Ярослав Федоришин: «Нема культури – нема й держави»

34 країни відвідав з гастролями пан Ярослав та його театр. Розмовляємо про відмінності у театральних культурах, вуличні театри та 25-ту річницю «Золотого Лева».

— Пане Ярославе, ваше дитинство минуло у Сибіру...

— Мої батьки були вивезені у Сибір за національною ознакою. На лісоповали у Хабаровську область. Там зустрілися і одружилися, там я народився. Дитинство моє минуло в селищі Хвойному. Мої батьки брали участь в аматорському театрі. Це було їхнім хобі — після важкої роботи підтримувати україн­ські традиції.

Вечорами, коли мене не було на кого залишити, батьки забирали з собою на репетиції. Відтоді запах театру залишився зі мною донині. Я все життя мріяв стати артистом, митцем.

— Відколи ви приїхали у Львів, як змінився театр?

— Я приїхав до Львова у 1976 році після закінчення першого свого вузу — Харківського театрального інституту ім. Котляревського. Того театру, який існував у нас у 70-80-х роках, я зараз в Украї­ні не бачу. Зараз немає театру, який би зачіпав серце і душу. Актори (переважно з примітивною школою) грають сюжети, а це не притаманно театру, який я люблю. Театр — це атмосфера на сцені, енергетика, а не оповідь чи сюжет, який можна прочитати у будь-якій книжці... Зараз театр індустріальний, збудований на техніці. Мультимедіа заполонили всі сцени, і хто має фінансову можливість, використовує екрани, камери. Бракує театру духовного...

Колись у Львові ходили на хорошу виставу, на акторів і режисера. Зараз ходять на назву. Переважно на комедію, на щось веселе. Суджу навіть з наших вистав: «Сарана», «Провінційні анекдоти», «Ар’єр» — на ці вистави рідко йде глядач. Тут треба думати. А вистава «Він, вона, вік­но, покійник» успішно йде вже десять років. Це кон’юнктура, і ми теж нею користуємося.

— Люди воліють розслаблятися, а не розмірковувати...

— Де місце людини, як знайти себе — ці питання не дуже цікавлять глядача, особливо молодого. Прикро, адже культура зараз мала би проявитися. Натомість, і це видно навіть з політичного життя, нам бракує культури. Ми навіть ту культуру, яка була при совдепії, знищили нашою демократією. Тому у нас бійки, тому у нас зневага, тому вирішують і призначають будь-кого на посади без практики, без досвіду. Якщо у країні є культура, то є і держава, нема культури — нема держави. Це старий вислів. Але влада на це не зважає. Вона не ремонтує театрів і не ходить на вистави.

— Ваш театр побував у 34 країнах. Цього року вперше їдете в Тайвань...

— Нас запросили на Тайванський фестиваль. Їхній продюсер бачив нас п’ять років тому у Голландії і мріяв привезти наш театр до себе в країну. Тайвань — цікавий острів. Ми були недалеко звідти — у Кореї. Життя цього світу дуже цікаве, а театральне особливо. У нас театри зародилися у Середньовіччі, культура ж їхнього мистецтва існує понад дві з половиною тисячі років. У них зовсім інша школа: спочатку — тіло, потім звук. А у нас все побудовано на словесному контакті з глядачем.

— Намагаєтесь адаптувати театральні вистави для глядача іншої культури?

— Сама постановка зали­шається незмінною, але можуть бути інші правила. Наприклад, в Ірані нам заборонили грати з відкритими руками. Треба було одягати закриті костюми, особливо жінкам. Наші акторки в Ірані не могли ходити самі по вулицях, мусили бути з чоловіками і пересуватись групою.

— Декорації возите зі собою?

— Так. Але не всі. У Кореї нам повністю робили декорації для «Вишневого саду». У Тайвань веземо тільки деталі декорацій. Великі об’ємні конструкції літаком переправити неможливо. В інших країнах за нашими кресленнями роблять копію декорацій. Це все домовленості, які тривають роками.

— Нещодавно у вас відбулась прем’єра вистави «Сни за Кобзарем»...

— Так, були з нею і у Польщі. 10 липня будемо у Кракові на фестивалі. Цю вуличну виставу надзвичайно приймають. Я думав, Шевченка не настільки знають в інших країнах. Виявилось, що знають, і сприймають. «Сни за Кобзарем» зачіпає людей, бачимо сльози на виставах, попри те, що дія відбувається на вулиці і навколо тисячі людей... У вересні з цією виставою у нас заплановано тур по Одесі, Дніпропетровську, Києві.

У нас був запланований тур Луганськ, Донецьк, Маріуполь, Кіровоград. Мені запропонували їхати в Донецьк 25 червня, але ми відмовились категорично. Це зараз неможливо. Яка мета? Кажуть, потрібно зробити їм свято. Яке свято? Там стріляють. Я ж відповідаю за колектив.

— Театр “Воскресіння” відомий своїми вуличними виставами та вогняними дійствами. Звідки з’явилась ідея?

— Почали займатися цим у 1997 році. Ідея виникла у мене ще раніше, але завжди була боязнь, чи зможуть драматичні актори вийти на вулицю, чи зможуть оволодіти ходулями, вогнем, працювати в умовах дощу, холоду. Та коли ми зробили першу виставу, нас почали запрошувати на фестивалі. Колектив постійно вдосконалюється, отримує досвід. Коли бачиш наживо геніальні вистави великих театрів з Франції, Німеччини, Англії, котрі мають цілі фабрики для вуличного театру, розумієш — вони творять Космос.

