Фіакр — екіпаж парокінний, дрожки — однокінний

Історія гужового транспорту Львова

Карета, запряжена шестериком коней з Каретного двору

Багато років поспіль львів’янам розповідають про трамваї, іноді згадують про тролейбуси, а також про автобуси, які випускав ЛАЗ. А от про те, якими видами транспорту користувалися жителі нашого міста раніше, інформації не так уже й багато.

З’ясувати це виріши­ла екскурсовод Тетяна Цюлюпа. Під час прове­дення досліджень вона позна­йомилася з власницею Ка­ретного двору Валентиною Банас. Результатом плід­ної співпраці стали авторські екскурсії «Гужовий транспорт Львова XVIII-XX століть» та «Гу­жовий транспорт: знайомство зблизька, або В гості до Ка­ретного двору», які мали змо­гу відвідати усі охочі в рамках проведення заходів «Дні єв­ропейської спадщини у Льво­ві 2018». Від 1457 року у Львові починає діяти школа коноваль­ства і кування коней, навчання у якій тривало шість років.

Якими ж видами транспор­ту користувалися жителі міста до появи кінного трамвая? Піс­ля приєднання Галичини до Ав­стрії від 1775 року почала діяти регулярна поштово-пасажир­ська лінія Львів-Відень, якою курсували диліжанси. Відстань від Львова до Відня, яка стано­вить майже 800 км, долали за чотири доби і 10 годин. Карети запрягали шестериком коней, яких змінювали через кожні 40−60 км на спеціальних заїздах, розташованих по маршруту.

Першим видом міського транспорту можна вважати фі­акри, які є прототипом сучас­них таксі. Фіакр — найманий кінний пасажирський екіпаж. Вперше вони з’явилися у XVII столітті в Парижі.

А от слово «дрожки», яке по­значає той же вид транспорту, російського походження. Ця назва вживалася й у Варша­ві, яка перебувала під владою Російської імперії, а на почат­ку ХХ століття навіть витіснила назву «фіакр» з Кракова.

Фіакри та дрожки з’явилися у другій половині XVIII cтоліття. У Львові була своя класифі­кація назв, яку легко просте­жити вже за першим друкова­ним путівником по місту. Фіакр — екіпаж парокінний, дрожки — однокінний. Обидва — з довіль­ним шляхом руху на вимогу па­сажирів.

Кінні екіпажі omnibus — у пе­рекладі з латини «для всіх» — уперше з’явилися у другій по­ловині XVII століття в Парижі. У 1815 році вулицями Відня по­чали курсувати так звані гро­мадські вагони. Львовом кінні екіпажі omnibus почали курсу­вати у 1835 році. Вони стали першим громадським видом транспорту, адже вміщали по­над десять пасажирів, їздили за визначеними маршрутами, мали передбачені місця зупи­нок та розклад руху.

Проте заможніші містяни й надалі послуговувалися фіа­крами. «До Стрийського пар­ку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського саду йшли піш­ки», — написав Станіслав Лем у своєму автобіографічному ро­мані «Високий замок».

Ідея поставити омнібуси на рейки з’явилася у Європі ще у XVIII столітті. Після її втілення з’явився кінний трамвай. Він став першим системним засо­бом громадського транспорту у великих містах. Та його вже не відносять до гужового тран­спорту, оскільки рухається по спе­ціально прокла­дених рейках.

Гужовий тран­спорт не втра­тив свого при­значення навіть з появою залізни­ці, адже як людей, так і вантаж до залізничних станцій треба було довозити. Найсерйозні­шим конкурентом фіакрів став електричний трамвай, значно дешевша вартість проїзду в якому відібрала левову частку клієнтів у візників. Незважаючи на жорстку конкуренцію через появу все нових видів тран­спорту, зокрема автомобілів, фіакри їздили нашим містом до 1949 року, після чого досить швидко зникли з його вулиць.

Гужовий транспорт супро­воджував львів’ян протягом життя і навіть після смерті. Зна­мените у Львові в кінці ХІХ — на початку ХХ століття похоронне бюро «львівського Харона» Ан­тонія Курковського мало на ви­бір близько десятка вишуканих катафалків. Якщо ховали ді­вчину чи дитину, запрягали бі­лих коней. У того ж Курковсько­го можна було наймати екіпажі і для весіль. Часто для похорон­них процесій білих коней фар­бували на чорно. Ще в першій половині минулого століття на вулицях Львова можна було по­бачити водо-, вугле-, піско- та льодовози. Візники допомага­ли купцям перевозити товари, а орендарям — їхні речі у разі пе­реїзду з одного помешкання в інше.

Сьогодні у центрі Львова можна побачити вишукану ка­рету, запряжену парою коней. Проїхавшись у ній старими ву­личками, зможете роздивити­ся архітектуру міста та відчу­ти дух минулих століть. Таку нагоду дарує львів’янам та гостям нашо­го міста Карет­ний двір, який розпочав свою діяльність у 2002 році.

Власниця Валентина Банас, економіст за освітою, знайшла своє покли­кання у догляді, розведенні та навчанні благородних тварин. Аби стати фахівцем у новій га­лузі, пройшла стажування в Ан­глії. Працювала з доктором ме­дичних наук, професором В. І. Козявкіним в галузі іпотерапії (іпотерапія — лікування верхо­вою їздою. — Авт.). Навчалася в Угорщині, де опанувала мисте­цтво запрягання коней у четве­рик та шестерик, адже на тере­нах України воно було втрачене. І зараз вона єдина в Україні, хто запрягає карету шестіркою ко­ней!

Внизу зліва направо: власниця Каретного двору Валентина Банас з режисером Олесем Саніним та Олегом Юрчишиним, вгорі – чоловік Валентини Іван Банас

Вона займається важливою справою — розведенням уні­версальної породи упряжних коней. Порода торійський кінь виведена в Естонії на конеза­воді «Торі». Її родоначальни­ком вважають рудого жеребця Гетьмана 1886 року народжен­ня. Коні цієї породи вирізня­ються витривалістю і великою вантажопідйомністю, доброю працездатністю, спокійним темпераментом та невибагли­вістю. Їх використовують як на сільськогосподарських ро­ботах, так і в кінному спорті. З метою популяризації упряжних коней Валентина стала ініціа­тором та організатором про­ведення щорічного фестива­лю «Свято упряжного коня» у Львові.

Каретний двір надає широ­кий спектр послуг — від навчан­ня верхової їзди, кінних прогу­лянок, кінних походів, оренди карет до іпотерапії та фотосе­сій з конями.

Коні Каретного двору слух­няні і треновані. Їх запрошують до участі у лицарських турні­рах на фестивалях «Ту Стань», «Форпост», «Срібний Татош» та інших, а також залучають до зйомок у фільмах. І зараз де­сять коней разом із власницею перебувають в Карпатах на зйомках фільму «Довбуш» під керівництвом знаного україн­ського кінематографіста, ав­тора фільму «Поводир» Олеся Саніна.

Пані Валентина має ще одну велику мрію — створення єди­ного в Україні музею карет. І вже наступного року планує розпочати будівництво при­міщення для нього на терито­рії Каретного двору. Експона­ти для майбутнього музею вже є, і Валентина планує й надалі збільшувати свою колекцію.

Олена Петрик