Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Сашко Лірник: «Шукаю людину, якій передав би дар читання казок»

Олександр Власюк, більш знаний як Сашко Лірник та головний український казкар, багато років поспіль відзначає у Львові з жінкою Лесею річницю одруження

Зустрілися з казкарем на площі Ринок. Лірник — один із небагатьох, хто звертається майже до всіх на «ти». Це не хамство, а радше професійна риса справжнього казкаря — з усіма робитися, як він сам каже, «братчиками».

— Які казки були вашими улюбленими в дитинстві?

— Найулюбленішою була українська казка «Яйце-райце». Малюком захоплювався фантастичним сюжетом, кількістю персонажів, а зараз уже бачу, наскільки вона багатогранна, красива, мудра. Казка «Котигорошко» формувала моє сприйняття великої дружньої родини, а ще запам’яталось подарункове ілюстроване видання «Піноккіо». З дитинства збереглася книжка-артефакт, яку я досі вожу з собою на всі фестивалі та виступи. Це товстелезний том «Українські народні казки» 1953 року видання. Книжка вже чого тільки не бачила, трохи замордована часом, але з палітурки досі визирає козак Мамай. Багато творів звідти знаю напам’ять, але перечитую знову і знову.

— А коли ще читати не вміли, хто це робив для вас?

— Напевно, ще з пелюшок мені читали старший брат і тато, тому казки в нашому роду передаються на генному рівні. Батько був простою людиною, полюбляв усний спонтанний жанр, заохочував мене фантазувати, переказувати, домислювати його розповіді. Багато з моїх власних казок — це версії батькових історій. А ще він мав неперевершене почуття гумору. Колись мати, щоб варити варення, купила велику дерев’яну ложку, то він насміхався: «Ну от — тепер і в нашій родині з’явилася комуністична ложка!».

— На кому тепер ви свої казки «випробовуєте»?

— Як і раніше, в першу чергу на своїй родині. Вони завжди перші та найважливіші слухачі. Хоч донька та старший син уже дорослі, а молодший має чотирнадцять років. Я вважаю, казка — це щось тепле, сакральне, створене якраз для сім’ї, тож родинні стосунки моя творчість тільки скріплює. Пам’ятаю смішний епізод. Заходив ще тоді з малим синочком до «Жидівської кнайпи» у Львові, ну а там, ви знаєте, треба торгуватися, скільки платити за рахунком. То ми так з тим офіціантом розійшлися, що навколо зібралися люди й від сміху трималися за животи. Малий тоді не так зрозумів і почав плакати, мовляв, з тата сміються. А я пояснив, що тато жартує, і всі радіють. Отак за мене вболіває родина!

— Для того, щоб бути вправним гумористом, певно, потрібні дані. Як працюєте над голосом, акторською майстерністю?

— Це якраз те, що існує поза мною. Не перший раз помічаю, переглядаючи телевізійні ефіри чи слухаючи диски, що в мене під час оповіді казок навіть змінюється тембр голосу. Те саме з акторською майстерністю: відтворити другий раз неможливо, бо це інший світ — сфера мистецтва. Я думаю, це певний дар перевтілення, який з часом було б добре передати комусь із учнів. Навчити жити своїми казками.

— То ви наче мольфар чи знахар?

— Та це не жарти! Казки справді виховують, причому не тільки дітей, а й дорослих. Багато доль може змінити якась простенька казочка. Мені іноді навіть приходять на пошту листи, де люди просять поради, запитують мою думку щодо якихось життєвих драм і при цьому переконують, що справді довіряють. То я такий собі казкар зі знаком плюс.

— Ваші казки містять описи української національної кухні. Бачив, як ви розповідаєте про сало, печеню чи вареники й аж самі слинку ковтаєте. Звідки така любов до гастрономії?

— Поїсти хто не любить!.. Я так ретельно описую всі ці страви, бо сприймаю кулінарію як невід’ємну частину нашої культури. Роблю не просто банальний перелік того, що колись їли українці чи досі їдять, а вивчаю, у яку годину переважно подавали славнозвісну кашу, у яких глеках чи іншому посуді, чим прикрашали… Я і в житті охочий до кухарства. Полюбляю щось готувати, й уже традиційно беру участь у ранкових кулінарних радіопередачах. Мені на мобільний щонеділі зі самого ранку телефонує з прямого ефіру «Радіо ЕРА», а я з ними ділюся рецептами якихось смачних новинок. Частенько мене навіть будять, тоді доводиться експромтом говорити.

