На людях — ідеальна родина, за зачиненими дверима — Кайдашева сім’я

Психолог Тереза Гевко — про українські сім’ї, сепарацію між батьками та дітьми, ідилію напоказ і відсутність культури розлучень


«Свекруха — уїдлива муха», «Кобила — не скотина, зять — не дитина», «Тещиного язика аршином не зміриш», «Невістка — чужа кістка»…

Якби іноземцю хтось переклав наші прислів’я, подумав би, що в українських родинах живуть як кіт з мишею. І мав би рацію.

В Україні проводилося цікаве соціологічне опитування: у пар, які розлучилися, запитували, що стало причиною розриву стосунків. Кожна третя поскаржилася на активне втручання батьків у подружнє життя молодих. Показово, що середній відсоток розлучень по країні сягає 60%, у той час як на сході та півдні — 70%, а на заході — 30%. Скажете: на заході — більше віруючих (згідно з останнім опитуванням Центру Разумкова, лише 2% жителів Галичини вважають себе невіруючими, або атеїстами, у той час як на півдні — 13%, на сході — 12%)? «На заході пари розлучалися б не менш активно, але для них важливо, що «люди скажуть», — каже психолог, психотерапевт Тереза Гевко.

Про сепарацію від батьків

— Чому у галицьких сім’ях батьки мало не до смерті продовжують опікуватися своїми дітьми? Чому мами телефонують одруженим синам по п’ять разів на день, аби переконатися, що ті — не голодні? Втручаються у справи молодого подружжя, повчають, сварять. Втеча в інше місто чи за кордон не рятує від тотального батьківського контролю.

— Це — від незрілості. Зрілі батьки думають про те, що буде, як вони минуться. Як буде їхня дитина жити між людьми, чи знайде своє місце під сонцем. Незрілі батьки тримають дорослу дитину «під ковпаком», підсилюючи у такий спосіб свою значущість або реалізуючи необхідність бути потрібним.

Такі батьки не перемикаються на власне життя, а продовжують тримати у фокусі життя своїх дітей.

Що найважливіше для галичанина? «Підняти» дітей. Його власні потреби не настільки важливі. Суспільство романтизує «героїчне» батьківство. Аплодуємо одиноким жінкам (розлученим чи вдовам), які самотужки виховують дітей, при цьому не мають особистого життя, махнули на себе рукою і тяжко працюють, щоб заробити дітям на їжу, одяг, відпочинок. Така мама — сильна і вольова, вона ніколи не зупиниться у своєму контролі, а діти — завжди почуватимуться винними, адже мама присвятила їм, «невдячним», все життя.

Цей жертовний сценарій переймають діти і за тією ж моделлю будують свої родини.

— Чому батьки настільки неохоче «відпускають» своїх дітей?

— Половина сімей у нас — неповні. 43% зареєстрованих шлюбів розпадаються. Серед усіх шлюбів (зокрема т.зв. цивільних) не витримує випробування часом 66%! Сім’ї, де вихованням дітей займаються лише мама і бабуся, називаю «матріархальними». Матерям-одиночкам, які виховують хлопчиків, варто шукати чоловіків, які би показали дитині приклад маскулінної поведінки. Це може бути дядько, дідусь, хрещений, тренер спортивної секції.

Один із моїх клієнтів живе у зятях. Стосунки з тещею у 40-річного чоловіка не склалися. Щоб відпочити від конфліктів, їде до мами. Вона, вислухавши його скарги, запитує: «Коли ти будеш хлопом?». Але це питання — не до нього, а до неї. Це вона не виховала його самостійним і самодостатнім.

— Галичани люблять постраждати?

— Часто зустрічали старших людей, які би сказали, що шлюб — це добре? Що проживете у парі щасливе повнокровне життя, на двох поділите і горе, і радість, у вас народяться діти, дочекаєтеся внуків? Як правило, старші родичі поспішають розчарувати молодь, мовляв, шлюб — це недоспані ночі, це — відповідальність, це — робота. Налаштовують на те, що подружнє життя — це суцільні проблеми. Коли у молодій сім’ї виникає найменше непорозуміння, пара не гасить конфлікт у зародку, а навпаки, роздмухує його: «Казала мені мама за тебе заміж не виходити!».

Функція сім’ї — бути гаванню. У сім’ї має бути затишно. Це — місце, де нам залижуть рани, обіймуть вісім разів (оптимальна кількість, яку радять психологи. — Авт.). У соціумі до нас не будуть такими поблажливими. Щире співчуття і розуміння можна знайти лише у сім’ї. Якщо зле у сім’ї, зле всюди. У сім’ї мають радіти успіхам партнера, його зростанню. Але ми не пояснюємо цього своїм дітям. Намагаємося розвінчати їхні ілюзії щодо сімейного життя. Навіть коли все добре — починаємо шукати ґандж.

— Чи можливо відокремитися від батьків, якщо молоде подружжя живе з ними під одним дахом?

— Можливо. Але цього повинні захотіти не тільки батьки, а й діти. Бо також можуть мати від цього вигоду. Самостійність передбачає відповідальність, а не кожен готовий брати її на себе.

Син чи донька повинні пояснити батькам: «Люблю вас, поважаю, але ми з дружиною (чоловіком) вирішили інакше. Якщо ви мене любите і поважаєте, погодитесь з нашим рішенням». Батьки можуть злитися, але згодом заспокояться: дитина дає собі раду — можемо спочивати на лаврах.

Можливо, чули фразу: «Жінок у тебе може бути багато, а я твоєю мамою залишуся до смерті»? Або «Якби не його (не її) мама, ми б не розлучилися».

