«Уночі постріляємо всіх вас, а потім скажемо, що це „бандьори“ зробили…»

У чистому, прибраному від урожаю полі між селами Куряни і Волиця, кілька днів тому з’явився великий металічний хрест. Його, на прохання місцевого старости Ореста Нича, виготовив орендатор селянських паїв Тарас Чепурнатий. Після відправи отець Роман Климкович окропив цей хрест свяченою водою. І разом з усіма присутніми помолився за село Корчунок, яке на цьому місці жило-процвітало 79 років тому. Тепер воно існує хіба що у спогадах небагатьох його колишніх мешканців, які нині добувають свого віку в інших населених пунктах. А ще про його минуле буття нагадують навесні своїм цвітом кілька «прадавніх», дивом уцілілих яблунь у хащах урочища Зелений Потік…

Хотіли збудувати собі храм

Неподалік цього хреста збе­рігається уламок кам’яної фігу­ри, на якій проглядається дата встановлення: 1939 рік. Із за­лишків напису можна зрозуміти, що поставили пам’ятник на ко­шти, зібрані під час колядування. Як розповів авторові цих рядків Орест Нич (його дідусь і бабуся жили у Корчунку), у цьому міс­ці, що колись слугувало центром села-хутора, його жителі збира­лися звести церкву. Але на за­ваді стала Друга світова війна. І прихід у Корчунок радянських «визволителів». Власне, через них це село перестало існувати.

Колишня вчителька, світлої пам’яті Ольга Курис, дитинство якої пройшло у Корчунку, у своїй книжечці писала, що виникло це поселення на місці викорчува­ного лісу (тому й назва відповід­на). У 30-х роках минуло століт­тя тут нараховувалося 46 дворів, діяла хата-читальня, осередок «Просвіти», селяни отоварюва­лися у власній крамничці, а в од­ній із місцевих хат навіть працю­вав літній дитсадок.

Узимку 1940-го більшовики виселили із Корчунка в Сибір сім польських сімей. У серпні 1944-го це сільце майже повністю спалили радянські енкаведис­ти (нібито за те, що давало при­тулок і продукти воїнам УПА). У вересні 1949-го трагедія по­вторилася — як смерчем селом знову пронеслися каральні ра­дянські загони. Уцілілі жителі Корчунка покинули його, село стало руїною, пусткою.

— На початку 70-х колиш­ні жителі Корчунка і їхні нащад­ки пробували відродити село: на старих фундаментах зводили стіни, — розповідає Орест Нич. — Але представники тодішньої ко­муністичної влади не давали їм вкоренитися. Валили пічки, кух­ні, вибивали вікна-двері. Роби­ли все, щоб там не можна було жити… З часом вже мало що на­гадувало, що тут існувало село. Ще донедавна на його колишній території жителі сусідньої Воли­ці випасали худобу. Тепер це — суцільні фермерські поля.

Уночі приходили партизани-упівці, вдень — енкаведисти-попівці…

Кореспонденту «Високого Замку» випало спілкуватися з уродженкою Корчунка, а нині жи­телькою Бережан Ганною Бла­щак-Затор (із дому — Чичук). Для цієї жінки нинішня осінь — 82-а.

— Я прожила у Корчун­ку лише сім років, багато чого вже призабула, але дещо таки пам’ятаю, — каже пані Ганна. — Маленькою пасла гусей, лови­ла хрущів і годувала ними курей. Усі наші люди були звичайними хліборобами. На кожному обі­йсті зазвичай тримали по дві ко­рови, через кожну хату був свій кінь, люди доглядали свиней, птицю, обробляли городи. Щоб напувати худобу, облаштову­вали за своїми хатами ями-ко­панки розміром десять метрів на чотири — там збиралася до­щова вода. А по воду питну наші люди добиралися до Зелено­го Потоку, що за півтора кіломе­тра. Хтось привозив собі воду фірою, а хтось носив її на коро­мислі у відрах…

Наша співрозмовниця каже, що з приходом «совітів» життя в її, як і в інших довколишніх се­лах, докорінно змінилося. А по­тім розповіла історію, яка ба­гато в чому пояснює причину подальшої трагедії Корчунка.