— Експромти полюбляєте?

— Ну а як інакше. Почнеш думати — будеш як та сороконіжка, якій краще не замислюватися, з якої ноги піти спершу — з дев’ятої чи вісімнадцятої. Оповідан­ня казок — це свого роду вуличний театр, коли всі слухачі стають співавторами. Тексти справж­ніх казкарів тому складно піддаються запису, дослівному відтворенню. Це абсолютно некомерційне заняття — творити дива.

— Саме через «непередбачуваність» творчого методу ви видали так мало книжок?

— Ні. Через ентузіастів, які мене підманули й не один раз. Друкувати казки вже дуже давно мав намір Олег Петренко-Заневський. Він навіть просив, аби я більше нікому не давав тексти, мовляв, зробимо ексклюзив — видамо у нас. Приблизно те саме обіцяв Іван Малкович. Проте все закінчувалося на рівні розмов. Я просто не мав ніколи звички бігати по видавництвах — нє то нє.

А з братами Капрановими, які зараз працюють над моєю другою книгою, вийшло інакше. Ми взагалі давні та добрі знайомі. Я свого часу опікувався українськими організаціями Мурманська, вони робили те саме в Москві. Тож, може, через таке давнє знайомство робота тепер іде так, що аж тріски летять.

— Скільки аудіозаписів ваших казок вже назбирали?

— Ну, п’ятірка дисків буде. Я використав у своїх записах понад п’ятдесят різних народних інструментів. На якихось намагаюся награти мелодію сам, коли вже щось зовсім складне чи інструмент рідкісний, як-от зозуля, — шукаю музик. Бувало й таке, що для однієї казки грав спеціа­льно цілий ансамбль. Те, як музиканти під час гри сваряться, не вирізаю із записів принципово. Вони хай соромляться, а я буду говорити — національний колорит, риса менталітету. По-друге, ніколи не використовую електрон­них шумів чи звуків, усе записую з природи.

— То вже, напевно, маєте цілу фонотеку різноманітних звуків?

— Авжеж, пам’ятаю, як кожен із них для певних казок записували. Пам’ятаю, як треба було звук удару по воді, такий характерний булькіт. То ми з товаришем простоя­ли годину в ванні, кидали туди різні важкі речі, аби домогтися потрібного. Бігав одного разу за птахом, аби зафіксувати його крик. А ще була історія, коли ми «писали» мого кота. Треба було котячий муркіт. Наш кіт завжди муркоче, а на мікрофон не захотів, може, застидався. То ми, доки він не заснув, чекали. Тоді вже замуркотів.

— Це той кіт, який став прототипом кота Воркота з мультфільму «Моя країна — Україна»?

— Так, це ми з котом подорожуємо Україною в цьому мультсеріалі. Мультик пластиліновий, на кожен епізод ми з командою витратили щонайменше півроку, але воно того варте. Анімація об’єднує, мультик зрозуміють і в Донецьку, і у Львові.

— До речі, про Львів. Чув, що для вас це місто особ­ливе. Чому?

— Бо зустрів тут свою любов. Колись приїжджав виступати на концерт у ролі барда й побачив свою Лесю. Вона тоді співала в гурті «Вій», і я одразу закохався. Довго не роздумував, купив пляшку пива й запросив на побачення. Та вона проспала, забула... Не прийшла. Довелося вишукувати. Та коли знайшов і дізнався, що вона з Києва, до Мурманська вже не повертався — поїхав за нею. З того часу ми разом.

Довідка «ВЗ»

Олександр Власюк, відоміший як Сашко Лірник, — казкар, інженер та учасник київського гурту «Вій», сценарист, актор, телеведучий, автор телепрограм. Був членом журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова», постійний учасник фестивалів «Країна Мрій», «Шешори», «День Незалежності з Махном», «Етноеволюція», «Трипільське Коло». Володар почесного звання «Заслужений працівник культури України». Володіє такими музичними інструментами, як колісна ліра, варган, бубон, гітара. Має учнів в Україні, Росії і США.