Улас Самчук писав про краян, які повірили радянській, а не своїй владі…

У серії «Знамениті українці» видавництво «Фоліо» випустило нову книгу — «Улас Самчук». Її автор — знаний філософ, письменник, публіцист Петро Кралюк — розповідає про одну зі знакових, але до кінця належно не вивчених й не оцінених постатей української (у тому числі — діаспорної) інтелігенції 30−70-х років минулого століття. Літератор, редактор, громадський діяч Улас Самчук був одним з тих, хто доносив світові правду про українців на тернистому шляху становлення їхньої власної держави. Його творчість називають повчальною для нинішнього покоління українців. Більше про цю особистість — у розмові кореспондента «Високого Замку» із лауреатом Міжнародної літературної премії імені Уласа Самчука, професором Національного університету «Острозька академія» Петром Кралюком.

Один із кращих українських прозаїків ХХ століття

— Чим герой вашої книги заслужив, щоби його вивчали сучасники?

— У нас канон української літерату­ри ХХ століття, який викладають у тепе­рішніх школах, є спотвореним. Ми далі вивчаємо, шануємо митців радянської доби. Не хочу критикувати забронзові­лих класиків, але можна було б їх тро­хи відсторонити. Для прикладу, Павла Тичину, Максима Рильського, Олексан­дра Довженка, Олеся Гончара. Вони були талановитими людьми, мали у серці своєрідну любов до України, але ці люди змушені були пристосовувати­ся до тих умов, в яких жили, часто пи­сали на догоду тогочасному політично­му режиму.

Водночас письменників, які опини­лися поза межами радянської України і які справді заслуговують на увагу сво­їм українством, у нас марґіналізовано. Зокрема Уласа Самчука. Він є одним із кращих українських прозаїків ХХ століт­тя. Так, можливо, його твори (з харак­терною діаспорною мовою. — І. Ф.) не­достатньо вичитані, відредаговані — на відміну від творінь радянських письмен­ників, які «вилизували». Але треба розу­міти, в яких умовах Уласу Самчуку дово­дилося працювати.

Творчість Самчука у нас донині для ба­гатьох людей — «терра інкоґніта» (недо­сліджена, маловідома річ). На початках нашої Незалежності її вивчали у навчаль­них програмах, це була обов’язкова шкільна лектура. Та «завдяки» табачніку, який у часи януковича насаджував «рус­скій мір» у сфері української освіти, ці твори було викинуто з навчального кур­су. Знайшлися певні літературні крити­ки, підспівувачі табачніка, які «обгрунту­вали» їх вилучення — мовляв, їх автор не вартий уваги, його романи — «позавчо­рашній день». Багато цих критиканів на­віть не читали романів Уласа Самчука, просто робили доповідні записки на за­мовлення.

Свого часу комуністи у Верховній Раді заблокували постанову про урочисте від­значення 100-ліття від дня народження Самчука, поширювали різного роду інси­нуації. азаров, який сидить нині у москві, досі воює з Уласом Самчуком, бо розуміє що люди, які ознайомляться з творами цього письменника, будуть критично на­лаштовані до «русского міра», не сприй­матимуть того, що їм нав’язуватиме ро­сійська пропаганда.

Цінність цього літератора не тіль­ки в його українській ідеологічності, а й у тому, що умів показувати характери українців, те, як вони розкриваються у непростих умовах. Значна частина тво­рів Уласа Самчука написана на автобіо­графічному матеріалі.

Улас Самчук — людина європейсько­го штибу. Він знав німецьку, польську, чеську мови, у більш зрілих роках вивчив англійську. Читав класику цими мова­ми, зокрема твори німецьких філософів. Ерудиція відбивалася у його творах.

Дуже бажано було б нашому Мініс­терству освіти врешті-решт ввести тво­ри Уласа Самчука у шкільну програму. У нас часто розповідають баєчки про «нову українську школу», яка вона хороша. Не­доліки у патріотичному вихованні при­звели до того, що зараз маємо чима­ло колаборантів. Це у тому числі один із наслідків не зовсім продуманої шкільної освіти.

Не колаборант, а патріот

— Про Самчука кажуть як про пер­шого українського літератора, який у своєму романі «Марія»" розповів про Голодомор…

— Це перший художній твір у світовій літературі, де йдеться про Голодомор. Сам Самчук не був свідком цього зло­чину радянської влади. Але про жахливу ситуацію на центральних теренах України знав від дружини Марії Зоц (її ім’я ви­користав у своєму романі), яка народи­лася на Наддніпрянщині, у Золотоноші, там від голоду постраждали її родичі. Зі своєї батьківщини Марія змушена була емігрувати до Чехії, там познайомилася із Самчуком, і розповіла йому про траге­дію своїх земляків.

