Передплата 2024 «Добра кухня»

«Турист питає про три речі: де напитись, де поїсти і де заночувати»

Екскурсоводи Петро та Іван Радковці – про інтелектуальний туризм, батярів на фронті і Львів, який паплюжать

Вони є візитівкою Львова. Братів Петра та Івана Радковців можна зустріти чи то на площі Ринок, чи на вулиці Вірменській або ж деінде. В екзотичних костюмах минулого століття вони притягують до себе погляди як містян, так і туристів. За їхніми плечима — тисячі проведених екскурсій, які, за словами туристів, змінюють свідомість. Під супровід класичної музики у ресторані «Ратуша» Петро першим розпочинає розмову. Іван, який активно займається волонтерством, затримується...

- Недавно вийшли друком «Таємниці львівських левів». Чому вирішили написати для дітей?

Петро Радковець. Ця книжечка для родинного читання. Батьки можуть читати її дітям. А ті — своїм батькам. Коли татусь з мамусею, втомлені після роботи, слухатимуть ці казки-легенди про Львів і засинатимуть, діти можуть до пізньої години сидіти за комп’ютером (сміється. —

О. Д.). Казки-легенди ми почали писати кілька років тому. Вони були видані в одній загальній збірці. Кожен текст читали своїм дітям — щось їм подобалося, щось — ні. Керувалися їхньою думкою. Нас цікавив погляд на Львів дитячими очима. Виник навіть курйоз. Виявилося, наші казки читають на уроках львовознавства у школі. І коли доця мого брата писала за ними переказ, то передала не той твір, що почула з уст вчительки, а той, який її батько читав удома. Це був дещо інший варіант казки, який не був опублікований.

- Як народився термін «казка-легенда»?

- Наші казки дуже схожі на легенди, тому ми вирішили їх так називати. Хоча легенда не має авторства, вона є народною творчістю. У кожен твір ми вкладали якусь документальну (необтяжливу!) дрібничку. Тому це не зовсім казка і не зовсім легенда — щось посереднє. Є у нас розповідь про меч майстра Шварна. Знаєте, хто це? Його ім’я є невід’ємним від історії Львова. Данило Галицький, за часів правління якого була перша письмова згадка про Львів (адже король Данило не засновував нашого міста — про це в жодному документі не йдеться!), не правив на наших землях до смерті. На старості літ пішов у монастир. Трон передав синові — Шварну. А вже після Шварна був Лев. Намагалися вплести у сюжети деякі маловідомі факти про наше місто.

- Перші примірники «Таємниць львівських левів» ви продали з аукціону...

Іван Радковець. Коли книжки ще не було у крамницях, а до Львова привезли перші п’ять примірників, вирішили продати їх «з молотка». Перший «пішов» за вісім з половиною тисяч гривень! У сумі зібрали майже двадцять тисяч гривень. Виручені кошти передали волонтерській організації «Львівський лицар». Тож таким чином дитяча книжечка долучилась до захисту нашої країни...

- Ви обоє активно допомагаєте українським військовим на фронті. Правда, про це не афішуєте...

І. Р. Волонтерство не потребує реклами. Інакше є лицемірством. Найгірше, що можемо нині зробити, - змиритись з війною на сході. Петро співпрацює з ініціативою «Мій тато захищає Батьківщину», водить екскурсії Львовом дітям наших військових.

П. Р. Їхні батьки нас захищають, тож наш обов’язок — подбати про них. На одній знимці у «Фейсбуці» серед інших дітей біля мене стояла маленька дівчинка. Я опублікував фото, і люди почали його коментувати. Один з підписів був такий: «О, моя доця!». Солдат десь в окопі побачив у мережі, що його дитина не забута, вона у Львові на екскурсії. Це дає наснагу працювати далі.

Іван у волонтерстві — з головою. Постійно кудись їздить: то на передову, то на полігон. Батярство і там йому допомагає.

І. Р. Один генерал, дякуючи волонтерам, сказав, що хлопці на передовій досі перебувають під враженням від нашої поїздки. Возимо їм не лише необхідні речі і продукти, а й частинку Львова, нашу галицьку атмосферу. Мій картатий костюм із зеленкуватим відтінком хлопці назвали «камуфляжем по-львівськи» (сміє­ться. — О. Д.). До речі, на передовій зустрівся з мером найменшого міста в Україні - Угнева, що у Сокальському районі на Львівщині. Жителів там — менше тисячі. Міський голова залишив на робочому місці заступника, а сам поїхав воювати.

На фронті постійно зустрічаю справжніх львівських батярів. На передовій побачив «курилку», на стіні якої хтось акуратно вивів білою фарбою: «Недопалки кидає тільки скотина». Хіба міг це написати не львів’янин? Сумніваюся. Львівські батяри — добрі, ґречні люди. Поки їх ніхто не нервує.

П. Р. Пригадався цікавий факт з початку 1980-х. У клубі однієї з артилерійських військових частин висів плакат «Кожен постріл — прямо в ціль» (це ж артилеристи!). Наші батяри поряд з цим плакатом поставили інший: «Наша ціль — комунізм». Замполіт частини мало не загримів за ґрати...

- Вам коли-небудь було соромно за Львів?

П. Р. Було прикро... Колись проводили екскурсію групі з Донецька. І якийсь юнак сказав: «Знаете, у вас во Львове столько всякого старья. Это всё надо снести и построить нормальные широкие проспекты». Мені здає­ться, що серед львівських чиновників почали з’являтися такі хлопчики. Вони ремонтують середньовічні будівлі. Коли цього робити не можна. Їх треба реставрувати! Не можна відкривати кав’ярню на місці, де є Матір Божа. Люди приходять молитися, а тут хтось сидить і хлеще пиво...

І. Р. Не можна спекулювати на місті, яке має багатющу історію. Не можна його паплюжити. Львів’яни забувають, що Львів — це шляхетне місто. Шляхетність — це глибоке поняття. Якщо вона є, людина не заїде своєю автівкою у пішохідну зону, не викине недопалок поза смітник.

- Що б ви змінили у місті?

П. Р. До Львова треба залучати інтелектуальний туризм. Гостей - вдосталь, але мало тих, хто їде сюди помилуватись архітектурою, святинями, музеями. Колись до Львова приїжджали на вистави, концерти і виставки. Нині турист питає у нас три речі: де напитись, де поїсти і де заночувати.

- Побутує міф серед туристів про Львів як ресторанну столицю України...

І. Р. Ресторанний бізнес ґвалтує Львів. За його спиною залишаються непоміченими культура, духовність, зрештою, суть міста. Інколи виходжу ввечері на прогулянку і бачу, як нельвівська публіка створює Львову імідж фестивального міста. Міста, яке забуло, що на східних кордонах нашої держави щодня гинуть наші хлопці...

 

Довідка «ВЗ»

Петро Радковець — екскурсовод, львовознавець. Працював у компанії з виготовлення взуття «Прогрес», у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника, Горохівській друкарні, видавництві «Центр Європи”. Член історичної секції «Товариства Лева».

Іван Радковець — львовознавець, екскурсовод. Один з координаторів волонтерської ініціативи “Львівський Лицар”, що допомагає українським військовим. Працює у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника.

Схожі новини