Станіслав МОЙСЕЄВ: «Дієвий закон про меценатство дав би театрам позабюджетні кошти»

Станіслав Мойсеєв став наступником Богдана Ступки, очоливши два роки тому головний театр країни.

Свого часу пан Мойсеєв здобув славу наймолодшого режисера — вже у 28 років керував Закарпатським обласним драматичним театром. Проте багаж досвіду не вбив у ньому реформатора з прогресивними поглядами. У Міжнародний день театру розмовляли зі Станіславом Мойсеєвим про одвічні “шекспірівські” питання: бути чи не бути українському театру без державної підтримки, що важливіше — голодна гідність чи ситі муки сумління, та чи повинні митці виявляти громадянську позицію.

— Пане Станіславе, у Театр Івана Франка ви прийшли як реформатор, мали на меті ввести контрактну основу для акторів. Що завадило планам?

— Висловився про те, що і трупа Театру Івана Франка, і усі театральні трупи країни мають бути переведені на конт­рактну основу. А питання, чому цього не відбувається, лежить виключно у законодавчій площині. Поки міністерство не виробить певних механізмів, як можна прийти до контрактної основи, жодні інші методи, тим паче насильницькі, результату не дадуть.

— Якщо підемо шляхом європейських театрів і законодавчо буде прописано механізм укладення договору з акторами, якого результату можна було б досягти в цьому випадку?

— Найбільшою цінністю контракту є те, що у ньому прописується зобов’язання роботодавця (театру) стосовно до творчого колективу, що набирається. Чітко зазначаються й зобов’язання акторів, які приходять в театр: ролі та їх обсяг, кількісна зайнятість у виставах і оплата. Це дає можливість уникнути так званої зрівняйлівки, акторська праця оплачуватиметься відповідно до вкладу в роботу театру.

— Як відреагували на заяву Міністерства культури про припинення фінансування культурної галузі через потреби армії?

— На сьогодні найбільш небезпечна частина дій Кабміну стосовно культурного простору країни ще на стадії обговорення. Мав розмову з Євгеном Нищуком про те, що потрібно докласти усіх зусиль, аби не допустити припинення фінансування. Бо йдеться про припинення діяльності театрально-видовищних закладів України. Припинити їхню роботу можна дуже швидко, інша річ, що дуже складно буде потім відновити цей процес. Потрібно керуватись не бажанням зекономити, бо вийде на дорожче. Треба провести реформи в галузі театрально-видовищних закладів і вже на підставі цього зменшувати навантаження на бюджет.

— Які нововведення, на вашу думку, могли б хоч трохи унезалежнити театри від державного фінансування?

— Гадаю, якби був прийнятий дієвий закон про меценатство, це дозволило б залучати позабюджетні кошти на підтримку театрів України. У нас начебто є такий закон, але створений він так, що на практиці реалізувати його неможливо. Крім того, можна відмовитись від системи тотального оподаткування театру. Це дозволило б театрам, затребуваним у глядача (заробляють кошти від продажу квитків та здачі приміщень в оренду), акумулювати ці кошти у себе на рахунках і використовувати на власний розвиток. Така схема прекрасно діє в багатьох країнах, зокрема в Німеччині. Там усе, що театр заробляє, він використовує на створення нових вистав, гастрольну діяльність.

— Як часто наші можновладці бувають у Театрі Франка, по суті, головному театрі країни? Кого з наших політиків можна назвати театралом?

— Питання для політиків не стоїть таким чином — люблять вони театр чи ні. Їхнім обов’язком та культурною ознакою влади є відвідувати концерти класичної музики, спектаклі. Конкретно назвати якогось політика, що захоплюється театром, не можу. Хоча у нас є Богдан Бенюк -він політик і дуже любить театр (Богдан Бенюк є одним з провідних акторів теат­ру Франка. — О. Г.).

— А як колектив театру відреагував на скандальний візит Богдана Бенюка до колишнього керівника Національної телерадіокомпанії України Олександра Пантелеймонова? Кажуть, глядачі кричали: “Бенюк, ганьба!”...

