Удари молота і серця

Кажуть, що вдалий заголовок — то вже половина роботи. Так здалось і авторові цих рядків, коли при роздумах про Каменяра на Личакові в пам’яті стихійно спливли оті слова з поезії полум’яного «боротьбіста». «Чудовий заголовок!» — подумалось тоді. І тут же хмаркою насунув сумнів, чи справді це так, чи той рядок з Еллана Блакитного не викликаний швидше співзвуччям з вигуком Львів’янина «Ви чуєте — удар, удар, удар!», ніж самим гранітно-бронзовим громаддям монумента?

Сумнів той (про Львів’янина ще буде) спо­нукав спуститися в с10тро­фи, що йдуть під тим заголов-ком поета. І тут — о еврика! — від­крилося, що вони, ті строфи, пе­рекликаються з Каменярем не лише одним заголовком:

Удари молота і серця —

І перебої, і провал…

Але ізнову розіллється

Вогнем гартований хорал.

Муром затято обрій —

Вдарте з розгону: р-раз…

Ми тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

Ми — тільки крешемо іскри,

Спалахують мільярди «Ми»,

Розпанахують ковані вістря

Стару запону пітьми.

І подумалось знову ж, а чи не чув юний семінарист, буваючи разом з Тичиною та іншими мо­лодцями української поезії у Ко­цюбинського на його «суботах» в Чернігові — чи не почув він там уперше «удари молота і серця» з «Каменярів», що про їхнього творця господар розповідав так сердечно? І коли потім він опи­ниться в Києві у горнилі націо­нальної революції, то чи бурем­ність тих днів не відгукнеться в його душі тими ударами?

І так само, як син чернігів­ської землі, виром революційної борні буде натхненний викува­ти ті палкі рядки, так само його краянин, бо з Полтавщини, теж гартуватиметься в тому вогне­нному вирі так, що за покликом історії, натхненний «Каменяра­ми», куватиме їхні удари моло­та і серця, куватиме буквально — в бронзі й граніті! Тим краяни­ном стане Сергій Литвиненко — тоді двадцятирічний хорунжий Сірожупанної дивізії Головного отамана армії УНР Симона Пет­люри. Після трагічної війни за Україну будуть розпачливі роки в таборах інтернованих Поль­щею українських солдатів, а тоді прояснення — навчання у Кракові в Академії мистецтв на відділі скульптури в майстерні Костянтина Лящка — послідов­ника великого Родена. Вчиться Литвиненко успішно, протягом навчання отримує вісім відзнак, і 1929 року за порадою Учителя їде в Париж. Там захоплюється експресивністю пластики Бур­деля і успішно виставляється в салоні Тюїльрі, зокрема портре­том Мазепи, який французький критик відзначив як кращу річ в експозиції.

Восени 1930 року Литвиненко перебирається до Львова. І дуже вчасно! Тут тоді гостро постала проблема створення надгробно­го пам’ятника Франкові. Точила­ся дискусія майже десятиліття. Почалась від перезахоронен­ня праху поета з чужої гробниці, куди його труна була покладе­на 28 травня 1916 року, оскіль­ки влада міста не виділила місця для його поховання. П’ять ро­ків українці платили власникам гробниці за оренду місця для домовини. Нарешті в 1921 році українська громада придбала місце для могили поета. Це був дуже вдалий хід. Ділянка була на полі, вже освоєному українцями. Тут, на другому боці алеї, вже ви­сочіли монументальні надгроб­ки Маркіяна Шашкевича і Олек­сандра Барвінського. Показово, що та традиція буде продовжена в майбутньому, — і тепер на тому ж полі спочивають вічним сном Станіслав Людкевич, Микола Ко­лесса, Соломія Крушельницька.

Конкурс на проєкт надгробка Франка був оголошений відпо­відним Комітетом ще 1926 року. У ньому брала участь група ві­домих митців, зокрема І. Труш, М. Бринський, А. Коверко, Н. Мі­лян, і навіть О. Архипенко. Ні од­ного з проєктів комітет не прий-няв. Сергій Литвиненко подав свій проєкт у 1931 р., і комітет будови пам’ятника, спираючись на оцінку Товариства прихиль­ників українського мистецтва і Асоціації українських незалеж­них митців, його схвалив.

