.

Сказав, що арніка — це лікувальна квітка, і ця назва пасує ансамблю від аптекоуправління. Крім того, в народі ця квітка має назву «кріпкостій», і вживається чоловіками як природний афродизіак. А жінки відвар арніки вживають для запобігання вагітності. Аргументи були настільки переконливими, тож не залишалося сумнівів — з такою назвою переможемо. І справді, коли приїхали в Чернівці і почали домагатися, щоб нас переслухали попри те, що не проходили попередніх відборів, один із організаторів конкурсу — Геннадій Гаспарян — погодився це зробити.

Він захоплювався популярними у той час гуртами Chicago і Blood, Sweat and Tears. Наше аранжування нагадувало за стилем ці американські групи, тож Гаспаряну ми сподобалися. У зональному конкурсі ми перемогли разом зі «Смерічкою», а пізніше здобули перемогу і у фінальному конкурсі у Москві. Щоправда, після перемоги у Львові нас очікували не оркестри і квіти, а грізні погляди партійних керівників і начальства. Того року активізувалася боротьба з «буржуазним націоналізмом», пройшла хвиля арештів дисидентів. «Арніку» звинуватили у тому, що у фіналі в Москві виконали «націоналістичну» пісню «Чорна рілля ізорана». Про другу пісню, яку ми там заспівали, — «Ой на горі під вербою» — начальник управління культури казав, що її співали під час війни у дивізії «СС Галичина» (хоч музику до цієї пісні я написав щойно рік тому). Нас хотіли розформовувати, і якби не допомога начальниці аптекоуправління, чудової жінки Віри Васильєвої, «Арніка» тоді могла б припинити своє існування.

— Хто справив на вас найбільший вплив?

— Мені пощастило опинитися в одній кімнаті університетського гуртожитку з Олегом Лишегою — культовим поетом, лауреатом престижної премії американського пен-клубу (єдиним українцем, що удостоївся цієї премії). Олег любив поезію Павла Тичини «О, панно Інно». Декламував її у найнесподіваніших місцях — парках, трамваях, пивбарах, заворожуючи своїм читанням присутніх. Заворожив і мене, і я поклав на музику спочатку цей вірш, а згодом й багато інших поезій різних авторів. Тобто почав виконувати «співану поезію». Ми з Лишегою познайомилися з Грицьком Чубаєм, який мешкав неподалік нашого гуртожитку. Грицько давав мені читати найкращу світову літературу, слухати найвишуканішу музику, формуючи таким чином мої смаки, уподобання, виробляючи у мене імунітет до всього банального і бездарного. Я навіть подарував Грицькові свою концертну афішу з підписом: «Людині, яка зробила з мене людину».

— З його сином, Тарасом Чубаєм, спілкуєтесь?

— Звичайно! Він ріс у мене на очах, і є для мене втіленням свого батька. Не забуду той день, коли Тарас уперше заспівав мені свою пісню. Я прийшов до них додому, і Галя, Тарасова мама, сказала, що зовсім юний Тарасик написав свою першу пісню, чи не хотів би я послухати й оцінити її. Тарас узяв гітару і почав співати пісню на батькові вірші: «Коли до вуст твоїх лишається півподиху». Був вражений, наскільки досконалим був його перший музичний твір, але намагався не виказати свого захоплення, щоб Тарасик не задер носа. Похвалив стримано. А його мамі прошепотів: «Маєш геніального сина!».

— Звідки у вас бралися сили йти проти системи?

— Ми не йшли проти системи й не боролися з нею, як це робили дисиденти, ми її зневажали, ігнорували, будували власний паралельний світ. Збиралися у майстернях друзів: поети читали нові вірші, я клав ці вірші на музику, художники показували свої картини, тоді жваво обговорювали побачене й почуте.

— Ви маєте паспорт «галицького батяра». Чому батярство вас захоплює?

