Щоб зберегти воїну кінцівку, хірурги простояли за столом… 10 годин

До обласної клінічної лікарні чоловіка доправили з відкритим переломом стопи та обширним дефектом тканин. Важкі ушкодження боєць отримав унаслідок мінно-вибухового поранення. Щоб зберегти йому ногу, лікарі вирішили вдатися до складного хірургічного втручання із застосуванням методу «вільного клаптя». Оперували військового дві бригади хірургів.

Лікар-комбустіолог Микола Пилипів разом із завідувачем опікового відділення Кос­тянтином Кіршаком провели забір «клаптя» з акси­лярної ділянки з-під пахви. Шкіру, жир і м’язи з судина­ми взяли з грудної клітки. Паралельно хірурги Роман Скалій і Микола Варвадюк зробили на нозі доступ до артерії та вени, які потім зшили під мікроскопом.

«Нам потрібно було очистити рану, підготувати її й закрити всі уламки кістки живими тканинами паці­єнта, щоб перевести відкритий перелом у закритий. По-перше, для того, щоб туди не потрапила інфекція. А по-друге, щоб усі уламки почали живитися від цих тканин», — пояснює хірург. Надалі травматологи змо­жуть загоїти ушкоджену кінцівку, а реабілітологи — від­новити її рухливість.

Лікарі відділення кажуть, що якби не прооперува­ли бійця, то кінцівку йому б довелося ампутувати. У чоловіка була відкрита, інфікована рана та серйозно ушкоджено дві кістки — п’яткову і таранну. Якби роз­винувся остеомієліт, то вся кістка могла б згнити. Крім того, у військовослужбовця були відсутні м’які ткани­ни, якими можна закрити рану, а тому вона ставала б глибшою.

«У мене було багато складних операцій, але цю з жодною не порівняти», — зізнається молодий хірург Микола Пилипів. Він мав розуміння, як виконати хі­рургічне втручання, але не мав певності, що все про­йде успішно. Був страх, але була й надія, що вдасть­ся допомогти.

Підготовка до унікальної операції тривала пів року. Медики «перелопатили» масу медичної літерату­ри, придбали специфічний інструментарій, налобну оптику та витратні матеріали. «Вільні клапті» — най­складніший тип втручань у реконструктивній плас­тичній хірургії. Ось чому небагато хірургів в Україні цим займаються. Потреба в таких операціях набагато більша, ніж можливість отримати спеціалізовану до­помогу. Особливо зараз, через війну.

Микола Пилипів навчився цього методу у своїх ко­лег у Дніпрі й Києві. А ще — їздив на навчання за кор­дон. «Треба шукати такі можливості самостійно. Треба брати відповідальність, ставати та робити. По-іншому бути не може. Не той час і не ті умови, що хтось „три­матиме за ручку“, — колеги, які вже давно виконують такі операції, перевантажені роботою», — констатує фахівець. За останній рік, каже, він уже звик викону­вати хірургічні втручання, яких раніше ніколи не вико­нував.