Передплатити Підтримати

Його називали «малим Юрцьом», хоч був Архімандритом

Один із братів Вороновських посприяв збереженню Української церкви, але залишився непоміченим для світу

Кир Юліан Вороновський — останній архієрей УГКЦ, котрого висвятили у часі радянського переслідування духовенства. Ще будучи священником, виконував роль координатора забороненої релігійної організації. Не боявся ані «прослушок», ані періодичних засідок. У 1986 році очільник УГКЦ в Україні Володимир Стернюк поклав на його рамена складну місію: у випадку ймовірної хвилі релігійних репресій кир Юліан мав залишатися єдиним таємним стражем християнської віри серед церковних ієрархів. Тож сан ченця Вороновського довгий час зоставався засекреченим. А чин його хіротонії (єпископських свячень) відбувся таємно, у тісній львівській квартирі.

У «катакомбній церкві» Архімандрита Воронов­ського називали «малим Юрцьом» (навіть коли вже був владикою). За вказівкою Архіє­пископа Стернюка «Юрцьо» ро­ками приховував свій церков­ний уряд не лише від релігійної громади, колег чи друзів, а й на­віть від старшого брата Васи­ля, з яким потай священнодіяв у різних кутках України. За вка­зівкою Архієпископа Стернюка «Юрцьо» не брав участі у відкри­тих богослужіннях і маніфес­таціях. За вказівкою Стернюка прирік себе на добровільне пе­ребування у тіні навіть тоді, коли інші священнослужителі й діячі, вже на зорі Незалежності, від­крито з’являлись на народних демонстраціях (таким чином домагались позитивного рено­ме у суспільстві своєю проукра­їнською позицією).

Із молодих літ, коли юна­ком допомагав різним єписко­пам, кир Юліан виробив у собі звичку ні з ким не фотографу­ватись. Знаючи, що за ним сте­жать працівники органів, боявся зашкодити знайомим чи монас­тирській братії, котрою опіку­вався. «Владика Юліан був ру­ками й ногами, очима й вухами підпільної церкви. Був ланцю­гом, який зв’язував усіх докупи. Надзвичайно відповідальний, цілеспрямований… Як молив­ся Юліан Вороновський, не умів молитися ніхто. Його ставлення до молитви, богослужінь та смі­ливість були великим прикла­дом для всіх», — казав єпископ Йосиф Мілян.

Таких, як Владика, величають ісповідниками віри. Його тавру­вали за сприяння у перекладі богослужебних книг Климента Шептицького українською мо­вою. Переслідували через те, що опікувався старенькими свя­щенниками й монахами, у яких не було коштів на проживан­ня (отримували мізерні 10 ру­блів пенсії). Залякували, бо мав сміливість через о. Івана Котіва, колишнього секретаря Митро­полита Шептицького (котрий мешкав у Литві) діставати вкрай необхідну літературу та кошти для існування Церкви.

Коли Юліана Воронов­ського звільнили з по­сади начальника відділу проєктно-конструкторського ін­ституту у м. Львові, єпископ ті­шився можливістю скромно молитись на самоті, тяжко пра­цюючи у нічні зміни кочегаром (хоч і боявся розправи КДБ, ко­тра траплялась зі священнослу­жителями-кочегарами).

«Владика працював у нашій опалювальній. Коли ми його просили на службу чи сповідь, споряджався, як майстер на ви­клик. Завжди приходив у спецо­дязі, брав з собою усі ключі, щоб ненароком на когось з нас не упала ніяка підозра. Коли ж від­правляв Службу Божу, то з іншо­го боку богослужебного столу обов’язково розставляв посуд, аби в разі неочікуваного візи­ту зробити вигляд, наче щось святкуємо», — Марія Гах.

Якось, після чергового ви­клику до КДБ, о. Юліан Воро­новський прийшов на виклади до молодих монахів-студитів. Студенти таємних чернечих сту­дій зауважили сум у його очах, а сам він раптово обмовився: «Діти, мені обіцяли за вас го­лову скрутити». Очевидно, у ту пору Владика Юліан щось силь­но переживав. Регулярно хо­див на розмови до Львівського КДБ… Ніхто не знає, який діалог тоді відбувся між слідчими та священнослужителем, і чим ця ситуація обернулась для нього. Утім, ні викладів для молоді, ні іншої підпільної діяльності Юлі­ан Вороновський не припинив.

