Юрій РАШКЕВИЧ: «У нас корупція – це хабар, у них – списування»

У наші дні освіченість нації — не менш важлива конкурентна перевага на міжнародній арені, аніж, наприклад, рівень розвитку технологій чи природні ресурси. Відсоток українців, що мають, здобувають або прагнуть здобути вищу освіту, найвищий у Європі.

Однак низка системних проблем не дозволяє українській освіті рухатись у руслі світових тенденцій. У суспільстві та ЗМІ ведуться дискусії про те, чи доречним було приєднання до Болонського процесу, чи потрібно випускати так багато спеціалістів, які мають проблеми з працевлаштуванням, і чи можна здолати корупцію в освіті. Говорили про це, зокрема, на конференції «Від нової академічної культури до громадянського суспільства, вільного від корупції», організованій Українським католицьким університетом. З учасником конференції, доктором технічних наук та проректором з науково-педагогічної роботи Національного університету «Львівська політехніка» Юрієм Рашкевичем говоримо про його бачення шляхів вирішення проблем, що гальмують розвиток української освіти.

- Пане Юрію, на конференції ви презентували доповідь про міжнародний досвід запровадження антикорупційних програм у європейському просторі вищої освіти. Що з цього антикорупційного досвіду варто запозичити Україні?

— Корупція освіти — це її деградація. Внаслідок корупції освітня система дає на виході некваліфікованого випускника. Це біда для суспільства і для університету, тому заходи, пов’язані з дотриманням стандартів якості, зараз активно впроваджуються в європейському освітньому просторі. Втім, у Європі й Північній Америці ширше тлумачать поняття «корупція». В Україні під корупцією в університетах, перш за все, розуміють хабарі за вступ, за оцінки, за отримання місця в гуртожитку. Там у це поняття включають інші види корупційних дій: несправедливий розподіл ґрантів, фальсифікацію результатів наукових досліджень, студентський плагіат і навіть списування.

Ширшим є також західний інструментарій боротьби з корупцією. Велику роль у боротьбі з нею відіграє створення більш прозорих процедур та полегшений доступ до інформації. У цьому, до речі, допомагають і громадські організації, які тиснуть на владу.

- У 2005 році Україна приєдналася до Болонського процесу. Що вдалося змінити завдяки болонській моделі, а що не спрацювало?

— Ми з самого початку пішли не тим шляхом. На момент вступу в Болонський процес ми були в набагато кращих умовах, ніж країни, які вже перебували у ньому кілька років. Багаторівневу систему освіти у нас запроваджено ще в 90-х роках, а, між іншим, структуризація рівнів освіти є головним питанням, над яким продовжують мучитися багато європейських університетів. Провідні університети Австрії ще у 80-х роках не наважувалися перейти на дворівневу систему технічної освіти. Замість того, щоб розвивати те, що ми мали, покращувати навчальні програми та загальну якість освіти, — ми кинулися в бюрократичні процедури.

- То приєднання до Болонського процесу було помилкою?

— Ні! Просто влада й університети неправильно зрозуміли суть Болонського процесу. Болонський процес передбачає використання певних загальноєвропейських та світових інструментів. Наприклад, європейської кредитної транспортно-накопичувальної системи (ЕСТS). Замість того, щоб почати впроваджувати ECTS, тобто змінювати парадигму та концепцію навчання, у 2003 році Україна розробила і впровадила кредитно-модульну систему як український варіант ECTS. Проте ECTS і кредитно-модульна система організації навчання — це різні речі, навіть базове поняття модуля різне в цих системах.

Болонський процес є сві-товим мейнстримом, він вийшов далеко за межі сорока семи країн-підписантів. ECTS уже використовується у шістдесяти-сімдесяти країнах за межами Європи. Питання стоїть так — або ми у мейнстримі, або ми на узбіччі. Проблема в тому, щоб зрозуміти суть, освоїти інструментарій і використати його правильно.

- А яка з сучасних моделей вищої освіти найбільш конкурентна?

— Якби ми говорили про це 15-20 років тому, то можна було б згадати північно- американську, французьку, німецьку, стару радянську. Проте Болонський процес їх гармонізує та наближає одну до одної. Перехід на багатоциклову модель освіти означає, що фактично вона стає загальносвітовою, хоча в ній є свої локальні випадки. Наприклад, у медицині офіційно визнано недоцільність поділу на два цикли, оскільки бакалавру медицини немає місця на ринку праці. Але болонська модель, яка опирається на англосаксонську, починає домінувати у світі.

- Тобто вона не має альтернативи?

— У Болонському процесі є дві ключові цілі: зрозумілість та якість. Зрозумілість досягається такими інструментами, як багатоциклова система, ECTS, додаток до диплома тощо. Творити якусь свою систему, яка не може бути чітко спроектована у загальноєвропейську, означає творити щось не зрозуміле для світу. Північна Корея може мати свою систему, тому що це закрита, обнесена парканом держава. Україна закритою вже ніколи не буде, тому альтернативи нема.

- Яка з моделей вступу у вуз, на вашу думку, ефективніша: тільки за результатами ЗНО чи ЗНО у поєднанні зі вступними іспитами?

— Світовий досвід говорить, що можна використовувати обидві. Запровадження незалежного сертифіката було правильним і потрібним кроком, який оздоровив університетське середовище. З іншого боку, не можу сказати, що оцінювання шкільних результатів при вступі до «вишів» — це погано, адже так роблять у багатьох країнах. Але в наших реаліях врахування середнього бала зі школи може призвести до корупції.

- Чи має вирішення проблема «перевиробництва», тобто критично низького рівня працевлаштування випускників, особливо гуманітарних факультетів?

— Вища освіта має дві цілі: отримання професійної кваліфікації для майбутнього працевлаштування та підвищення освітнього рівня суспільства. В Японії понад десять років тому було поставлено мету, щоб всі школярі отримували вищу освіту. Підвищення рівня освіти і держзамовлення на вищу освіту — це різні речі. У нашому контексті існує не лише перевиробництво фахівців на певних напрямах, а й ще гірша тенденція — дефіцит фахівців у тих самих галузях. Причина — низький освітній рівень випускника. Я згоден із базовою ідеєю, що ми повинні переглянути планування підготовки фахівців. Має існувати чітка піраміда, відповідно до якої на кожному вищому рівні буде менше студентів. В Америці нормальний життєвий шлях для випускника бакалаврату — йти на роботу, а не на магістерку.

- Але навіть студенти-бакалаври не завжди можуть успішно працевлаштуватися...

— Мова про структуру нашої вищої освіти та промисловості. У нас за двадцять років суспільні інститути не реструктурувалися під нові реалії. Ми офіційно проголошені державою з ринковою економікою, а базові ідеї та ментальність залишилися від часів Радянського Союзу. Держава не повинна замовляти фахівця, якщо це не фахівець для виконання роботи в державному секторі — вчитель, лікар, працівник оборонної галузі.