Вибачте, пане президенте!..

Після створення Народного руху за перебудову на екранах Українського телебачення почалися теледебати Івана Драча, Мирослава Поповича як представників Руху з тодішнім партійним функціонером Леонідом Кравчуком. Правду кажучи, Кравчука — як учасника цих диспутів — я ненавидів. Одного разу запитав у тодішнього голови Львівської письменницької організації Ростислава Братуня, з яким був у досить добрих стосунках, чи знає він щось більше про Кравчука і звідки той узявся?

— Та він десь із ваших країв, із Рівненщини.

— Та ви що?! Не може бути!

— Так, з Рівненщини…

Мені це було дуже не до серця, адже на моїй Рівненщині народилася УПА!

Через якийсь час їхав я із сім’єю зі Львова до рід­ного села Ремеля. У Рів­ному на вокзалі зустрів мене поет, мій добрий приятель Сте­пан Бабій. Сіли ми в його «За­порожець» та й їдемо. Від Рів­ного до Ремеля близько 18 км. Проїжджаємо через село Ве­ликий Житин, яке простягну­лось кілометрів на два обабіч шосе. Була неділя, їдемо, роз­мовляємо, звичайно, й про по­літику також.

— А ти знаєш, що Леонід Кравчук звідси?

— Не жартуй так, Степане!

— Та які жарти! Він із Велико­го Житина!

Мені зовсім стало «не по собі». Таки Ростислав Братунь правду мовив.

Захотілося відразу зупини­тись і розпитати людей, що вони про нього скажуть.

Але як на те — жодної лю­дини обабіч дороги! Минає­мо село — й бачу: біля крайньої хати стоять троє жінок, балака­ють поміж собою.

— Степане, зупинись, будь ласка, коло того гурту.

Я вийшов з авто, привітався з молодицями та й питаю:

— Скажіть, будь ласка, Лео­нід Кравчук, такий партійний начальник у Києві, звідси?

— Так-так, звідси, звідси… Ото, як ви в’їжджали до села з Рівного, то ліворуч видно кол­госпну бригаду, і там недалеч­ко їхня хата. Сестра його в ній живе. То вам треба вернутися.

— Та ні, ми вертатися не бу­демо, такої потреби немає. А от розкажіть щось про нього, наприклад, як він з людьми об­ходиться?

— Льоньо славно з людьми обходиться. Він такий спокой­ний, виважений.

Відверто кажучи, не такої оцінки я сподівався!

— А як часто він додому при­їжджає?

— Рідко. Ото як пішов у науку, а потім на службу до армії, то приїжджає все рідше й рідше. Його батько на войні загинув, а з матір’ю лишилася його се­стра, вже від другого чоловіка.

Подякувавши за розмову, ми попрощалися. А в машині ділилися враженнями від почу­того. Приїхавши в село, пере­повів рідним розмову в Житині з жінками про Леоніда Кравчу­ка. Для них це теж було неспо­діванкою, як і для мене.

У 1993 році виповнилось 50 років трагедії Реме­ля, який 17 березня 1943 року був розстріляний (брат­ня могила упокоїла понад 400 осіб) і спалений вщент есесів­цями з допомогою поляків, що жили невеличкою колонією в Олександрії, колишньому рай­центрі.

Я домовився з Львівською студією телебачення створи­ти відеофільм про цю страш­ну подію. Село вже на той час нараховувало до 40 хат, які по­будували на згарищах ті, хто залишився живий (а це близь­ко 70 осіб, у тому числі і наша сім’я: батько, мати, мій стар­ший брат Степан і я). Ми з те­леоператором заходили в хату до тих людей, які вирвалися із пекельного вогню, й записува­ли їхні спогади про пережите на відеокамеру. У мене серце рвалося від почутого, хоч і сам пережив усе це.

І ось заходимо до хати, в якій жили двоє сестер — Парас­ка й Катерина, які на той час вже були вдовами. Я звернув­ся з проханням розповісти про пережите 17 березня 1943 р.

Першою заговорила Кате­рина. Вона розповіла, як уран­ці до них зайшли німці й загна­ли їх до хліва. Наказали всім лягти. Коли команду було ви­конано, їх почали розстрілю­вати. Крик і стогін. Після закін­чення розправи карателі пішли до інших хат. Батько стиха обі­звався, запитавши, чи є хтось живий. Як виявилося, живими були двоє дочок. Одна поране­на, але не смертельно, а дру­га, Катерина, була неушкодже­ною. Мати й син, а також іще одна їхня сестра були мертві. Коли в селі стало тихо, батько з двома дочками вийшли з хліва й пішли лугом до річки Горині.