…Його за життя не розуміли свої ж. Єпископ без будь-яких амбіцій, а з великим бажанням послужити найменшим, час­то залишався для оточення на­ївним простаком. Займаючись відродженням української ре­лігійної освіти у Галичині, мріяв жити під одним дахом із семі­наристами, а не в окремій рези­денції. Коли Владиці делегува­ли право єпископа-ординарія у Самбірсько-Дрогобицькій єпар­хії, він зі сльозами на очах поки­дав стіни старого піонерського табору, де мешкав разом зі сту­дентами. Бо не хотів відпускати хлопців, котрими опікувався.

Можливість священнодіяти як єпископ Юліан Вороновський отримав вже у часі, коли Укра­їнська церква відроджувалася з катакомб. Кажуть, у Галичині не було жодного села, яке би він не відвідав. Бо щонеділі виїжджав на будівництво храму або з осо­бистим пастирським візитом до простого люду, що потребував духовного наставника. Ба біль­ше! Єпископ старався подба­ти навіть про покійних україн­ських вояків, тож їхав на інший край землі, щоб освятити забу­ті могили борців за волю Укра­їни. «Одного разу ми приїхали до Києва молитись. Прибувши на місце, перед воротами Свя­тої Софії поставили простий стіл, накрили його обрусом. І раптом до нас нагрянули чекіс­ти з метою перервати молитву, відібрати той стіл. Було страш­но, але Владика підняв очі до неба… Зненацька жіночки, що були поблизу площі, накинулись на тих чекістів з криками… Того дня кадебісти змушені були від­ступити», — о. Петро Салагуб.

Саме завдяки клопотанням єпископа Юліана Украї­на сьогодні має своїх свя­тих покровителів. Серед укра­їнців, котрим Іван Павло І І 2001 року офіційно надав статус бла­женних, є три кандидатури, що досліджувались з ініціативи Владики Вороновського: Яким Сеньківський, Северіян Бара­ник та Віталій Байрак. Сьогодні пам’ять Дрогобицьких мучени­ків вшановує Католицька церк­ва, однак колись у справу їхньої канонізації фактично ніхто не ві­рив (окрім Владики Воронов­ського).

Процес визнання блаженни­ми монахів-василіан, котрі були жорстоко закатовані більшо­виками у 1940-х, кожної хвили­ни був під загрозою зриву. За три місяці владнати усі справи, що вирішуються роками, зда­валось неможливим, до того ж архіви НКВД — знищені, а свід­ки — репресовані. Та поки скеп­тики критикували утопічну ідею єпископа Вороновського доби­тись історичної справедливості, він засипав своїми звернення­ми усі можливі установи, поси­лав священників шукати інфор­мацію між людьми, мов голку в копиці сіна. І як «дивак, що на­ївно вірить» повторював з вер­вицею у руках: «Бозя все вирі­шить»… І Бозя вирішив!

За великі труди Владиці від­дячили численними нагорода­ми: державними орденами різ­них рангів, вченими званнями та папськими відзнаками. Утім, він мріяв жити убого. Маючи ватиканське фінансування, ні­коли не посідав жодних маєт­ків, не їздив розкішними авто, до того ж відмовлявся навіть від пошиття нових підрясників (коли ті, хто опікувався єпис­копом, пропонували йому об­новити гардероб, він завжди відповідав: «А що, той не може бути?»). Він не говорив ви­сокопарних слів, відмовляв­ся згадувати власні заслуги, бо за мету ставив собі потре­бу служити Богові та простому, зболеному радянщиною укра­їнському народові, що у часі його пастирської праці часто жив на межі бідності.

На схилі літ, коли люди за­звичай шукають пристанови­ща, кир Юліан Вороновський добровільно склав власне зре­чення з уряду. Замість того, щоб шукати сатисфакції влас­них здобутків, намагатись зму­сити весь світ крутитись на­вколо себе чи вхопитись за впливове крісло, Владика від­рікся всього — і доживав своє земне життя як монах, з верви­цею в руках. Такий прецендент був, мабуть, останнім уроком для наступних поколінь єпис­копів, котрі стали поважними ієрархами вже в часі вільної України. «Він ніколи не тримав­ся за владу, не дбав про себе», — зазначив під час чину його похорону Глава УГКЦ Святос­лав Шевчук.