«Лютневі прогнози, мовляв, Україна впаде за кілька днів, з’явилися через те, що Захід не знає історії УПА»

На Покрову, 14 жовтня, у нашій державі відзначатимуть ще й День українського козацтва, 80-річницю з часу створення Української повстанської армії, День захисників і захисниць України. Символічно, що всі ці події так чи інакше переплелися між собою, доповнюють одна одну. Сьогоднішня наша розмова — про народний рух спротиву, який уособлювала УПА. Про це військово-політичне формування ходять легенди і водночас розповсюджують міфи, вигадки. Воно пережило радянські анафеми і державне визнання. У 2015 році учасників УПА офіційно визнали борцями за незалежність України. Гасло упівців «Слава Україні! Героям слава!» нині стало у нас найпопулярнішим вітанням, його знають мільйони людей у світі. Абревіатура «УПА» звучить у назвах вулиць (на одній з них розташована редакція «ВЗ»), у піснях. Про український Рух Опору знято фільми, провідникам Повстанської армії поставлено пам’ятники. Феноменом називає це явище авторитетний історик, публіцист, колишній керівник Інституту національної пам’яті, а нині — народний депутат від «Європейської Солідарності» Володимир В’ятрович.

Наперекір усім обставинам

— Якщо поглянути з відстані часу — яку роль у становленні Української держави відіграла УПА?

— Українська повстанська армія з’явилася у найважчий, напевно, для нашого народу період — під час Другої світової війни, коли два тоталітарні режими, комунізм і нацизм, зійшлися у своєму поєдинку на українській землі — і жоден з них не бачив місця на цій землі для українців. І тим не менш, українці спромоглися на відповідь цим режимам — це була відповідь нескореного народу. Вона вилилася у створення Повстанської армії. Без жодної зовнішньої підтримки, всупереч волі країн довкола! Українцям вдалося створити військо, яке боролося біля десяти років і довело, що боротьбу за волю можна вести навіть у цілком безнадійних, здавалося б, умовах. Цей приклад є надзвичайно важливим для нас, бо ми знову боремося у надзвичайно складних умовах, проти нас воює дуже сильний ворог. В основі цього нашого відчайдушного спротиву російській агресії, яким дивуємо світ — традиції УПА.

Історія Української повстанської — це і джерело нашого натхнення, і пояснення багатьом, чому українці не ламаються за надзвичайних викликів, до яких інші, напевно, не були б готові. Для мене нинішній спротив українців — це той самий повстанський нерв, який проявився тоді, у 40-ві роки…

— Якби вас попросили намалювати збірний портрет воїна УПА, яким би він виглядав? Що це за люди були?

— У жодному разі, не фанатики і не радикали! Якщо подивитися документи, які є у загальному доступі, то легко переконатися: воїн УПА — звичайний молодий українець віком від 20 років, здебільшого із сільської місцевості, із середньою чи неповною середньою освітою, вихованець «Просвіти», інших патріотичних товариств і гуртків. Воював здебільшого на тих теренах, звідки походив.

Участь в УПА зазвичай була його першим військовим досвідом. Тобто нічого надзвичайного…

Якщо створювати узагальнений образ вояка Збройних сил України, то це такий же молодий українець, який, можливо, в інших обставинах, коли не було би війни, не проявив би себе як герой, а займався би своєю справою у цивільному житті. Для мене це є показником того, що і тоді, і тепер цей опір ворогові є всенародним. Люди мирної праці, які не готували себе до боротьби, розуміють потребу включатися у таку боротьбу. Вони є джерелом того, що Україна чинить спротив. Тоді чинили, і чинять зараз.

Знали, що не доживуть до Незалежності, але продовжували боротися…

— Від деяких істориків-скептиків можна почути таку думку: зважаючи на чисельну перевагу радянських каральних органів над воїнами УПА, їхня боротьба виглядала, як Сизифова праця. Мовляв, ця боротьба була завідомо програшною, а відтак її жертви — даремними…

— Такі самі скептики у лютому нинішнього року розповідали про те, що будь-яка боротьба українців проти путіна є завідомо приреченою. І що жодних можливостей протистояти росії немає. Насправді, боротьба завжди дає шанси. Якби у 40−50 роки не було цієї боротьби, то не було б нашої Незалежності у 1991 році. І не було б цього спротиву, свідками якого ми зараз є.

