«Маю музичні гени. У нашій родині всі вчилися у музичних школах»

На сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької драма-концерт Івано-Франківского драмтеатру «Вигнані з Раю» зібрала аншлаг. Це був перший показ масштабного дійства за межами Івано-Франківська. Провідна актриса франківців, заслужена артистка України Галина Баранкевич (на фото), кілька років тому записала компакт-диск лемківських пісень під такою ж назвою – «Вигнані з Раю». А коли вирішила презентувати його на сцені рідного театру, це вилилося у театралізоване дійство, яке згодом стало драмою-концертом - про долю виселених з рідних земель протягом 1944-1951 років лемків. Не оминула тяжка доля і родину Галини Баранкевич... Про проект, про свій шлях на сцену і улюблену роботу заслужена артистка України розповіла журналістові «ВЗ».

- Проект «Вигнані з Раю», напевно, щось більше, ніж данина шани й пам’яті депортованим у 40-х роках минулого століття українцям? Як народжувався і втілювався цей задум?

- Для мене драма-концерт «Вигнані з раю» - це насамперед цінний мистецький продукт, у якому гармонійно поєднуються спів (пісня), музика (оркестр), акторське мистецтво, поезія, і навіть сценічний бій.  Хочу, щоб цей проект був цікавим для всіх українців, а не лише лемків. Щоб ці пісні люди пізнавали і з гордістю співали, щоб їх вивчали діти. Для мене було важливим показати лемківську багатогранну пісенну культуру на професійному рівні, тому підготовка до проекту тривала майже три роки. А все починалося з того, що я, років шість тому, вирішила записати кілька лемківських пісень. Коли поринула у процес, почала відкривати нове, незвідане, не попсове, не «заїжджене»… Чим більше працювала над цими піснями, тим більше людей починало працювати зі мною поруч: аранжувальники і композитори Ігор Юзюк, Роман Калин, Богдан Ткачук. Пісень назбиралося на цілий альбом. Так вийшла моя перша «лемківська ластівка» - альбом з лемківськими піснями «Вигнані з раю». А потім потрібно було ж його презентувати. Довго думала, як має виглядати той концерт? Хотіла зробити, щоб було цікаво, по-новому, і водночас зберегти трепет і ніжність лемківської пісні. Пишаюся тим, що мій вчитель, народний артист України Ростислав Держипільський, за походженням  гуцул, надав мені величезну творчу підтримку і взявся за режисуру проекту. А ще важливою складовою є музична частина.

- Коли вперше усвідомили, що хочете стати артисткою?

- З дитинства займалася музикою і співом. Закінчила музичну школу за класом бандури. Весь час співала і лише в цьому бачила свою сутність. Брала участь у багатьох пісенних конкурсах, здобувала перемоги. Але батьки просили мене, щоб обирала професію так, аби це був не лише вокал. Бо в житті всіляко буває і потрібно бути впевненою у майбутньому. Оскільки в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету відкрили театральну кафедру, вирішила спробувати себе там. Тим більше, вокал був одним із основних предметів.   

- Ви виховувалися в творчій родині?

- Мої батьки не митці, але творчі люди. Батько Євген Романович – майстер бурових робіт. Мама Мирослава Мирославівна – медсестра. Сестричка Жанна – вчитель німецької мови. Всі чудово співають. Усі вчилися в музичних школах і володіють певними музичними інструментами. Тому гени у мене – музичні. З дитинства батьки підтримували мене у творчості. Їздили зі мною на конкурси, допомагали, вірили в мене. Не нав’язували і не забороняли. 

- До театру ви потрапили відразу після закінчення театрального відділення Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника...

- Коли навчалася на ІІІ курсі університету, режисер Євген Курман приїхав до Івано-Франківська на постановку вистави за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай». Героїню режисер обирав між студентками ІІІ і IV курсів, була потрібна актриса саме такого віку. Тому я, як і інші, прийшла на кастинг, і мене помітив режисер, запросив на роль Марусі. Виснажливі репетиції, професійна сцена і партнери, емоційне і фізичне навантаження - то був переломний етап у моєму житті. Саме тоді серйозно задумалася, чи зможу залишитись надовго у такій складній і жорсткій професії. Тоді, у 18 років, набула серйозного акторського досвіду. Як кажуть, «важко у навчанні - легко в бою».

- За десять років роботи у театрі ви зіграли понад 25 ролей, більшість з яких – головні. Яка з цих ролей найбільше відповідає вашому характеру? А яка – ваш антагоніст?

- Усі мої героїні настільки драматичні, що зовсім не хочеться бути на них схожою чи мати подібну долю у житті. Створюючи нову роль, намагаєшся знайти щось схожого в собі з тим чи іншим персонажем. Якщо немає, починаю згадувати своїх друзів і знайомих, спостерігати за людьми і розуміти, як би вони діяли в тій чи іншій ситуації. Люблю всі свої ролі, адже вони як діти: створені, народжені, виплакані, вистраждані. Мені цікавіше створювати персонажів, протилежних собі і своїм життєвим переконанням. Лише тоді виходиш із зони свого комфорту і починаєш шукати у своєму голосі, пластиці, поведінці, міміці щось нове. Ось зараз працюю над новою роллю Єви за п’єсою Альдо Ніколаї «Не п’ята, а дев’ята» (режисер Орест Пастух). Це якраз той персонаж, у якому доводиться шукати в собі  дивацтва цієї жінки, - щоб якісно, а головне смішно, відтворити її образ.