Карателі, як пізніше стало відомо, після своєї «праці» всі виїхали на обід в с. Осада-Кре­ховецька (тепер — Нова Укра­їнка). Там побудували табір для військовополонених, і це була їхня база. Цим моментом, окрім Сергія Балдюка з двома дочками, скористалися й інші люди і повтікали, але були й такі, що, не зорієнтувавшись, залишились у своїх скритках. Кати ж по обіді повернулись й продовжили свою роботу, яку завершили аж увечері.

Параска ж розповіла, як спостерігала трагічну карти­ну палаючого села з відстані двох кілометрів, де вона жила в чужій хаті з чоловіком. Хоті­ла бігти в село до родини, але якийсь хлопець, що вирвався з оточення, крикнув до неї, бі­жучи в напрямку лісу: «Не йди, жінко, там пекло!».

А через якийсь час прийшов до неї батько (його рана була незначна) і сказав: «Ходімо, Параско, в корчах над Горин­ню двоє твоїх сестер чекають на тебе». Вони пішли за ними й привели до хати, яка стояла під лісом. Потім через ліс пішли до невеличкого села Бичаль, але тут селяни були перестрашені й боялися з ними спілкуватися. Тоді втікачі пішли далі до села Забороль, де натрапили на хлопців (так у нас зазвичай на­зивають «упівців»), які посади­ли їх на підводу й відвезли до Великого Житина, поселивши у хаті Кравчуків. «Хата була ма­ленькою, а їх було четверо: дід, батько з матір’ю, й воно мале бігало — Льоньо. Не пам’ятаю, де вони спали, що їли, але як гарно вони з нами обходили­ся!.. Хлопці забезпечили мене ліками, бинтами, навчили рани перев’язувати. Ми там прожи­ли десь зо два тижні».

— Параско, ти сказала Льо­ньо. Ти маєш на увазі теперіш­нього президента — Леоніда Макаровича Кравчука?

— Так. Коли в 1944 році на пожарищі ми побудували хату в Ремелі, то його дід переказу­вав нашому батькові, щоб він приїхав і собі яблук набрав, бо гарний урожай був у саду. Але батько не поїхав. Він казав, що ми ж для них не родина, і так їм стільки тривоги й клопотів при­несли.

Після почутого я не міг при­йти до тями. Родина Кравчу­ків мусила бути в повній довірі у хлопців з УПА. Адже за пере­ховування хоч одного ремель­ця окупанти, дізнавшись про це, могли розстріляти на місці.

Виходимо з хати, а надво­рі стоїть мій гарний приятель Андрій Філіпчук, який за роз­повсюдження націоналістич­них листівок був засуджений до страти, але потім цей вирок було замінено на строк 25-річ­ного ув’язнення. Він відсидів 7 років, і після смерті ідола Ста­ліна був амністований.

— Андрію, я щойно почув щось неймовірне про родину Леоніда Кравчука! — і розповів йому все.

Андрій усміхнувся й каже:

— Є ще й інша інформація. Його батько Макар Кравчук у повному спорядженні з ко­нем пішов в УПА. В 44-му році, коли прийшли совєти, він при­їхав провідати сім’ю і потра­пив в облаву. Совєти забирали чоловіків і хлопців призовного віку на війну, отож його й схо­пили, але ніяких слідів його пе­ребування в УПА, очевидно, не виявили. Він, як і багато ін­ших західняків, був кинутий на передову без хоч якогось вій­ськового вишколу, й загинув.

Коли Леонід Макарович, уже будучи президентом, дізна­вся, що його батька поховано в братській могилі у Білорусі, то, як і належить синові, здій­снив за християнським звича­єм символічний акт перепо­ховання батька в рідному селі Великому Житині, 15 червня 1993 рокy.

У 1994 році під час відкрит­тя пам’ятника «Просвіті» у Львові до мене підійшов голова обласної адміністрації Степан Давимука і запитав:

— Святославе, чи ти пого­дився б бути в групі підтримки кандидатури Леоніда Кравчука на президентських виборах? (Це були дострокові вибори).