— Що найважче у створенні вуличної вистави?

— Вулична вистава — це не просто перенесення дійства зі сцени. Це інше бачення, сприйняття. Треба продумати все — щоб і зрозуміло було, і щоб глядач не втомився годину стояти на вулиці. Я спробував поєднати драматизм акторської майстерності із вуличною атмосферою. Коли актори проживають дії так, як вони проживали би це на сцені, тоді виходить живе кіно, але без права на ще один дубль. Наш театр дуже добре приймають у різних краї­нах і запрошують, слава Богу, навіть у такий кризовий час.

— Де ваші актори вчаться поводитися з вогнем, ходити на ходулях?

— Вчимося у театрі на репетиціях. Часами трапляю­ться небезпечні речі. Наприклад, на минулій виставі загорілося плаття в акторки. Глядачі думали, що так має бути. Слава Богу, усі живі-здорові, але плаття треба шити нове (сміє­ться. — В. Х.).

Були випадки падінь і ламання ніг, бувало, що перевертало вітром декорації на вулиці.

— Яка найбільша аудиторія, перед якою виступали?

— 50 тисяч. 16 січня на Маланки ми виступали на Майдані. У Польщі виступали перед 20-тисячною аудиторією, а у вересні маємо грати «Сни за Кобзарем» у Києві на НСК, там буде сто тисяч глядачів.

— Хід вистави залежить від кількості глядачів?

— Так, залежить. Ми енергетично щось даємо глядачам і щось отримуємо навзаєм. Це об’єднує. На Маланки була ней­мовірна атмосфера — свято, люди на Майдані. На виставі про Шевченка в Каліші (Польща), яка відбулась 8 червня, було дві з половиною тисячі людей. Вони взялися за руки і простояли так півгодини до завершення вистави.

— Цьогоріч фестивалю «Золотий Лев» виповниться 25 років. Як прогресував за ці роки?

— Напевно, «Золотий Лев» створив туристичний Львів. Фестиваль знають в інших краї­нах, є багато охочих приїхати. Цього року нам виповнюється 25 і, може, саме у 25 років він не відбудеться. Немає фінансування, ми донині отримуємо гроші за 2012-2013 рік. Ви бачите, в якому стані наші приміщення? Це біда. Я був у Роттердамі на стажуванні з побудови культурного туризму. Засвоїв певні принципи. Коли людина вперше приїжджає на нове місце, її ваблять архітектура і ресторани чи кав’ярні. Вдруге її зацікавлять музеї, театри. На третій раз вона вже знає, яка прекрасна архітектура, ресторани, театри, тому треба, аби щось відбувалось на вулиці. Коли турист читає, що відбуває­ться «Золотий Лев» чи якийсь джазовий фестиваль, він їде сюди. Але переконати у цьому наших депутатів складно, вони по-іншому ставляться до міста, у них свої цілі.

— Який бюджет фестивалю?

— Щоб привезти задуману програму на 25-ий фестиваль, потрібно мільйон 800 тисяч гривень. Місто не має грошей, область заклала 80 тисяч. Сподіваюся, фестиваль все-таки відбудеться, у серпні чекаю на відповідь міністерства.

— Скільки коштує привезти, приміром, європейський театр?

— Щоб привезти литовський театр, який зараз найкращий, потрібно понад 30 тисяч євро.

— Які українські театри будуть брати участь у фестивалі?

— Цього року планував провести виставу театру Франка «Квітка-будяк», виставу із Черкас «Тарас» Сергія Проскурні, з Харкова — постановку експериментального театру, з Донецька — виставу російського театру.

— Як обираєте театри?

— Я переглядаю вистави особисто. Підбираю так, щоб були різнопланові за темою і за вирішенням. Мене завжди цікавить режисер. Я б із задоволенням привіз Андрія Жолдака з останньою виставою, яку він поставив у Фінляндії. Щоб глядач побачив, наскільки він змінився. Проте це дуже дороге задоволення.

— Ваша дружина-акторка досі бере участь у виставах?

— Вона зараз сценограф, режисер, допомагає мені. Поставила декілька вистав. Ми одне одного доповнюємо у фантазії, у видумці. Мені імпонує її вишуканість у підході до декорацій та костюмів. Важко знайти художника, який би тебе розумів повністю. А художник в театрі — це друга за важливістю людина. Загалом, мені пощастило з Аллою не лише як з художником, а й як з дружиною (сміється. — В. Х.).

Довідка «ВЗ»

Ярослав Федоришин — режисер, художній керівник та директор Львівського духовного театру «Воскресіння». Народився 25 червня 1955 року у селищі Хвойному Хабаровської області Росії. Театральної справи навчався в Харківському театральному інституті ім. Котляревського та у Московському інституті театрального мистецтва у легендарного режисера Анатолія Ефроса. У 1976 році повернувся до Львова, де 1990 року створив «Воскресіння», а ще через два роки — міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев». Одружений. Дружина, Алла Федоришин, — заслужена артистка України, провідний майстер сцени, режисер.