Таня МАЛЯРЧУК: «Переїхавши, задумалася, чому тут, в Австрії, люди можуть жити нормально, а в Україні – ні?»

Її часто називають у топі улюблених авторів і молодь, і старші пани та пані. При цьому всьому Таня — зовсім не публічна особа, вона не любить тусовок, не балує читачів частими презентаціями чи літературними вечорами. У неї та в героїнь її книг є чимало спільного — вони живуть у власному світі, у який хочеться зазирнути. Чи за посередництва книг, коли йдеться про літературних героїнь, чи з допомогою розмови, коли йдеться про їхню авторку. З Танею Малярчук кореспондент “ВЗ” поговорила про її новий роман “Біографія випадкового чуда”, бідність як найбільше зло, переїзд письменниці до Австрії та про погляд збоку на Україну.

- Ваша остання книжка називається “Біографія випадкового чуда”. Чи вірите ви в чудеса і чи траплялися вони з вами?

— Не вірю в чудеса. Мабуть, саме тому так назвала свою книжку. Брак чудес у реальному житті спровокував мене до писання загалом і до цієї книжки зокрема. Завжди писала щось подібне: кролики, які раптом в шафі народжуються у безкінечній кількості, або гейзер, що вибухає у квартирі. Мене тягне до ірреального, яке сприймається як реальне. У “Біографії випадкового чуда” чудо — це жінка, яка вміє літати. Описую її вміння наче це — цілком нормальна річ. Скажімо, діти, побачивши щось нереальне, сприймають це як щось таке, що має бути у цьому світі. А дорослі, через те, що звикли до всього і знають, яким має бути світ навколо, лякаються, коли стається щось ненормальне. Наприклад, сидять за столом мама, батько і маленький син. І раптом батько ні з того ні з сього піднімається в повітря до стелі. Мама втрачає свідомість, а маленький син каже: “О, тато полетів”. Це і є різниця у сприйнятті. Мені ближча поведінка сина, а не мами. З такої позиції і пишу. А в реальному житті чудес зі мною не ставалося. Вони мені подобаються лише у книгах.

— У “Біографії...” чудес не так багато, а от боротьби за права людини, за справедливість — чимало. Причому ця боротьба чимось нагадує биття головою об стінку. Б’єшся, б’єшся, а зрушень непомітно... Видається, що для вас ця боротьба важлива не тому, що вона здатна змінити світ, а тому, що вона здатна змінити того, хто бореться...

— А який ще може бути сенс життя взагалі? Тільки власний розвиток і еволюція душі (вибачте за пафос). У цьому і є сенс життя. Хіба ні? Намагаємось змінити зовнішнє, боремось за це, за те, щоб навколо щось змінилося, стало кращим... Але це — крапля в морі. Нічого не змінюється. Та такі намагання все одно потрібні. Але тільки тому, що саме так людина може змінити саму себе. А для чого ще ми живемо? Я от живу для того, щоб себе саму вдосконалити, стати добрішою, кращою.

- У ваших книжках присутній момент автобіографічності. Ототожнюєте себе зі своїми героями? Наділяєте їх своїми рисами, переймаєте з часом щось від них?

— З Лєною із “Біографії випадкового чуда” прожила майже два роки. Вона мені була приємна, але це було якось так, наче живеш з якоюсь людиною два роки з дня в день, з дня в день. Рада, що вона “народилася” і пішла від мене. Але я — не така, як Флобер. Коли він три сторінки описував, як мадам Боварі вмирала, у нього на роті виступила піна (одна з ознак отруєння миш’яком, яким, власне, і отруїлася героїня). Він сам не труївся, звісно, просто настільки максимально перевтілився у свого героя. У мене такого ототожнення немає. Наразі тільки можу випадково називати людей іменами героїв своїх книг.

Пройшла певну письменницьку еволюцію. Років десять тому, коли тільки починала писати, то я, як учень-художник, просто дивилася на когось або на щось і намагалася це максимально точно для себе самої це описати. Так і знаходила героїв, писала книги. Тепер у мене зовсім інший спосіб писання. Дивлюся на людей, але описую у книзі не їх, а ті мої історії, які вибудовуються навколо них і які відрізняються від того, що ставалося в реальності.

- Ви не тішите своїх читачів “хепі-ендами”, щасливими розв’язками, у більшості ваших героїв тяжка доля...

— Не хочу і не можу писати по-іншому і про інше. Мені подобається це робити саме так, як роблю. Маю до своїх ге-роїв такий жаль... Насправді їх всіх люблю. Таких, на перший погляд, — лузерів, а насправді — людей, які починають трошечки інакше мислити, ніж навколишнє середо-вище. Кожен знає, що не можна порушувати права іншої людини, бити, вбивати... Це нібито суспільні правила, які всі знають, але ніхто не виконує. Наприклад, “закон” українського суспільства: “Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох”. Це — те, серед чого я виросла. Мої ж герої буквально розуміють ці суспільні правила, за якими теоретично мали би співіснувати всі люди між собою. Але насправді ті одиниці, хто за ними існує, стають лузерами. Їх можна називати по-різному: лузери, ідіоти, дури. А можна подивитися по-іншому на них — як на справжніх нормальних людей. Я дивлюсь саме так.