— Звичайно! І вже маю ідею, як найефективніше прислу­житися цій справі, — пропо­ную «Заньківчанський вечір» за участі ще нині чинного пре­зидента Кравчука! (Ці вечори я започаткував як голова осе­редку Руху в Театрі ім. М. Зань­ковецької у 1989 р. На ту пору вже відбулися вечори за учас­ті Д. Павличка, І. Драча, І. Дзю­би, В. Чорновола, І. Юхновсько­го, М. Гориня, Ліни Костенко, В. Шевчука, М. Жулинського, М. Вінграновського, експре­зидента в екзилі М. Плав’юка, економіста Б. Гаврилишина, по­ета П. Скунця. Вечори мали не­абиякий успіх і завдяки Львів­ській студії телебачення йшли в ефір майже в повному обсязі).

Моя пропозиція була при­йнята схвально. Після де­кількох консультацій з Адмі­ністрацією президента було узгоджено дату і тему зустрічі: «Мораль і політика» (тему за­пропонував я).

У неділю, 12 червня 1994 року, о 13-й год було відкрит­тя пам’ятника М. Грушевсько­му у Львові за участі Леоні­да Макаровича при великому згромадженні народу, а о 17-й — «Заньківчанський вечір», гос­тем якого був президент Украї­ни Леонід Кравчук.

Перед початком вечора я мав можливість коротко поін­формувати про структуру за­ходу і часові рамки — не довше ніж дві години. Домовились, що я як ведучий керую на сце­ні процесом і за необхіднос­ті — як господар дійства — буду нагадувати про час. Усе було сприйнято без жодних запере­чень.

Зала була переповнена. Це був тріумф політика Кравчука! На всі запитання, які надходи­ли із зали, відповісти було фі­зично неможливо, але Леонід Макарович намагався відпові­дати, тримаючи в руках запис­ки. Я змушений був викорис­тати своє право ведучого й, делікатно підійшовши до гос­тя, показав на стрілку годинни­ка. Зала розкололась реготом від мого зухвальства.

У заключному слові я як ве­дучий подякував високому гостю й дуже стисло розпо­вів присутнім історію про те, як переховувала моїх односель­чан родина Кравчуків з вели­чезним ризиком для власного життя. Отже, ті безглузді чутки про якесь інонаціональне по­ходження президента Украї­ни Леоніда Кравчука є плодом або хворої чиєїсь уяви, або на­вмисне запущеною мулькою (а це швидше за все!), щоб будь-що-будь українського обива­теля збити з пантелику. А цей обиватель — потенційний ви­борець! Отож ним у часі вибо­рів легше маніпулювати. Але це не є винаходом теперішніх по­літтехнологів. Коли Іван Фран­ко балотувався до Австрійсько­го сейму, про нього розпустили чутки, що він — єврей! Не більше й не менше.

У середині 90-х років мені по­трапила до рук вирізка з укра­їнського часопису, що виходив в Австралії: «У газеті «Волинь», яку 1941−42 рр. редагував Улас Самчук, від 15 січня 1942 року було вміщено інформацію: «Ве­ликий Житин біля Рівного під час Різдвяних свят був оживле­ний українською колядою. Діти, молодь і старші колядували на Український Червоний Хрест. Церковний хор села наколяду­вав на цю ціль 931 крб. А сві­домі діти українського села Н. Турченюк і Л. Кравчук заколяду­вали на Український Червоний Хрест 40 крб. Цей гарний при­клад перейняли діти від своїх свідомих батьків, що зложили на церковну тарілку 550 крб.» (добру справу зробила газета «Літературна Україна», пере­друкувавши цю інформацію у номері від 28 вересня 2013 р.).

Таким чином, можемо ска­зати, що з дитинства син свідо­мих українських батьків увібрав у своє серце й свою свідомість усі болі й радощі односельчан, які якщо й не всі були прямими учасниками визвольного руху, то все ж більшість із них спів­чували і як могли допомага­ли повстанцям. Це факт неза­перечний. А тому-то підпільна боротьба з совєтами була та­кою тривалою по всьому захо­ду України.

Мені було прикро, коли я до­відався, що «Заньківчанський вечір» із президентом Украї­ни Леонідом Кравчуком не по­казали по телебаченню на всю Україну, а лише на Львівську область. Мабуть, тодішні політ­технологи так порадили прези­дентові. А жаль.

Читайте також: У столиці прощаються з Леонідом Кравчуком