Передплатити

Що таке «вина вцілілого» і як її позбутися

Вина того, хто вижив, або вина вцілілого (survivor’s guilt) — особливе відчуття, яке виникає у людей, які стали свідками та/або учасниками травматичних подій, але уникли «гірших наслідків»


Фото ілюстративне з відкритих джерел

Особливо це відчуття загострилося під час воєнних дій, що тривають в Україні вже понад три місяці.

Вина може виявлятися по-різному, залежно від ситуації та ступеня участі у ній лю­дини. Наприклад, людина може почуватися винною за те, що ви­жила, коли хтось загинув. Або мучитися, думаючи, що нічого не зробила чи зробила недостатньо для порятунку постраждалих чи загиблих.

Спершу визначення «вина вцілілого» використовували для опису почуттів жертв Голокосту, які дивом вижили. Але в сучасно­му світі ситуацій, коли одні гинуть або зазнають серйозних каліцтв, а інші продовжують жити, обтяже­ні виною за те, що трапилося, на жаль, більш ніж достатньо: війна, самогубства, автомобільні аварії, стихійні лиха…

Як виявляють «вину вцілілого»

У різних людей ступінь вираз­ності тяжкого відчуття провини може змінюватись. Симптоми про­вини того, хто вижив, можуть бути як психологічними, так і фізичними. Часто вони імітують симптоми пост­травматичного стресового розладу.

Так, до найпоширеніших пси­хологічних симптомів належать такі: відчуття безпорадності; спо­гади про подію, що травмує; роз­дратованість; відсутність моти­вації, апатія; перепади настрою, спалахи гніву; нав’язливі думки про подію; суїцидальні думки.

Загальні фізичні симптоми мо­жуть включати зниження чи від­сутність апетиту; порушення сну; головні болі; диспептичні роз­лади: нудота, біль у животі, по­рушення моторики шлунка тощо; пришвидшене серцебиття.

Почуття провини вцілілого, безумовно, відбивається на якос­ті життя, настрої, здатності вико­нувати не лише трудові обов’язки, а й щоденні рутинні дії. І тут люди­ні однозначно потрібна допомога професіонала.

Тягар провини. Хто у групі ризику

Заради справедливості слід зазначити, що від «вини вцілілого» страждають не всі люди, які стали учасниками або свідками трагіч­них подій.

Деякі люди схильні засвоювати провину. І за пояснення, аналізу подій вони приписують причинно-наслідковий зв’язок особистісним характеристикам, а не зовнішнім силам. У багатьох ситуаціях це може бути корисним для самооцін­ки. Наприклад, приємна оцінка ви­конаної роботи допомагає таким людям краще ставитися до себе та своїх здібностей. Але в ситуації, що не травмує, їх схильність шукати в усьому свою роль руйнівна, бо вони можуть звинувачувати себе навіть у тих подіях, які стали результатом трагічного збігу обставин.

Ризик того, що людина почне відчувати почуття «вини того, хто вижив», можуть також збільшува­ти такі фактори:

дослідження показали, що психологічна або фізична дитяча травма збільшує ймовірність ви­никнення у дорослому віці нега­тивних емоцій, включаючи «вину вцілілого» після подій, пов’язаних із прямою чи непрямою небезпе­кою для життя.

З великою ймовірністю по­чуття провини та тривоги відчува­тимуть люди, які вже перебувають у депресії чи переживали її у ми­нулому.

Люди з низькою самооцін­кою, будучи учасниками або свід­ками подій, що травмують, де є жертви і постраждалі, зазвичай задаються питанням, чи «заслу­жили» вони свою удачу. Це пря­мий шлях до відчуття провини че­рез те, що вони вціліли.

Симптоми, пов’язані з від­чуттям провини того, хто вижив, часто відчувають люди, які не ма­ють соціальної підтримки – сім’ї, друзів, роботи.

Як не дивно, більш сприй­нятливі до посттравматичного стресу і «вини вцілілого» люди, які воліють ховати голову у пісок: на­вмисно усуваються від подій, що відбуваються, і видають бажане за дійсне.

Як позбутися відчуття провини

Дозвольте собі будь-які емо­ції. У глибині душі ви відчуваєте полегшення та радість від того, що живете? Дозвольте собі відчувати ці почуття відкрито. Це ваше право, і вам справді пощастило. Хочете сумувати, плакати? Не забороняй­те собі це. Пожалійте себе, до­звольте прожити біль і страх, не со­ромтеся попросити про підтримку та співчуття, якщо потребуєте цього. Тому що в деяких ситуаціях «просто жити» – сам собою стрес і потенційний досвід, що травмує.

Тверезо аналізуйте причини того, що сталося, або того, що відбувається. Яка ваша безпо­середня участь у цих подіях? Ви стали причиною природних ката­клізмів, які забрали життя людей? Ви розв’язали війну? Ваші слова, поведінка, дії довели близьку лю­дину до самогубства? Тоді чому берете за це відповідальність?

Зосередьтеся на зовнішніх факторах, які спричинили подію. Переключення уваги на зовніш­ні зміни, які створили ситуацію, може допомогти позбутися само­звинувачення.

Не мовчіть, не тримайте свої переживання у собі. Поділіться тим, що відчуваєте, із близькими людьми. Це необхідно хоча б для того, щоб зрозуміти, що ви не са­мотні, і поряд є люди, які, можли­во, відчувають те саме.

Те, що ви відчуваєте, є нор­мальним. Переживати відчуття провини не означає бути справді винним. Сум, страх, тривога, горе і почуття провини – цілком нормаль­ні реакції під час трагічних подій і після них. Але так само нормально, як оплакувати втрати, радіти з того, що для вас життя триває.

Якщо відчуття провини заважає вам нормально жити, позбавляє сну, апетиту, інтересу до життя, роботи, навчання, не намагайтеся перетерпіти свій стан, зверніться по допомогу до лікаря-психотера­певта.

Терапія «вини вцілілого»

Якщо ви відчуваєте симптоми, описані вище та обумовлені почут­тям провини за те, що продовжуєте жити, у той час як інші люди загину­ли або перебувають у потенційній небезпеці, важливо отримати від­повідну терапевтичну підтримку. «Нічогонероблення» у цій ситуації не лише погіршить ваше психічне са­мопочуття та якість життя, а й може становити серйозний ризик розви­тку посттравматичного стресового розладу. Фактично, відчуття про­вини, пов’язане з травмою, тісно пов’язане з суїцидальними думками.

Досить ефективно із відчуттям провини допомагає впоратися ког­нітивно-поведінкова терапія. Суть методики у тому, що за участі ліка­ря-психотерапевта людина дослі­джує й аналізує суб’єктивні негатив­ні думки, які сприяють виникненню в неї відчуття провини. Вона вчить­ся замінювати їх об’єктивними реа­лістичними думками, цим позбува­ючись самозвинувачення.

Залежно від ступеня та тяжко­сті «вини того, хто вижив», лікар може рекомендувати інші форми психотерапії, групову терапію, групи підтримки, а також призна­чити лікарські засоби.

Відчуття провини того, хто ви­жив, нерідко виникає у період або після трагічної події і може бути непереборним. Важливо визнати проблему та звернутися по допо­могу, якщо з цим не вдається впо­ратися самостійно.