— Під час вистави один глядач висловив свій протест щодо Богдана Михайловича. Ситуація неоднозначна і, безумовно, вона викликала негативний резонанс. Але позиція колективу театру проста: ми сприймаємо Богдана Бенюка як талановитого актора, а не як політика чи члена партії.

— Театральний сезон розпочався вашою прем’єрою “Квітка будяк”. Вистава набула резонансу через шокуючі сцени, суржик в діалогах акторів і гостросоціальну проблематику. Усі франківці були готові до такого “перевороту” в репертуарі?

— Маю чудові відгуки від корифеїв театру, наприклад, Галина Яблонська дуже щиро привітала мене з цією роботою. Якщо актори з таким досвідом позитивно сприймають сучасні театральні постановки, значить, не все втрачено. Звичайно, були й люди невдоволені, почув багато критики у свій бік... Глядач театру Франка звик до традиційних підходів, і ця постановка його може дратувати. Але це непогано. Сучасне мистецтво, що є платформою в діяльності сучасних європейських театрів, — потребує реакції. Те, що частина глядачів не сприймає його, — лише питання часу.

— Тобто театр, на вашу думку, не повинен відривати глядача від сучасних проблем і реалій?

— Театр є тим видом мистецтва, що діє сьогодні і зараз. Він апелює до сучасного глядача з його проблемами та потребами. Не говорити про те, що відбувається навколо, значить, бути загубленим у часі.

— То останні події в країні знайдуть відображення на сцені театру?

— Театру потрібно пройти етап осмислення ситуації, щоб відреагувати на неї мистецькими засобами. А зараз ще рано говорити про наслідки, іде сам процес.

— Ваша дружина, акторка Римма Зюбіна, вчинила сміливо, відмовившись надалі зніматись у російських фільмах. Але ж для більшості українських акторів російський кінематограф був чи не єдиним способом заробітку...

— Дружину підтримую абсолютно. А щодо акторських заробітків хочу сказати, що професійна нерозбірливість може призвести до драматичних подій. Ми усі — і режисери, і сценаристи — ризикуємо втратити орієнтири і перетворитись на тих, кого називають “чего изволите”. Непогано було б й українським кіно- і телепродюсерам подумати про свою громадянську позицію.

— Список пропутінських культурних діячів перевалив за півтисячі “підписантів”. Що змушує знаних митців підтримувати анексію?

— Зараз висувають різні версії: тиск влади, вплив пропаганди... Єдине, про що не говорять, — у наш технічно розвинений час людина, яка хоче знати правду, має змогу отримати об’єктивну інформацію. Не можу зрозуміти, як люди, що займаються мистецтвом і мають бути носіями духовних начал, демонструють на увесь світ свою закритість та небажання зважати ні на що й ні на кого.

— То чи можна сказати, що українсько-російська культурна співпраця бере паузу на невизначений час?

— Багато залежатиме від розвитку подій. Якщо припиниться агресія РФ щодо України, то, можливо, культурні діячі знайдуть в собі сили зробити кроки назустріч. Безперечно, певний час буде несприйняття, охолодження стосунків. Але я б дуже хотів вірити, що остаточного відторгнення у мистецьких колах не станеться.

Довідка «ВЗ»

Станіслав Мойсеєв — режисер, народний артист України. Народився 21 березня 1959 р. у Харкові. Закінчивши 1981 р. Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, отримав запрошення у Сумський драматичний театр ім. Щепкіна. 1988-1991 рр. — очолював Закарпатський обласний театр в Ужгороді. З 1992 р. працює у Києві. З 1996 р. — художній керівник Молодого театру. З 2012 року очолює Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Співпрацює з Національним академічним театром російської драми ім. Лесі Українки, Київським академічним театром юного глядача на Липках, Київським драматичним театром «Браво». Викладає у Київському театральному інституті. Одружений з актрисою Риммою Зюбіною, з якою виховує сина Даниїла.