Передплата 2024 «Добра кухня»

Юрко КОХ: «Кожен день вивчаю цитату відомого художника»

Юрко Кох як художник окупував ледь не увесь Львів: його картини в галереях, репродукції на листівках, а графіка прикрашає сторінки найбільш брендових книг

Постать у списку найбільш впливових митців України, а тим часом в Інтернеті лише рій картин — жодних фактів із біографії, публічних виступів, розповідей про себе…

Таємничий Кох із цього приводу каже: «Я художник XIX століття, тоді Інтернетом ще й не пахло». Кореспондент «ВЗ» зустрівся з паном Юрком в його улюбленій «забігайлівці» — кав’ярні, що біля каплиці Боїмів. Говоримо про мистецький Львів, жінок і алкоголь.

- Чому на ваших картинах саме такий Львів — дощовий, похмурий, містичний?

— Художник може тільки здогадуватися, чому визрів саме таким. Щодо себе маю кілька припущень. От, наприклад, мої ще юні враження від письменника та художника Бруно Шульца. Його химерний світ завжди захоплював. Я знав, що більшість картин автора загублені, і це інтригувало. Почав запускати власні версії таких Шульцових образів, як «цинамонові крамниці», «будинок під клепсидрою» та багато інших. Наші художні світи перетинаються у настрої. Ми обидва не вигадуємо, а зображаємо те, що бачимо. Ще малим хлопцем уявляв собі будинки істотами, які мають свій характер, гонор, історію. Оці велетенські обличчя з вікон на моїх картинах — не що інше, як особистість, душа будинку чи навіть окремої брами. Часто малюю зі снів. Буває таке, що побачу вночі якийсь провулок або гру світла-тіней, а надвечір наступного вже туди ноги ведуть. Мовляв, приходь, буде тобі ідея для наступного сюжету.

У роки, коли бігав скрізь малим хлопцем, не було звичаю зачиняти що-небудь, ставити паркани, одне слово — приватизувати. Я постійно вивчав організм нашого міста, цікавився різними проходами, хвіртками, шукав короткі шляхи… Одного разу обійшов цілий центр, не виходячи з внутрішніх двориків будинків — вони майже завжди між собою якось пов’язані. Це такі химерні лабіринти, якими можна по-справжньому мандрувати. Завжди цікаво, куди приведе наступний вхід, де опинишся, якщо повернеш у заборонений бік. Частенько видирався на горища різних будинків, звідти пізнавав, як виглядає панорамний Львів. Не менш цікавим було і швендяння по льохах... На жаль, цей львівський вимір зник. Іноді кудись і хотів би зайти, та капіталізм переділив Львів між його «власниками».

— Що ж робите тепер, коли тинятися підвалами вже несолідно? Чим компенсуєте дитячі витівки?

— Дорослими витівками! Іноді хочеш вразити панянку й ведеш її в якесь цікаве місце.

Розповідаєш їй усе, розписуєш... Аж раптом і сам помічаєш щось нове, свіже. Бо якщо вже й жінкам нема чого розповісти, варто занепокоїтися — художник старіє. Намагаюся носити зі собою фотоапарат. Іноді необхідно якийсь дворик чи стіну будинку сфотографувати, а вдома на свіжу голову роздивитися, зрозуміти, як би такий образ обіграти.

— Знаю, що коли фотоапарата немає, частинку Львова можете забрати зі собою в буквальному сенсі… Що колекціонуєте у своїй майстерні?

— У мене це вже давня звичка — збирати антикварні речі. Колись знайшов у підвалі серед металобрухту вивіску кав’ярні польських часів, відтоді привчаю себе до спостережливості. Коли бачу розвалені будинки, оглядаю, чи не залишилося номерних знаків або інших «транспортабельних» речей. Коли ні на що не можу натрапити, купую такі знахідки в антикварних магазинах. Довго без «львівської сивини» жити не можу — це дуже добра пожива для натхнення.

— Зараз провадите художній проект «Стінопис». Коли побачимо результати?