— Уперше зіткнувся з феноменом батярської культури наприкінці 60-х років, коли вступив до Львівського університету. В гуртожитку, де мешкав, працювали завгоспом і кастеляншею старі львівські батяр і батярка пан Юзьо і пані Зося. Пан Юзьо любив кепкувати з пані Зосі, кажучи, що вона колись працювала в «клюбі», але була там «тільку десєтою». Пізніше мені пояснили, що під «клюбом» мав на увазі бордель, у якому існувала певна «ієрархія цінностей».

Мені імпонувало іронічне, глузливе ставлення «правдивих» батярів до життя в усіх його проявах, навіть трагічних. У старій батярській баладі «Панна Францішка» йдеться про кохання бідного фризієра (перукаря) і доньки заможного різника. Батько забороняє їм зустрічатися, і коханці закінчують життя самогубством (як Ромео і Джульєтта), але цю трагедію невідомий автор пісні перетворює у фарс. Адже фризієр купує в різника «два метри кишки із трутизною» (отруєної ковбасикров’янки), і коханці помирають, споживаючи цю кишку.

Уявлення про батярську культуру міфологізоване. Правдивих батярів не залишилося, проте живуть їхні розбишацькі пісні, що творять у нашій уяві образ елегантного гульвіси й відчайдуха, що понад усе любить жінок, вино і Львів, решту має у дупі.

— Яким чином обирали книжки, які потім перекладали?

— Книжки мене обирали. З першим моїм опублікованим перекладом сталася така історія. У середині 70-х років минулого століття я був з групою музикантів на фестивалі в Індії, де купив книгу Вільяма Пітера Блетті «Екзорцист». Про те, як виганяли диявола з дівчинки. Книга була світовим бестселером, того дня після концерту вирішив почитати її на ніч. Мешкав у номері готелю сам, а у книжці описувалися такі жахіття, що я насмерть перелякався і не зімкнув очей до самого ранку.

Вирішив зірвати злість на друзях-музикантах і теж їх налякати, тому швиденько переклав «Екзорциста» на українську. Про цей переклад довідався мій приятель Микола Рябчук, який працював заступником головного редактора журналу «Всесвіт», що спеціалізувався на публікації перекладів іноземної літератури. Він опублікував скорочений варіант «Екзорциста» у «Всесвіті», хоч у Радянському Союзі тоді не друкували містичних романів жахів. Тож мій переклад виявився першим романом цього жанру, опублікованим у колишньому СРСР. Минулого року сталися ще кілька дивних подій, пов’язаних з «Екзорцистом» та його автором — В. П. Блетті. 12 січня я вийшов увечері з хати і побачив у небі… хрест, утворений так званими конденсаційними білими слідами від літаків, що летіли навхрест один до одного. Стало трохи моторошно, бо востаннє такий хрест у небі бачив того вечора, коли помер мій кум, побратим по театру «Не журись!» і спів автор численних батярських пісень Андрій Панчишин. Наступного ранку прочитав у газетах, що того вечора, 12 січня, відлетів у вічність автор «Екзорциста» Вільям Пітер Блетті. Тоді довідався, що він, виявляється, останні роки свого життя мешкав неподалік мене, а відспівували його у церкві, до якої від моєї хати рукою подати. У той самий час написали з харківського видавництва «КСД (Клуб сімейного дозвілля)», що вони хотіли б видати не скорочену, а повноцінну версію «Екзорциста» у моєму перекладі. Цього року книжка має вийти у світ.

