• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Яна КЛОЧКОВА: «Уже у вісім років я знала: Дід Мороз – це тато й мама, і подарунки – їхніх рук справа»

Яна КЛОЧКОВА: «Уже у вісім років я знала: Дід Мороз – це тато й мама, і подарунки – їхніх рук справа»

Який новорічний подарунок українська «Золота рибка» згадує з особливою ніжністю? Як це – святкувати Новий рік під пальмами? І що відчуває спортсмен, прокинувшись одного ранку олімпійським чемпіоном? Про це та інше чотириразова олімпійська чемпіонка з плавання Яна Клочкова розповіла читачам «ВЗ».

— Яно, до якого віку ви вірили в Діда Мороза?

— Практично все моє дитинство — змагання і підготовка до них на зборах. Тому я подорослішала доволі рано. Коли мої ровесниці ще бавилися ляльками, мені доводилося думати про серйозніші речі. Уже у вісім років я чітко знала: Дід Мороз — це тато і мама, а всі подарунки — саме їхніх рук справа. Спочатку я дуже розчарувалася. Мені здалося, разом з вірою у Діда Мороза перестали існувати всі мої мрії. А потім подумала і сказала собі: все одно він існує! Нехай той дідусь живе у далекій Лапландії і не може на своїх оленях приїхати до мене... Насправді це чудово, коли діти вірять у дива. І я зроблю усе можливе, щоб мій син вірив у Діда Мороза якомога довше.

— А ви зі сестрою писали листи, щоб він приніс вам особливий подарунок?

— Ні, у нашій сім’ї не було такої традиції. Батьки самі здогадувалися про наші новорічні бажання. Деколи, звичайно, влучали в яблучко, але часто не вгадували (усміхає-ться. — О. С.). Діти відчайдушно мріють про іграшки. У часи нашого з Анею дитинства не було таких красивих ляльок, які оселилися у крамницях сьогодні. Тому, коли тато привіз нам з Індії розкішну Барбі й від імені Діда Мороза поклав її під ялинку, нашій радості не було меж. Нам здавалося, що Барбі — вінець усіх бажань, і кращого нічого бути не може. Такої несамовитої радості, яка тоді довго жила у моєму серці, ніколи більше не відчувала.

— А який Новий рік виявився у вашому житті найбільш неординарним?

— Одного разу після змагань ми залишилися зустрічати Новий рік на одному острівці, неподалік Мадагаскару. Там замість ялинок ростуть пальми та інші тропічні рослини. Снігу там не буває. Як не буває і неодмінного атрибуту наших Новорічних свят — мандаринів. До нас з тренером Ніною Кожух тоді приєдналися наші хороші знайомі — плавці з різних країн Європи. Ми зробили собі маски і організували невеличкий карнавал.

Загалом, у ті часи я рідко зустрічала Новий рік у сімейному колі: практично завжди о цій порі ми були у роз’їздах. Не нарікаю, та все ж краще, коли в родині є свої особливі традиції зустрічати Новий рік. Ми зі сестрою вже виросли, у кожної з нас власна сім’я, свої турботи. Але обов’язково зберемося на свята всі разом... А на прихід Року Змії чекатиму разом із друзями. А ще 9 січня у Буковелі проведемо гірськолижний турнір для діток 3-6 років. Торік такі змагання пройшли «на ура»: і батьки, і діти були дуже задоволені. Запрошуємо усіх маленьких любителів гірських лиж. На початках мої друзі дивувалися. «Що ж ти, — часто казали вони мені, — не з плавання турнір проводиш, а лижами займаєшся?». З плавання також турнір проводимо. Але лижі нині — моє нове захоплення. Я вже п’ять років сама катаюся, а цієї зими хочу ще й сина Сашка на лижі поставити.

— Які бажання ви загадуєте у Новорічну ніч?

— Це просто: завжди прошу лише одного — здоров’я для моїх рідних і близьких та трішечки щастя. А раніше загадувала, щоб наступний рік приніс мені багато спортивних перемог. Не можу сказати, що всі мої бажання здійснювалися. Але все ж гріх нарікати... Головне, добре налаштуватися і відіслати потрібний імпульс — своє прохання — якомога вище, у космос (сміється. — О. С.). А там уже вирішать: якщо ти гідна того, то бажання обов’язково здійсниться. Дракон був прихильним до мене. А 2013-го від зцілительки Змії очікую здоров’я для всіх моїх близьких, а також натхнення, успішної реалізації усіх моїх проектів та нових ідей.

Сподіваюся, зможу вгодити синові з новорічним подарунком. Тепер його понад усе цікавлять дракончики, бетмени та спайдермени. Ми йому вже пояснили, хто такий Дід Мороз і яка його місія. Тому він з нетерпінням чекає на Новий рік.

— Для багатьох Новий рік асоціюється з олів’є і телевізором…

— Раніше ми справді збиралися за столом і обов’язково вмикали телевізор. Але тепер телебачення не надто креативне щодо новорічних програм. В останні роки нічого цікавого для себе у «ящику» знайти не можу. Тому замість звичних посиденьок планую спочатку покататися разом із друзями на лижах, а потім уже сісти за стіл. У кулінарному аспекті це свято для мене досі асоціюється виключно з салатом олів’є. Я навіть навчилася його готувати. Але під час свят не демонструватиму свої кулінарні вміння.

— Як часто згадуєте заплив, який приніс вам перше олімпійське «золото»?

— Це було так давно! Я була ще дуже молодою. Незважаючи на те, що до Сіднея приїхала в ранзі чемпіонки світу, відповідальність не тиснула на мене. Інша справа — через чотири роки в Афінах. Усі сподівалися, що я стану чемпіонкою. А суперниці просто боялися мене... Насправді, у спорті ніколи не можна бути впевненим у перемозі. Адже може трапитися будь-що. Але вірити і сподіватися необхідно.

— На перемогу в Афінах вас надихнула польська плавчиха Отилія Єнджейчак…

— Ми тренувалися разом на зборі у Словенії. Тоді ж я дізналася, що Отилія потрапила у серйозну катастрофу, де загинув її брат, а на ній самій від переломів та синців місця живого не залишилося. Але вона не впадала у відчай і не скаржилася на лиху долю. Просто продовжувала жити і, долаючи перешкоди, творити власне майбутнє. Полячка тренувалася до безпам’ятства. Іноді, пропливши завдання, непритомніла. Своєю силою волі і цілеспрямованістю Отилія надихнула мене до більш наполег-ливих тренувань.

— Як це — прокинутися одного ранку олімпійською чемпіонкою?

— Знаєте, я й досі не вірю, що усе це трапилося саме зі мною. Стільки років минуло, а здається, ніби усе сталося лише вчора... Але я нечасто згадую про медалі. Адже життя не стоїть на місці. Мої перемоги — це хороша історія. Але хотілося б і сьогодні робити щось добре і корисне. Мені хочеться надихати дітей своїм прикладом, а ще допомагати людям, піклуватися про тих, хто не може подбати про себе сам.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Яна КЛОЧКОВА: «Уже у вісім років я знала: Дід Мороз – це тато й мама, і подарунки – їхніх рук справа»