• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Алессандро БАРІККО: «Більшість письменників після 60-ти спиваються, підсідають на наркотики, антидепресанти...»

Алессандро БАРІККО: «Більшість письменників після 60-ти спиваються, підсідають на наркотики, антидепресанти...»

Українському читачеві Алессандро Барікко відомий за театральною постановкою Novecento, за якою Джузеппе Торнаторе зняв оскароносний фільм “Легенда про піаніста. 1900”. Проте це — не єдиний екранізований роман італійського письменника.

Відомий широкому загалу і фільм “Шовк” з Кірою Найтлі у головній ролі за однойменним текстом. На теренах Східної Європи відомі такі твори Барікко, як “Море-Океан”, “Така історія”, “Без крові”. Його герої завжди потрапляють у межові ситуації і діють у нетипових локаціях. Сам же письменник називає себе творцем лише з малої літери, порівнює письмо із небезпечною боротьбою і намагається розгадати загадкову культуру слов’ян. Вперше в Україні Барікко побував у рамках фестивалю “Книжковий арсенал”.

— Ваші книги надзвичайно відрізняються одна від одної. Інколи навіть складається враження, що це — тексти різних письменників. Чому?

— Навіть читаючи одну книгу, можна мати враження, що її писали різні люди. Моя історія складається з книг, які відрізняються одна від одної. Мені подобається писати саме так. Іноді пишу якусь книгу і одразу думаю над іншою, яка виникне потім. А те, що буде потім, — це, певною мірою, повстання або опір проти того, що пишу зараз. Можливо, це — по-дитячому інфантильно: хочеш погратися у це і у те. Але є й інші причини такої різниці між моїми книгами. Для мене кожна історія має свою музику. Історія “Шовку” потребувала одної музики. Зовсім інша музика звучала в мені під час роздумів над романом “Море-Океан”. Коли мені спадає на думку якась історія, має минути багато часу, перш ніж збагну, яка тут повинна бути музика. Не віднайду музики — не напишу так, як потрібно. Книгу “Еммаус” “носив” у голові років з 20.

— Все рідше можна зустріти письменника, який би тільки писав. Часто він реалізовується у кількох сферах одночасно: літературі, театрі, кіно...

— Це — процес, який характеризує нинішні роки. Мутація, що врешті-решт виявляється досить цікавою. Моє ремесло зазнало значних змін. Можливо, фігура письменника як такого відмирає. Пишу книги і маю дотичність до театральної та кінематографічної сфер. Флобер, наприклад, не міг цим похвалитися. Так кажу не через те, що вважаю себе величнішим за Флобера. Просто мій час змінив ремесло. Сьогодні молоді люди роблять все з легкістю. Організував школу для молодих письменників, в якій немає жодного учня, який би лише писав книги. Зараз з майстрами слова відбувається те, що колись сталося з вченими. Декарт, Паскаль, Лейбніц писали про оптику, математику, теологію... Їхні праці стосувалися одного суцільного знання. Потім на зміну їм прийшла епоха спеціалізації. А тепер у нас в креативному просторі спостерігається “повернення до витоків”, наче надворі Ренесанс.

— Які ваші стосунки з мас-медіа?

— Письменницьке ремесло досить крихке, тому варто було б ховатися від мас-медіа. Та треба знайти рівновагу. Час минає, і виробляється певна теорія виживання. Це — теж частина моєї роботи: вирішувати, чи хочеш бачити своє обличчя у пресі, чи хочеш брати участь у змаганні за якусь премію. Стосунки з критиками теж досить непрості. Єдиний вихід — мати великий успіх.

— То ви маєте великий успіх чи прагнете ще більшого?

— Мені пощастило, що відчув цей успіх, пишучи книги. Правда, успіх прийшов не з першою книгою, а коли я став уже цілком дорослим. Тепер вільний у своєму виборі. Щороку відвідую якусь місцину, в якій до того не бував. Тому я приїхав до Києва. У мене не було уявлення, як тут харчуються люди, який у них колір волосся, як звучить їхня мова. Для мене це — нагода запізнатися із невідомим мені досі куточком світу. Особливо приємно зустрічатися зі свої­ми читачами, про яких раніше навіть не знав і ніколи не бачив. Цього року відвідую Київ і ще Бейрут.

