Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Мартін ПОЛЛАК: «Мені не потрібен газ містера Путіна»

Австрійський письменник Мартін Поллак завжди бажаний гість в Україні. Його бачення російського конфлікту з нашою країною виходить далеко за рамки відомої «стурбованості» європейських політиків.

Для нього українська проблема стала своєрідною життєвою позицією. Колись, на зло родичам, які були ревними націонал-соціалістами, він вирішив вивчати славістику. Цю гірку сторінку свого життя описав у книзі «Мрець у бункері», яку презентував в Україні. Прогулюючись вуличками Львова, журналіст «ВЗ» поговорила з Мартіном Поллаком про те, що знають про Україну у Німеччині, Австрії, чи залежна Європа від Росії та що він вирощує на власній фермі.

— Мартіне, пам’ятаєте, коли вперше приїхали до Львова?

— У 1992 році вперше побував у Львові, коли працював журналістом і виконував замовлення для німецького журналу «Шпігель». Тоді приїхав з польським фотографом, щоб зробити репортаж. Жили ми в готелі «Дністер», який на той час був у дуже радянському стилі (сміється. — Т. К.). Але навіть тоді Львів справив на мене незабутнє враження. Маю тут багато друзів.

— Ваша перша книга присвячена Галичині. Як так сталося?

— Написав книжку про уявну подорож по Галичині та Буковині (1984 р.). На той час у німецькомовному просторі Галичина була невідомою, тож книжка мала великий успіх. Скажу, що минуло вже 30 років, а видання досі у продажу. Видавництво продає її як покетбук (кишенькове видання). Знаю багато людей в Австрії, Німеччині, які, коли їдуть до Львова, беруть цю книжку з собою, адже це такий собі літературний путівник Західною Україною на зламі ХІХ—ХХ ст.

— Протягом трьох років ви були куратором програми «Транзит», завдяки якій українська література була представлена на Лейпцизькому книжковому ярмарку…

— Моя участь у «Транзиті» має цікаву історію. У 2011 році я отримав нагороду на ярмарку у Лейпцигу. Там виголосив промову, подякував за визнання моєї праці і сказав, що ми маємо відкрити очі та дізнатися про ситуацію у Східній Європі. Зокрема про те, що відбувається в Україні, Білорусі… Через місяць мені зателефонували з Лейпцизького книжкового ярмарку і запропонували стати куратором “Транзиту”. Дуже радий, що протягом цих трьох років міг запрошувати 40-50 письменників з Білорусії, Польщі, України. Для мене це було хорошим досвідом, а для України — можливістю презентувати себе та обговорити важливі речі. Я познайомився з багатьма українськими письменниками, культурними діячами.

— Чи важко займатися промоцією слов’янських культур у Західній Європі, зокрема розповідати про Україну?

— Так, адже багато людей навіть уявлення не мають, де розташована Україна, не те щоб цікавитись її літературою. Завжди переконую, що такі країни Європи, як Австрія, Німеччина, Франція, повинні знати детальніше, що це за країна.

— Навіть після подій Майдану і відвертої агресії з боку Росії?

— У Австрійському парламенті маємо такий собі “клуб українців”, але цього замало. Багато моїх друзів-інтелектуалів і досі впевнені, що російську мову в Україні пригноблюють, запитують, чи існує українська мова, чи це лише малоросійський діалект? Але я кажу, що це безглуздя.

Наприклад, у Харкові не так вже й багато людей розмовляють українською, але ніхто не збирався забороняти російську. Корені проблеми у тому, що Європа прикидається, що це не ми, що це десь далеко. Дуже небезпечно, що ми не знаємо, де Україна, і не переймаємося цим питанням.

— Правда, що німецькі ЗМІ не пояснюють німцям, що насправді відбувається в Україні?

— Не можна говорити, що газети такі. Скажу відверто, що німецькі газети кращі за австрійські. Але загалом тут ще недостатньо розуміння, що йдеться про загальноєвропейський конфлікт, а не суто український.

— Звідки ж беруться такі судження?

— Коли немає адекватних знань, у російської пропаганди є вільне поле для діяльності. І це те, від чого ми зараз страждаємо в Австрії, Німеччині. Людям можна говорити, що біле це чорне чи навпаки, — і вони повірять. Але ще страшніше, коли вони хотітимуть у це вірити, бо так зручніше. У Європі зараз іде війна, у ході якої люди чинять злочини, вбивають інших, багатьох загиблих ховають у братських могилах. Тому ми маємо бути сильні духом, а Європа об’єднаною.

— Як німці та австрійці реагують на правду про Україну?

— Деякі впевнені, що це фашистська країна. І немає сенсу переконувати їх у протилежному. Багато правдивої інформації дають різноманітні книжкові форуми. Тому з радістю погоджуюся і приїжджаю на такі грандіозні і великі ярмарки. Адже для мене вони дуже сімейні, більш знайомі та інтимні. Але мене дратує те, що люди не користуються такими джерелами інформації і не хочуть дізнаватися правду. Таким простіше вірити лише у те, що показують по ТБ і пишуть у газетах. Тому література є своєрідним інформаційним порталом, який показує, що вона сильніша за зброю. У такий час, як зараз, це особливо потрібно розуміти.