Образною ідеєю для пам’ятника став геніальний вірш молодого Франка «Каменярі». На відміну від архітектонічних про­єктів з їхньою неминучою стати­кою, проєкт Литвиненка, що був фанатиком Бурделя, пронизаний бурхливим рухом — так, як у пое-зії:

І всі ми як один підняли вго­ру руки,

І тисяч молотів о камінь загу­ло,

І в тисячні боки розприскали­ся штуки

Та відривки скали, ми з си­лою розпуки

Раз-по-раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз,

І п’ядь за п’ядею ми місце здобували,

Хоч не одного з нас калічили ті скали —

Ми далі йшли — ніщо не спи­нювало нас!

Ось чому відкриття пам’ятника в неділю, 28 трав­ня, — в день смерті Каменяра — стало справжнім національним святом. Вся Галичина зібралась на вшанування свого сина. По­ліція заборонила український похід містом, тож тисячі з вінка­ми із синьо-жовтими стрічками обступили Личаків на прилеглих вулицях. Урочисте відкриття розпочав Василь Мудрий, ре­дактор газети «Діло». Виступав також Василь Стефаник. Була присутня родина Франка — дру­жина Ольга, діти і внуки.

…Після промов і співів по­волі спадає, зсувається зеле­на запона, і перед захопленими людьми постає на весь зріст Ка­меняр з джаганом у руках, який ось-ось влупить у скалу! Які мускулисті руки, який могутній торс, яка відвага й запал у кар­бованих рисах лиця, скинутої вгору голови! Гримить музика, і людський потік ллється алеєю, віддаючи честь і шану образо­ві Борця. Двадцять тисяч людей пройшли в тому поході. Лит­виненків Каменяр відразу став святинею народу.

Був серед присутніх на тому торжестві і високий вродливий юнак одної з гімназій. Недалеко від того надгробка будуть похо­вані і його батьки. Не раз, коли він ішов з друзями попри Каме­няра, вони, показуючи на нього пальцем, жартували: «Ромку, то ти?».

З тим Ромком мені судилося зустрітися через десятиліття в Канаді у Торонто — в Мистецькій фундації незабутнього подруж­жя Шафранюків. Відкрилась якась виставка, почалася кава, і високий ставний добродій, ді­знавшись, що я зі Львова, зачи­нає розмову. Виявляється, він, Роман Копач, позував Литви­ненкові! Той одного разу завітав у спортзал «Товариства Соко­ла-Батька» і почав приглядатися до юнацтва… Домовились, що хлопець ходитиме позувати до скульптора в майстерню. Ходив два тижні, день у день. Винаго­роди не взяв, сказав віддати на «Рідну школу».

Судячи з усього, скульптор запросив спортсмена уже за­вершуючи пам’ятник, для яко­го йому до того позували інші особи, зображаючи відповід­ні пози. Але коли настав мо­мент завершення, надання фі­гурі відповідної фактури через напруження, через мускульне зусилля — пригодився спортс­мен. У своїй розповіді — а я її, звичайно, записав на відеока­сету — пан Роман зображав на­віть, як скульптор ставив його, роздягненого, в позу каменя­ра з джаганом у руках! Згаду­вав він і те, як, будучи в Укра­їні, ходив на Піскову, 15-А, подивитись на ту майстерню, де творився образ Каменяра. І ще чесно признавався, що для каменяра він позував лише «по шию», що для тої мужньої гордої голови позував спор­тивний виховник з «Лугу», ко­лишній січовий стрілець Юрій Момчак. Факт цей ще потребує дослідження, але зрозуміло, що юнацька голова з вродли­вим лицем для образу суворо­го грізного борця не надавала­ся…

Литвиненко поставив пам’ят-ник не паралельно, а під кутом до алеї, майже перпендикуляр­но. І що ж? Тепер пам’ятник ви­дно від самого входу на цвин­тар! Тепер від нього ліворуч і праворуч розходяться бокові алеї, розгортаються поля гран­діозного некрополя, а він, КА­МЕНЯР, сприймається як своє­рідне осердя того простору!

Як тут не назвати уже згада­ного вище Львів’янина — поета Романа Лубківського, який теж спочив там, залишивши для нас прекрасне відлуння ударів мо­лота і серця Каменяра:

Дзвеніть, серця! Не смієте мовчати!

Не смієте дудніть порожня­ком!

Ми у життя прийшли, щоб за­звучати

Скульптурою, картиною, рядком.

Берім в серця Франкову ві­чну муку,

Плекаймо слова чародійний дар.

Завмер поет, на мить відві­вши руку…

Ви чуєте? Удар!

Удар!

УДАР!