— У своїй книзі “Варвари” спираєтеся на західноєвропейський та американський досвід. Чи не було у вас бажання дослідити слов’янський світ?

— “Варварів” писав, думаючи про Європу, і меншою мірою — про США. А потім дивовижним чином помітив, що і в Південній Америці такі ж проблеми. Питання, порушені у цій книзі, — актуа­льні для багатьох країн світу. І мені цікаво, як ця історія прочитується в умовах іншої дійсності. Мені зовсім не важко зрозуміти сутність західної культури, але щоб зрозуміти вас, слов’ян, потрібно багато вчитися. Коли потрапляю у слов’янську країну, розумію, що між нами досить глибока культурна різниця. Ви справді загадка, яку досить важко розгадати. Тим вона і захоплює.

— Як це — почуватися у ролі творця?

— Хіба що творця з маленької літери. Ми лише опікуємося творчістю, іноді щось доповнюючи чи підправляючи. Це — перевага нашого ремесла, яке, можливо, переоцінене у цьому плані. Зазвичай ви зависокої думки про тих, хто пише, хоча не можна заперечити, що наша робота — особлива і цінна. Своїм учням кажу, що займаюся однією з найважчих сфер праці у світі. Мабуть, ви помічали, що більшість письменників після 60-ти років спиваються, підсідають на наркотики, вживають багато антидепресантів. Мало у кого міцна щаслива родина. Наша робота — відповідальна. Деякі зі справ, які робимо для людей, особливо важливі. Наприклад, боронимо мову. Даємо імена речам, і докладаємо всіх зусиль, щоб через ці імена люди могли зрозуміти речі, явища, почуття. Обстоюємо красу, хоча вона не завжди корисна. Проте інколи письменник творить не заради обов’язку, а через красу і заради задоволення. Прокидаюся вранці і думаю, що врешті щасливий.

— Як можна описати той стан, коли ви пишете?

— Це — фізична насолода. Відчуваю себе живим і на своєму місці, що народився, щоб бути тут. Інколи потрап­ляєш у важкі чорні смуги, робиш помилки, буває, інші нічого не розуміють. Ти завжди під прицілом. Але мені подобається боротися щодня і займати це небезпечне місце. Для мене це — життя, і ще й розвага. Я вже з цього місця не зійду.

— Які ваші плани на майбутнє у творчості?

— Цей рік присвячую своїй школі письма, яку зі своїми друзями заснував 20 років тому. Зараз переходимо на новий рівень і відкриваємо міжнародну школу в Турині, де матимуть змогу навчатися письменники не лише з Італії, а й з інших країн. Наша школа оселиться у колишній казармі, а також у приміщенні, де виробляли бомби. Тому цього року я напишу зовсім небагато.

P. S. На зустрічі зі своїми шанувальниками Алессандро Барікко дізнався, що його твори в Україні не лише читають, а й ставлять на сцені. У Донецьку є спеціальний молодіжний театральний фестиваль, на якому актори та режисери змагаються за кращу постановку текстів Барікко. А у Києві живе і творить джазовий композитор, актор і режисер Майк Кауфман-Портников, який гастролює Україною з власним моноспектаклем “Легенда про піаніста. 1900” за романом Барікко Novecento.

Довідка «ВЗ»

Алессандро Барікко — один із найяскравіших сучасних італійських письменників. Алессандро отримав науковий ступінь з філософії і закінчив консерваторію, клас фортепіано. Дебютував у нехудожній літературі, опублікувавши критичні есе “Втеча генія. Про музичний театр Россіні” (1988 р.).?Нагороджений численними літературними преміями: “Камп’єлло”, “Віаре­джо”, “Палаццо аль Боско”,?“Медічі”.Його книги видаються мільйонними накладами по всьому світу й миттєво стають бестселерами. За текстами Барікко було створено такі популярні фільми, як «Легенда про піаніста. 1900» і «Шовк».

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Алессандро БАРІККО: «Більшість письменників після 60-ти спиваються, підсідають на наркотики, антидепресанти...»