Маємо перед очима приклад іншої держави, де не розвинувся такий масштабний повстанський рух. Кажу про нашу сусідку Білорусь. Там національний рух не піднявся на спротив диктатурі. Як наслідок — ця нація на порозі смерті. Держава, що, як і Україна, з’явилася 1991 року, фактично втратила свою незалежність саме тому, що в її історії не було таких сторінок масштабного повстанського руху.

Щодо самих повстанців, то за винятком короткого періоду, 1943−1944 років (коли всі жили очікуванням, що совєти і гітлерівці взаємно ослаблять себе у війні, і, відповідно, можливо, з’явиться шанс на становлення незалежної України), в УПА добре знали, що не переможуть совєцький союз. Тим не менш, розуміли важливість збереження повстанського руху — як демонстрацію того, що українці не здаються. Більшість вояків УПА усвідомлювала, що не доживе до незалежної України. Але вони знали: головне, що можуть зробити — стати легендами українського спротиву. І їм це вдалося. Є щодо цього дуже гарний образ у фільмі Григорія Гладія «Нескорений». Його герой розповідає про зерна, які проростуть. І вони справді проросли…

— Яка з подій українського повстанського руху вас як науковця найбільше вразила?

— Важко вибрати одну подію. Як на мене, феноменом є поява самої Повстанської армії — це сталося в абсолютно непридатний для цього час. УПА з’явилася наприкінці 1942 року, коли майже всю територію України окупували німці. Власне, повстання починалося проти німців. Тому говорити, що Повстанська армія була колабораціоністською — це смішний фейк. УПА з’явилася всупереч волі німців, всупереч волі совєцького союзу, який намагався розгортати свій партизанський рух на теренах Полісся і Карпат. УПА виникла всупереч волі польського підпілля, яке, маючи підтримку, зокрема, з Лондона, намагалося закріпитися в тому числі й на території теперішніх західних областей України — для того, щоб потім говорити про повернення до кордонів Польщі 1939 року. Отож, всупереч усім цим обставинам і створюється унікальне військово-політичне формування — УПА.

Через УПА пройшли десь 100 тисяч людей, а всього у повстанський рух їх було залучено до пів мільйона. Вважається, УПА є одним із найбільш масштабних і найбільш тривалих рухів опору в історії совєцького союзу. Оце і є найбільш вражаючим. Це те, що ми повинні розповідати собі для того, щоб надихатися до боротьби. І розказувати світові, бо він цього не знає і не розуміє нашої історії. Оці всі песимістичні прогнози наприкінці лютого про те, що Україна впаде перед росією за кілька днів, були побудовані на тому, що на Заході не знають історії України, зокрема, історії УПА. Якби знали її — то, очевидно, розуміли б, ЩО може статися, якщо ворог зайде в Україну. Цього не знали і росіяни, які повірили у силу своєї пропаганди. Коли розпочався той шалений спротив українців, експерти згадували насамперед приклад УПА…

Втратила двох дітей, але залишилася незламною

— А яка особистість з того періоду визвольної боротьби особливо привернула вашу увагу? Можливо, гортаючи архіви, натрапили на якусь унікальну історію…

— Дякувати Богу, я мав можливість з багатьма такими видатними особистостями спілкуватися. Взяти, для прикладу, Марію Савчин. Надзвичайно цікава, інтелігентна, розумна жінка. Сама вона з Львівщини, а воювала на території теперішньої східної Польщі (тоді це називалося Закерзонням), а потім — на Волині. Потрапила у полон аж 1953 року. Совєцькі спецслужби намагалися використати її як агента й відправили до США. Нам вона, власне, написала свої блискучі спогади «Тисячі доріг», які вважаю найкращими мемуарами про Українську повстанську армію. Ця жінка втратила за час своєї боротьби двох дітей, але залишилася незламною.