— Коли мені було десь півто­ра рочку, до нашого дому вечо­рами навідувалися за харчами воїни УПА. Бандерівці, по суті, мене й вибавили. Серед цих хлопців був зовсім юний, 18-річ­ний партизан Заяць (імені його не пригадую). Я, маленька, до нього щось там белькотіла, а він, сам майже дитина, брав і гойдав, колисав мене… Вночі приходили до наших хат упівці, а вдень — попівці.

— Останні — хто такі? — пробу­ємо уточнити у пані Ганни.

— Попівці — це від прізвища начальника «енкаведе» у Бе­режанах Попова, який керував місцевими «істребками». Він по­стійно з’являвся у нас і наказу­вав, щоб ми забиралися із села геть. Погрожував: якщо не по­слухаємо його — то буде нам зле. Прямо так казав: «Одні з нас прийдуть до вашої хати вно­чі. Інші влаштують під хатою стрілянину — і вас повбивають. А ми скажемо, що то все зробили бандерівці…»

Великі страхи ми пережили! Наша хата на Корчунку горіла двічі: перший раз — при німцях, другий — при москалях. Так за­страшили тими погрозами міс­цевих людей, що вони змушені були втікати. Їхнє засіяне поле забрав собі колгосп.

Нашого сусіда Яцину попів­ці запроторили на сибір. Збира­лися вивозити і нас. Але виручив староста села, з яким мав добрі стосунки наш тато. Одного дня староста був у справах у Бережа­нах і там дізнався, що нас мають виселяти. Приїхав у Корчунок по­серед ночі і попередив моїх маму з татом про це. Вони швид­ко зібрали всіх нас, своїх дітей, і втекли до Дібранова. На ранок попівці застали вдома лише ста­реньку бабцю, яка нічого їм про наше зникнення не сказала…

Ганна Іванівна розповідає, що разом з батьками перебра­лася у село Волицю. Але і на но­вому місці життя було нестерп­ним. Як і за німецької влади, радянські урядники обкладали селян непосильними податками (йдеться про так званий «кон­тингент»).

— У 1960 році, коли я пра­цювала у бібліотеці, за вказів­кою влади щоранку змушена була ходити по селу і заклика­ти людей здавати у район моло­ко. А потім до обіду треба було відзвітувати, хто скільки його здав. Вимагали здавати по два кілограми масла. Хто його не мав, купував і віддавав. Про­цес контролював уповноваже­ний від району — директор ба­зару Рот. Наказували здавати все: яйця, шкіру із пацяти. На­віть вовну! — хоча у людей овець не було. Не давали нам жити, і все…

Саме на згадку про село, якому не дали жити, і постав­лено у його колишньому цен­трі пам’ятний хрест. Автору цих рядків священник Роман Клим­кович вповів:

— Жителі Корчунка несли свій тяжкий хрест — їх виселили з рід­них домівок. Тому цей рукотвор­ний хрест ми освятили у пам’ять про їхні страждання. Вони страждали, як і Христос страж­дав. Нащадки жителів Корчунка колись згадували мені, що їхні бабусі завжди мріяли поверну­тися на малу батьківщину, у рід­не село, щоб там дожити свій вік…

Що з ними сталося?

Після своїх тяжких споминів пані Ганна робить довгу паузу, щось перебирає у пам’яті, а по­тім перекидає місток нашої роз­мови у день сьогоднішній, коли за вікном українців — війна.

— Знаєте, свого часу я чи­мало прожила у Приморсько­му краї росії, у селі Тетюхе біля Владивостока. Мій майбутній чоловік служив там в армії. Піс­ля служби він приїхав додому. Його перша дружина померла при родах. Згодом він вподо­бав мене, ми одружилися і по­далися на Далекий Схід. Пробу­ла я там із 1960-го до 1972 року. З однією місцевою росіянкою були там як сестри. Часом при­ходжу з роботи, не встигла при­готувати щось на вечерю — піш­ла поїсти до неї. Або навпаки: вона прийшла з роботи, знає, що я вдома — біжить до мене, і вже я накриваю стіл…

А сьогодні я весь час запитую себе: що воно таке з росіянами сталося, що вони українців так люто ненавидять?

Думаю, за відповіддю Ганні Іванівні далеко ходити не тре­ба. Вона криється і у трагічній історії її рідного села Корчунок, яке зі своїми опричниками-«істребками» знищив один із представників «славного» ро­сійського народу…