Роман «Марія» не лише про Голодо­мор. Це філософський твір, в якому пись­менник намагається зрозуміти: а чому, власне, сталося це велике лихо в Укра­їні, що до цього призвело? Улас Самчук показує недалекоглядність українців, які повірили радянській владі, підтримали її, і які водночас не захотіли підтримувати свою українську владу.

У книзі є філософсько-політичний підтекст. «Марія» — роман про нашу не­долю. У ньому йдеться про життя укра­їнців, починаючи від так званої селян­ської реформи 60-х років ХІХ століття до 30-х років ХХ століття. У книзі пока­зано, як із кріпацького село перетво­рювалося у село господарів, де люди почувалися відносно самостійними. А також показано, як більшовики знищи­ли цю свободу, як знову перетворили українських селян у кріпаків. У цьому була і їхня власна вина, бо підтримали більшовиків. Кульмінацією цих процесів став Голодомор.

Неспроста роман «Марія» багато ра­зів перевидавали, він був одним з най­більш популярних для тогочасного чита­ча.

— російські пропагандисти нази­вають Уласа Самчука колаборантом, закидають йому співпрацю з гітлерів­цями, антисемітизм…

— Нехай російські пропагандисти пригадають, як радянська влада тісно співпрацювала із гітлерівцями у 1939−1941 роках! Нехай вони також прига­дають «Русскую освободительную ар­мию» генерала Власова (РОА)! У росії існували інші такі ж колабораціоністські формування…

Щодо «колабораціонізму» Уласа Сам­чука. Чому у росії не кажуть, що ті самі гітлерівці заарештовували Уласа Сам­чука, кидали до в’язниці за його україн­ську позицію як редактора газети «Во­линь»? Ледь не розстріляли його за це! За Самчука тоді заступилися відомі гро­мадські, релігійні діячі, у тому числі Ан­дрей Шептицький. І гітлерівці вирішили відступити від свого наміру, бо це ви­кликало б негативний резонанс серед українського населення. Уласа Самчука відпустили. Дали роботу, не пов’язану з політикою — він став кореспондентом інформаційної агенції, писав виключно про культуру…

Самчуку доводилося через складні обставини іти на певні компроміси з оку­паційною владою, вміщувати у «Волині» деякі матеріали на догоду їй — інакше ця газета не виходила б. Але звинувачувати письменника в якійсь особливій співпра­ці з гітлерівцями неправильно.

Улас Самчук хотів, щоб його газета стала своєрідним рупором українства на Волині. Зробити це йому вдалося. Ви­дання виходило тиражем кількадесят ти­сяч — на той час це було чимало. Газета була дуже популярною, служила україн­ській справі.

Нема у творчості Уласа Самчука і жодного антисемітизму! Прочитайте його знамениту трилогію «Волинь» — і побачите там вияви співчуття до євре­їв.

Про непросте життя в окупаціії Сам­чук написав у своїх мемуарах «На біло­му коні. На коні вороному. Спомини і вра­ження». Хто хоче знати правду, нехай читає їх, нехай звертається до його дуже цікавої публіцистики.

На Нобелівську премію українця висували не українці…

— Роман Уласа Самчука «Волинь» 1980 року хотіли висунути на здобут­тя Нобелівської премії. Чому не скла­лося? Чи міг цей твір конкурувати з ін­шими номінантами?

— Уже коли Самчук перебував в емі­грації у Канаді, російський еміграційний журнал «Современник» висунув цього українця на здобуття Нобелівської премії. Українське політичне середовище у діа­спорі від нього відсторонилося. Самчук вважав, що письменник має бути неза­лежним, не повинен прилучатися до яко­їсь політичної сили. Знаходилися різно­го роду літературні критики-кар'єристи, які заздрили йому, намагалися принизи­ти. Заявляли, що він не достойний Нобе­лівської премії…

Річ була не у цих горе-критиках. У той час, коли громадянина Канади, пред­ставника української діаспори, висуну­ли на Нобелівську премію, про Україну в Європі практично не знали. Її сприй­мали як росію. Хоча книги Самчука було перекладено польською, сербо-хорват­ською мовами, для того, щоб із пред­ставленим твором ознайомився і належ­но оцінив його Нобелівський комітет, цей твір слід було перекласти провідними єв­ропейськими мовами, а також — швед­ською. Із цим не склалося. За переклад треба було заплатити, треба було зна­йти видавця. Усім цим мала би зайняти­ся Українська держава. А її на той час не існувало. Тому Улас Самчук не отримав Нобелівської премії. Хоча, як на мене, її заслуговував.

— Як зрозуміти той факт, що Сам­чука висували на премію росіяни? Це був щирий крок чи провокація?

— У російському емігрантському се­редовищі були цілком притомні люди, які цінували Уласа Самчука. Мені прикро, що не українці номінували українського письменника. Маємо, на жаль, такий па­радокс.