— Сподіваюся встигнути до вересня, робота копітка. За задумом відшукую різні фрагменти штукатурки, бруківки, різноманітних текстильних елементів і все це фотографую. Потім у певному стилі намагаюся моделювати, що ж за цим пластом фарби чи цегли може критися. Таким чином, на картинах із серії «Стінопис» опиняться найхарактерніші львівські місця, які видають поважний вік міста, певний його досвід і колорит.

— Що спонукає вас втілювати ретро-ідеї?

— Не вважаю свої ідеї стилізацією під ретро. Львів саме такий є і мусить таким залишитись. Вилизані фасади домівок або якась суттєва модернізація — усе це зруйнує неповторний образ. Мені не подобається, що з вулиць Руської, Староєврейської чи Вір­менської не перший рік наполегливо роблять якийсь цирк і атракцію. Треба знати міру. Там колись жили представники різних народів, у них були свої радості та трагедії, це був житловий район, а не театр. З іншого боку, деякі речі мене тішать. Наприклад, кожній вулиці пасують ті молоді дівчата у вишуканих платтях, з кошиками цукерок чи пиріжків. Іноді йдеш, дивишся й переживаєш, чи не спекотно їй у тому незручному капелюсі та чи просто знімається та «багатоповерхова» середньовічна спідниця…

— До речі, про дівчат. На ваших картинах, незалежно від тематики, так багато оголених жіночих тіл...

— У мене одна виставка так і називалася — «Секс і місто». Львів еротичний, і завжди таким був. У Львові в цьому плані були всі вольності. Як же такої важливої теми не зачіпати?.. У мене кожен образ має певний характер, навіть коли йдеться суто про сексуальність: наприклад, дівчата-служниці, дівчата-ляльки, дівчата-розпусниці. Такий собі калейдоскоп еротичних вимірів.

— Наскільки героїні ваших еротичних полотен реальні?

— Настільки ж, наскільки реальна вся творчість загалом. Є картини, на яких самого себе як учасника дії зображаю. Кожна з дівчат, якщо навіть не знайома мені особисто, обов’язково є певним узагальненням, вона відтворює для глядача сукупність жіночих характерів, темпераментів, хитрощів, принад… Здається, ця тема буде вічною, як і наше місто. Пізнавати жінок можна до кінця життя, і так нічого й не зрозуміти.

— Як ваша колишня дружина художниця Ольга Погрібна-Кох оцінює намагання донести до городян шарм еротичного Львова?

— Із конструктивною критикою. Мушу визнати, що кращого радника у мене досі не з’явилося. Оля прямо й тверезо дивиться на мої полотна, ніколи не приділяє уваги дрібницям, натомість «тестує», наскільки майстерно мені вдалося втілити певний задум. У цьому плані вона мій перший рецензент. Іноді після «розбору польотів» знаходжу натхнення, аби увій­ти в певний мистецький транс, — тоді народжуються справді якісні роботи.

— Серед людей прижилася думка, що богема вводить себе в транс не тільки за допомогою переосмислення картин. Доводилося пляшкою стимулювати творчі потуги?

— Алкоголь, напевно, був колись у кожного з нашої «львівської компашки». Ті, хто після цього вижив, тепер не експериментують. Ми з друзями з училища колись випили тисячі літрів усякого дешевого пійла, та зі зрілістю прийшло врівноважене ставлення до алкоголю. Пияцтво не додає натхнення, а якщо хтось так каже, певно, він уже підсів. Себе стимулюю по-іншому: кожен день вивчаю цитату відомого художника.

Довідка «ВЗ»

Юрій Кох народився 1958 р. у Львові. У 1978 р. закінчив Львівське художнє училище ім. І. Труша, а в 1986-му — Український поліграфічний інститут. 1988-1992 рр. — член мистецького товариства “Шлях”.

З початку 2000-х — член Сукцесійного Цеху Leopolis. Дизайнер понад 70 книг відомих українських літераторів.

Працює в галузі малярства, графіки, плаката і книжкового дизайну. Автор статей та есеїв на мистецьку тематику. Нагороджений медалями та дипломами п’яти міжнародних виставок. Учасник 190 графічних та малярських виставок у 30 країнах світу.

Схожі новини