Інша історія вийшла з перекладом «Алхіміка» Пауло Коельйо. Моя приятелька Адріянна Стех дала почитати «Алхіміка» у перекладі на англійську мову. Книжка мені сподобалася, але я нічого не знав про цього автора. Це були 90-і роки минулого століття. Почав розпитувати своїх літераторів — Малковича, Андруховича, Неборака. Вони також не чули про такого письменника. Це мене заінтригувало, і я почав на дозвіллі, без жодних думок про публікацію, перекладати «Алхіміка». Мав інтерв’ю для газети «Поступ» з Мар’яною Савкою (як згодом заснувала «Видавництво Старого Лева»). Між іншим, говорячи про те, як іноді треба вміти розшифровувати знаки, які демонструє нам Провидіння, я сказав: «Ось як про це йдеться в „Алхіміку“ Коельйо, якого я перекладаю». Це інтерв’ю потрапило на очі директорові львівського видавництва «Класика» Володимирові Дмитерку. Він чув про цю книжку, вирішив її видати і навіть домовився про переклад з іншим перекладачем. Дмитерко написав мені листа, в якому запитував, чи справді перекладаю «Алхіміка», і якщо так, то звідки знаю португальську мову. Отримавши цього листа, подумав, що це і є той знак, про який писав Коельйо. Для того, щоб усе це втілилося в життя, довелося вдатися до блефу. Я переклав, мабуть, сторінок 10−15 тексту, але Дмитерку написав, що мені залишилося сторінок 10−15. Щодо португальської, написав, що моя бабця була португалкою, і португальську мову я всмоктав з молоком матері (чи то пак, бабці). Ось таким чином був опублікований уперше українською мовою «Алхімік» у моєму перекладі.

З «Гаррі Поттером» також вийшла кумедна історія. Коли на Заході вже стали популярними перші книжки Поттеріани, в Україні ніхто не чув ні про Поттера, ні про Дж. К. Роулінґ. Я довідався, що невдовзі мав виходити на екрани перший фільм із серії — «Гаррі Поттер і філософський камінь» — і подумав, що коли діти в Україні подивляться фільм, кинуться шукати книжку. Якщо швидко перекласти і видати її українською, то навіть російськомовні діти почнуть її читати (російського перекладу ще не було), і завдяки чарівникові Поттерові станеться суцільна українізація — ось такою була моя ідея-фікс! На жаль, не вдалося втілити цю ідею до кінця, та все одно: мені досі часто надходять зворушливі листи від дітей або їхніх батьків, про те, як ці діти, що перед тим не розмовляли українською і не хотіли читати українські книжки, завдяки україномовному Поттеру починали й самі спочатку читати, а тоді розмовляти українською і відчувати себе справжніми українцями!

— Чому свого часу вирішили покинути Україну?

— Не можна сказати, що я покинув Україну… Мою дружину час від часу переводять на роботу в іншу країну, щоб їй не було самотньо, ми з дітьми також мусимо переїжджати вслід за нею. Якийсь час вона працювала в Торонто, тоді 10 років у Києві, тепер її перевели до Вашингтона. В якій наступній країні їй доведеться працювати, самому Господу (ну й, може, шефу дружини) відомо, а нам нічого не залишається, як волочитися за нею циганським табором по світу. В Україні намагаюся бувати якнайчастіше — скажімо, минулого року приїжджав в Oh My Dear Ukraine 5 разів.

— З дітьми говорите українською чи англійською?

— Тільки українською. Ми скористалися досвідом моєї дружини Мотрі, котра, хоч і народилася у Торонто, до п’яти років не розмовляла англійською. Її батьки свідомо намагалися прищепити їй імунітет проти мовної асиміляції, і вона досконало розмовляє як англійською, так і українською мовами. Наші з Мотрею діти також до п’яти років не знали жодного англійського слова, хоч нам було легше, ніж батькам Мотрі, адже ми тоді мешкали у Києві, де не було англомовного оточення, хоч і україномовного було небагато.

— Хто типовий шанувальник вашої творчості?

— На «Фейсбуці» під анонсом про травневі концерти прочитав коментар якоїсь пані про те, що на ці концерти треба прийти у відповідному «елєганцькому» вбранні, а інша пані додала: «І обов’язково з елєганцькими ногами, особливо правими». Це вони цитували слова з батярської пісні «Прошу пані», яку написав на кумедний текст Андрія Панчишина: «Прошу пані, я не маю права не сказати про таку красу, в пані гарні ноги, особливо права, я великий бУкет пані принесу — АГА, елєганцька нога, АГА, ще й либонь дорога…».

Якщо на мої концерти завітають саме такі шанувальниці з елєганцькими ногами (особливо правими), буду на сьомому небі від щастя.