- У ваших книгах часто акцентується на тому, що основна причина, чому так багато злості навколо, — у бідності людей, яка їх підштовхує до несправедливості.

— Це перебільшено і гіпертрофовано, без сумніву. Але це так. Добре, коли від тебе все залежить, сам можеш вибудувати свою долю, кар’єру. А коли ні? 1990-ті — це час, коли не міг нічого зробити, коли все складалося так, що ти в кінці кінців мусив стати або лузером, або бандитом і намахувати інших. Можливо, були інші варіанти прожиття цих років... Не знаю. З того, що я бачила, нормою були розбиті родини, старші люди, в яких було повно дітей, не було роботи. Вони не могли пристосуватися до нового часу. Потім прийшло моє покоління. Що могло зробити воно? Все складалося так, що ти, якби і хотів, то нічого не міг. І в центрі всієї цієї тотальної безвиході була тотальна бідність.

- Два роки тому ви переїхали жити до Австрії, тоді й почали писати останню книжку. Наскільки цей переїзд і контраст української та австрійської буденності (ставлення до неповносправних, пенсіонерів, тварин — центральні теми “Біографії...”) вплинули на ваш твір?

— Знаєте, що мене найбільше вразило у Відні, коли туди приїхала? Не архітектура, не організація життя, навіть не соціальне забезпечення, яке там на зовсім іншому рівні, ніж в Україні. Найбільше мене вразило те, як багато людей на інвалідних візках пересуваються містом. Спокійно, без проблем. Живучи сім років у Києві, не бачила жодної людини на візку. У нас людей з обмеженими можливостями значно більше. І де ці люди ховаються? Сидять по своїх квартирах, не маючи змоги спуститися донизу. Це страшно.

Саме через мій переїзд ця книжка і вийшла така соціальна. Коли сидиш в сере-дині ситуації, не бачиш її вповні. Ніколи не задумувалася аж так сильно над якимись соціальними проблемами в Україні, живучи тут. Коли виїжджаєш, починаєш все бачити збоку. І починаєш думати, чому тут, в Австрії, люди можуть жити нормально, а в Україні — ні?

Також у книжці є багато речей про пошуки ідентичності, про те, що таке Україна, українськість. Мені важливо було для себе це визначити. Коли виїжджаєш, перед тобою постає чимало запитань. Хто ти і що ти тут робиш? Чи маєш ти право тут бути? Чому ти залишила свою батьківщину? Як це залишити батьківщину? Що таке взагалі “батьківщина”? Думала над цим постійно. Тому-то й вийшла моя книжка такою соціальною, трохи трагічно-травматичною. Для того, щоб я зрозуміла мою Україну в собі.

- Вдалось її зрозуміти?

— Значно “попустилася” з необхідності відповідати на ці всі запитання.

- Вам тяжко дався цей переїзд?

— Внутрішньо так. Хоча часто буваю в Україні, тому не можу сказати, що цілком порвала зв’язки і виїхала. З Івано-Франківська до Відня ближче, ніж від Івано-Франківська до Києва. Хоча в уяві Австрія — це далекий світ. Це — внутрішні бар’єри, відстані, кордони. Територіальні 700 км — це нічого, пусте.

Переїжджати було травматично через внутрішні фобії, страхи. Наприклад, як я можу бути українським письменником і жити в іншомовному середовищі? Боялася, що забуваю мову. Ці страхи були настільки великі, що за місяць життя у Відні мені почало здаватися, що я забула половину українських слів. Постійно всім говорила, що забула мову, що більше нічого не зможу написати. Але, виявилось, що все не так страшно. Зрештою, моє життя у Києві мало чим відрізнялося від теперішнього життя у Відні. Сиджу в Інтернеті, читаю книжки, спілкуюся, навіть, українське телебачення дивлюся. З усіма цими інформаційними технологіями жити за кордоном — ніяка не проблема.

- Відчуття дому у Відні з’явилося?

— У мене нема відчуття дому. Взагалі. Ніде. І я від цього не страждаю. Івано-Франківськ я втратила дуже багато років тому, Київ ніколи не здобула, а Відень — дуже комфортне місце для життя. Я — як орхідея, яка живе на дереві, і їй добре. Сподіваюся, моє дерево мене витримає.

- Ваші твори перекладають іншими мовами, але не так активно, як деяких інших письменників. Як для себе це пояснюєте?

— Не задавалася таким запитанням. Хоча моя книжка “Говорити” перекладена німецькою. У тому ж видавництві незабаром вийде німецькою “Біографія випадкового чуда”. Мені насправді байдуже, перекладуть мене чи ні. Може, не аж так зовсім байдуже, але достатньо для того, щоб нічого навмисно не робити і не просувати себе чи шукати якісь можливості. Відома давня історія Андрія Куркова, який добивав кожне видавництво самотужки. Не в кожного такий “фокус” пройде. Я б так зробити не могла. Йому підійшов варіант достукатися самому. А менш самовпевненим людям доводиться чекати, що їх помітять.

Закордонним видавництвам треба добре подумати і прорахувати, чи окупиться їм видання того чи іншого іноземного автора. Адже це для них — подвійні витрати: гонорар автору і перекладачу. Тим більше, зараз українська література не так вже розпіарена. Так, був період 2004 року, коли її багато перекладали. Тоді ця хвиля зацікавлення і жалю до України відійшла. Тепер вона майже минула.