— Чи готова Європа продовжувати дію санкцій?

— Щодо санкцій, то ми теж постраждаємо, адже вони завжди працюють у двох напрямах. Такі країни, як Австрія, Німеччина, мають хороший бізнес і не покладаються на російський ринок. Це багаті країни, які не будуть голодувати, якщо розірвуть справи з Росією. Звісно, є й такі, кому росіяни подобаються. «Нові руські» приходять у наші магазини і витрачають шалені гроші, але за це потрібно буде платити. А ціна висока — втрата свободи слова, демократії. Мені здається, Європа розуміє, що Путін хоче відновити імперію, яка не буде нею без України. І це не лише територіальне питання, а насамперед те, що вклала у голови людей історія. Саме тому вони створюють всі ці “Новоросії”, тиражують слова Жириновського, який твердить, що немає української мови…

— Росіяни говорять, що проживуть без імпорту з країн ЄС. Як Європа обійдеться без торгового бізнесу з Росією?

— Австрійські фермери турбувалися, що не зможуть експортувати яблука у Росію. Що ж робити, питали вони? Але потім один міністр сказав, що кожен житель Австрії має з’їдати одне додаткове яблуко на тиждень — і проблему буде вирішено (сміється. — Т. К.) Звісно, це не вихід і не вирішення всіх проблем. Один мій приятель співпрацював із росіянами. Вони замовляли у нього австрійські капелюшки, отож йому не підходить порада про яблука, адже він не вдягатиме їх один на другий…

— А газове питання? Путін весь час погрожує перекрити вентилі не лише Україні, а й Європі…

— Ми знали, що Росія продає газ, і бачили, як монополізуються його поставки. Але було зручно купувати їхнє паливо. Тепер Європа опинилися у такій ситуації, яку ніяк не може вирішити. А я знаю що робити, адже живу за містом, займаюся фермерством.

— Справді?

— Маю біологічну ферму, де виробляю яблучний біосік. У саду росте багато старих дерев, які можна використовувати як дрова. Тому мені не потрібен газ містера Путіна (сміється. — Т. К.)

- Але повернемось до вашої письменницької діяльності. Ви десять років тому написали книгу «Мрець у бункері», яку вважають вашим автобіографічним твором…

— Я свідомо почав досліджувати історію свого біологічного батька, який має інше прізвище — Баст. Він був одним з діячів австрійського соціалізму, керував гестапо, причетний до депортації та масових вбивств мирного населення, зокрема євреїв. Якщо походити з такої родини, як я, потрібно дуже серйозно подумати, чи хочеш ти про це говорити, чи краще промовчати.

Австрійська держава часто вирішувала, що краще не згадувати про цю сторінку свого минулого. Атмосфера замовчування, недоговорювання — це все ще ті речі, які відбуваються у цій тематиці навіть до цього часу.

— Тобто в Австрії говорять на цю тему менше, ніж у Німеччині?

— У висвітленні цих питань є суттєва відмінність Австрії від Німеччини, яка обрала інший шлях і дуже рано почала говорити про націонал-соціалістичне минуле. Зараз зростає інтерес до цієї теми, тому варто правдиво і детально показувати історичну правду, не приховувати болючих тем, хоча це не всім подобається. А ще потрібно їх більш глибоко вивчати і опрацьовувати.

- Як довго шукали матеріали? Чи важко було розповідати про родину?

— Свого біологічного батька я не знав. Він був воєнним злочинцем, який спробував утекти від правосуддя. Тоді мені було лише три роки. Писати історичну правду було важко, адже я син свого батька. Мене виховувала його родина. Все моє дитинство пройшло в оточенні зброї. Тоді вважалося цілком нормальним дати дитині гвинтівку, з якої можна вбити людину.

Коли почав писати книгу, то чим глибше копав, тим страшнішою була історія. Навіть після десяти років з часу її написання я дізнаюся все нові й нові факти. Нікому не раджу займатися подібними дослідженнями. Багато українців, які прочитали книгу, говорили мені, що описані проблеми стосуються не лише австрійців. На жаль, це всесвітня проблема, і це потрібно визнати.

Довідка «ВЗ»

Мартін Поллак — австрійський письменник, журналіст, перекладач.

Народився 23 травня 1944 р. у містечку Бад Галль в Австрії. Навчався в інтернаті з емігрантами з України, Білорусі, Югославії, Росії. Після закінчення працював столяром. Вивчав філологію та історію країн Східної Європи в університетах Відня, Варшави, Югославії.

У 1987-му почав працювати журналістом у журналі «Шпігель». Паралельно займався перекладами з польської. З 1998-го — вільний літератор. Поллак є автором збірки есеїв «Сарматський ландшафт», роману «Мрець у бункері» та ін. Одружений, має сина.

Живе у Відні й у містечку Буксдорф на сході Австрії.

Схожі новини