Коли мама говорить бздури, які шкодять молодій сім’ї, треба негайно від такої мами віддалитися, створити безпечну дистанцію.

Часом це вдається зробити, навіть живучи в одній квартирі. Часом не вдається, живучи на різних континентах.

На видному місці почепила б плакат із написом: «Старші, будьте гідними поваги молодших!», а не просто вимагайте її тільки тому, що довше прожили на цьому світі. Навіщо посилали своїх дітей здобувати вищу освіту? Тепер вони знають щось таке, чого не знаєте ви, але ви й надалі не хочете зважати на їхню думку!

— Коли вчимося самостійності? Ця риса закладається у дитинстві?

— Дитина, свободу якої обмежують, ніколи не буде відповідальною, бо не матиме змоги вчитися на своїх помилках. Мама вирішила — мама й відповідає за наслідки. Особливо цю свободу треба давати у підлітковому віці. Характер (такої думки дотримуються європейські психологи) формується до 7 років. У нас вважається, що до 10. Почуття відповідальності — до 13−15 років.

На Заході підлітки часто живуть окремо від батьків. А у нас дитина закінчила університет і хоче піти на орендовану квартиру — у батьків паніка. Якщо дитина бачить, що у неї вірять, відпускають її «у вільне плавання», не наробить біди, бо відчуває відповідальність. Біду наробить швидше та, яку продовжують утримувати біля себе.

До мене звернулося подружжя, поскаржившись, що з їхньою донькою «щось не так». Дівчинці — 17 років. Поштою замовила книгу «Токсичні батьки» і запропонувала почитати мамі з татом. У хаті — скандал! Батько обурюється: «Яйце хоче вчити курку?!». Батьки мали б пристати на пропозицію дочки проаналізувати стосунки між двома поколіннями: «Тебе зацікавила ця книжка, бо ти вважаєш нас такими? Давай це обговоримо!».

— У Європі діти швидко починають статеве життя. Згідно з опитуванням, яке провела ВООЗ, кожен четвертий школяр у Чехії, якому виповнилося 15 років, мав сексуальний досвід…

— Нам розповідають, що Європа втратила моральні цінності, що інституту сім’ї там давно вже немає. Виявляється, у пострадянських країнах коефіцієнт розлучення (на 1000 населення) становить 4,0−4,3, а у розвинутих європейських, особливо у скандинавських (Норвегії, Данії) — 2,0−2,1. У «безбожній» Голландії, яку вважаємо мало не «Содомом і Гоморрою», розлучається вдвічі менша кількість пар.

Ми, галичани, перебільшуємо власну духовність.

Про штучність і «показуху»

— На Великдень — усі до церкви, у вишиванках, з кошиками стаємо «до знимки», щоб усі бачили, яка у нас файна родина, навіть якщо у ній, за зачиненими дверима, кояться не дуже хороші речі…

— Тато цілий тиждень пив, а у суботу зранку його відмили, вбрали у чистий одяг і відправили до церкви. Це — така ментальна риса українця, про яку свого часу писав філософ Дмитро Чижевський: «Українець цінує більше широкий жест, ніж глибокий зміст. Більше форму виразу, ніж зміст. Одне слово, цінує більше «здаватися», ніж «бути».

Такі ми є — сентиментальні, гарно співаємо. У нас є багато позитивних рис, але відчувається певна штучність. Це видно по нашому одязі, манікюрі, аксессуарах (як-от дорогий телефон). Зовнішня обгортка має бути перфектна.

Доньку-підлітка однієї з моїх клієнток побив тато. Жінка відвела чоловіка до священика. Той виправдав дії чоловіка: «У Біблії написано, що дітей можна і навіть треба бити». Біблія була написана 3500 років тому. Дітей не можна бити! Ми живемо у ХХІ столітті. Цивілізовані люди! Ми ж не йдемо під копицю народжувати, а йдемо у пологовий будинок.

Про приховану агресію

— Зауважила, що після Революції гідності люди стали більш пасивними і… злими. Скільки є випадків — водій-хам виганяє з маршрутки учасника АТО, бо той хоче скористатися своїм законним правом і їхати безкоштовно, а пасажири байдуже дивляться у вікно…

— Позиція військового зрозуміла. Він зболений, він воював за нас, а його — не пускають у маршрутку. Чому має щось доводити? Це його принижує. Чому пасажири не заступаються за нього, хоча правда на його боці? Бо треба бути для цього достатньо зрілим. Треба посперечатися з водієм. А що це означає?

Що ти вже не частина отари, ти — «біла ворона», а це лякає. Краще промовчати. Але злість нікуди не дівається, накопичується. Формується «прихована агресія». Ми відчуваємо її до тих, хто сміливо захищає свої права (ми би теж так хотіли, але страх заважає). Виливаємо її на рідних, бо це — найлегше…

Дані першого пан’європейського дослідження цінностей різних народів Європи показують середнього українця як інфантильного, зацикленого на матеріальних цінностях індивідуума, не здатного радіти життю. Виною всього — радянське минуле і бідне сьогодення.

Про відсутність культури розлучень

Одна з італійських заробітчанок розповідала, як її насмішило, коли на день народження 10-річного хлопчика, якого виховувала мама з вітчимом, прийшов тато з новою дружиною, з її дітьми та інші родичі по татовій лінії. Заробітчанка охарактеризувала побачене одним словом: «Санта-Барбара». Для дитини це — свято. Прийшов її тато! А у нас як? Ще навіть не розлучилися, а дві родини вже гніваються одна на одну. Починається війна, найгірше в якій — маніпулювання дітьми. У нас нормальним є зізнатися: «Наш син — молодець! Не має офіційної зарплати, не має майна, і тому не платить аліменти». Це все, що треба знати про нашу духовність.