Марія Савчин для мене є одним зі збірних образів української патріотки, неймовірного покоління нескорених. Я мав честь познайомитися з цією легендарною особистістю у 90-ті роки, коли вона вже була на схилі літ. Але навіть у такому поважному віці пані Марія залишалася молодою духом, іскристою. Я бачив її виступи. Маленька, щупленька, вона виходила за трибуну перед студентами, які сиділи і нудилися, бо їх привели на зустріч з невідомою людиною — але через кілька хвилин атмосфера у залі мінялася. Марія Савчин запалювала всіх…

— Сьогодні вже внуки-правнуки воїнів УПА зі зброєю у руках відстоюють незалежність України. Чого вони мали би повчитися від своїх попередників, що перейняти?

— Повстанську завзятість! Усвідомлення того, що навіть за найскладніших обставин боротьба за свободу можлива, потрібна, і що вона може змінити ситуацію. Це найважливіше. Можна говорити і про якісь практичні речі, але, слава Богу, у нас є своя державна армія, завдяки їй можемо давати ворогові належну відсіч. А повстанські методи боротьби, які використовувала УПА, напевно, пригодилися би на окупованій території. Для захисників України важливий той морально-психологічний настрій, який тримав Повстанську армію. Він має бути джерелом натхнення сьогоднішнього українського війська.

— Кажуть, досвід УПА вивчали у партизанських рухах інших держав…

— Так, вивчали. Досліджували цей досвід і у США. Аргентинський журналіст (і трохи розвідник) Енріке Мартінес Кодо писав статті у спеціалізовані американські журнали про тактику боротьби Української повстанської армії, видав окрему книжку про неї — «Повстанці за залізною заслоною». Думаю, вивчали досвід УПА і у військових академіях…

Дещо з історії УПА…

• Дату створення Української повстанської армії визначив її головний командир Роман Шухевич («Тарас Чупринка»). В одному з його наказів зазначено: «…Визнається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА».
• УПА діяла на території площею 150 тисяч кв. км, на якій проживало 15 млн осіб.
• У лавах УПА воювали представники 28 національностей: росіяни, євреї, поляки, білоруси, азербайджанці, вірмени, грузини, казахи, татари, калмики, узбеки, литовці, німці, французи, бельгійці, голландці та інші.
• У період активної діяльності УПА на різних теренах з’являлися своєрідні повстанські республіки, органи самоврядування. У 1943 р. на Волині та Поліссі існували Колківська, Антоновецька («Січ») та Кременецька республіки, у 1944−1945 рр. на території Прикарпаття — Космацька республіка, й у 1944−1947 рр. у південно-східній частині Польщі — Закерзонська республіка.
• Усі повстанці для надійної конспірації мали по кілька псевдонімів. Більшість з них — похідні від назв тварин, птахів, рослин, предметів, явищ природи: Хмара, Мороз, Крига, Зима, Місяць і т. д. Були й такі псевдо, як Непитай, Непий, Вгадай, Зірвишапка, Розбийгора тощо.
• Воїни УПА жили здебільшого у підземних «криївках» з належною вентиляцією, запасами харчів. Не виходячи на поверхню, у них можна було пробути кілька місяців. Всього було споруджено приблизно 10 тисяч таких криївок, у них також розміщувалися склади зброї, повстанські шпиталі, друкарні, швейні цехи.
• УПА мало свої гроші — так звані бофони (похідне від «бойовий фонд»). Цими грошовими квитанціями з національною символікою розплачувалися з населенням за продукти харчування, одяг. Було випущено 500 різновидів бофонів, більшість з них намалював повстанський художник-графік Ніл Хасевич.
• В УПА була своя пошта. Для спілкування використовували написані на тоненькому цигарковому папері «грипси» — маленькі зашифровані повідомлення. Їх розносили у потаємні місця дівчата-зв'язкові. У випадку загрози «грипси» треба було проковтнути.
• УПА мала свої нагороди: золоті, срібні, бронзові «Хрести бойової заслуги», «Хрести заслуги», медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Була також «відзнака воїна УПА» і нагороди за отримані в боях поранення. Командири УПА заохочували своїх підлеглих «похвалами».
• Згідно з підрахунками радянських адміністрацій, за період 1943−1953 років було вбито 153 тис. учасників підпільної боротьби, 134 тис. — заарештовано, 200 тис. — вивезено на заслання до Сибіру.
• Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року, у Страсний четвер напередодні Великодня, біля хутора Лози на Бережанщині (Тернопільська область).

(За матеріалами дослідників повстанського руху в Україні).