«Ступко Богдане, я не продаюсь!»

1973 рік. Осінь. Настрій у людей непевний. Посіяна спецами від КДБ недовіра одне до одного спрацювала. Громадське життя у Львові, по суті, зачахло… У листопаді я був запрошений на так званий вогник у Фізико-механічний інститут, підпорядкований на той час Академії наук УРСР, який очолював акад. В. В. Панасюк. «Вогник» було приурочено до Великої Жовтневої. Запрошував мене Юрій Зима, який у профкомі завідував сектором культури і з яким я був добре знайомий з попередніх своїх виступів у цьому ж таки інституті. Юрій Зима запропонував мені на власний розсуд запросити на цю зустріч ще когось із молоді від нашого театру. Рік перед тим у Театрі ім. М. Заньковецької відбулася прем’єра за п’єсою Івана Рябокляча «Марія Заньковецька», яка мала неабиякий успіх, а для влади стала несподіваною ідеологічною бомбою. Роль Марії Заньковецької виконувала Лариса Кадирова, її чоловіка Хлистова грав Богдан Козак. Я їх обох і запросив.

Ми приїхали на місце зустрічі й зайшли до їдальні, де були роз­ставлені столики. На кожному столику стояла пляшка вина, у вазах були печиво та цукерки. Молодь сиділа в очікуванні «на­чальства». Ніхто не пив і не їв без дозволу.

Програма була побудована так:

1. С. Максимчук вітає зі свя­том віршем П. Тичини «Чут­тя єдиної родини» та віршем І. Драча «Дихаю Леніним».

2. Л. Кадирова читає компо­зицію з ліричних поезій Р. Бра­туня.

3. Б. Козак виконує декілька віршів М. Рильського.

4. Л. Кадирова з Б. Козаком виконують два фрагменти з ви­стави «Марія Заньковецька».

5. На закриття декілька співо­мовок С. Руданського виконує С. Максимчук.

Напередодні цієї зустрічі я читав твори Руданського у клу­бі Спілки письменників України — до 100-річчя пам’яті видатно­го українського гумориста. Мій виступ у Києві прийняли гарно. Тому, вважав, згадати улюбленого автора буде доречно. Зрештою, це був не концерт в академічному розумінні, а твор­ча зустріч, на якій дозволяється імпровізація. Організатором по­передніх заходів в інституті був Роман Крип’якевич, син відомо­го історика Івана Крип’якевича. Якось після одного гострого ви­ступу Роман Крип’якевич навіть пожартував: «Знаменито! Кома­ров носа не подточит!» (гебіст на прізвище Комаров був завідувачем відділу кадрів в інституті). Згодом Романа звільнили як не­благонадійного, але його ніколи не покидало почуття гумору.

Очікування керівництва за­тягнулося — дехто почав роз­ливати вино. Тоді Юрко встав, коротко привітав присутніх зі святом та представив публіці присутніх на «вогнику» заньків­чан. До зали зайшов директор інституту Володимир Панасюк й заввідділом науки обкому ком­партії України Михайло Брик. У присутності почесних гостей було розіграно уривок із виста­ви, й після щедрих аплодисмен­тів Кадирова з Козаком покину­ли залу. Я залишився.

Ведучий звернувся до при­сутніх з проханням наповнити келихи. Директор виголосив довгий, переповнений ідеями «великого жовтня» тост. Ніхто не заплескав — усі дружно припали до чарок. Заграв оркестр, але до танцю ніхто не піднявся. За­грав ще раз. Ані руш!

Юрій Зима підійшов до мене зі словами: «Святославе, давай Руданського! Може, гумор роз­ворушить публіку…». Сміх пе­реходив у регіт, регіт — у шквал оплесків! По праці я вже теж мав право пригубити келих. Молодь пішла до танцю. Хтось повідо­мив, що керівництво покинуло залу.

У розпалі забави мене за­просили у кабінет заступника директора інституту, де вже був накритий багатий стіл. У при­сутності парторга В. Гордієнка почалися розмови зі спогада­ми і подяками за мою працю, зокрема про те, як ми з Михай­лом Косівим духовно наснажу­ємо колектив. Я розповів їм про свою зустріч у Літературному інституті в Москві з Расулом Гамзатовим. Парторг Гордієнко на прощання заявив, найближ­чим часом буде просити мене виступити зі спогадами про ту зустріч, і буде цікаво, якщо ко­лектив почує у моєму виконанні композицію за книгою Гамзато­ва «Мій Дагестан».

Я з радістю погодився, бо ідеї книги сприймалися на межі з антирадянщиною. Пригадую, коли виступав на конкурсі чит­ців у Києві 1971 р. з цією програ­мою, то диктор українського ра­діо Олена Коваленко, яка була членом журі, по закінченні мого виступу, в перерві, відвела мене вбік і напівжартома сказала: «Коли ти читав, дехто з членів журі оглядався, чи вже часом не йдуть його арештовувати за те, що слухає тебе».

Близько першої години ночі мене посадили у «Волгу», й піс­ля прощальних обіймів я поїхав додому у гарному настрої. А на другий день після «вогника» за­палало «вогнище» партійної інк­візиції!

О 10-Й ранку з ініціативи директора інституту зі­брався партком, на якому розбирали виступ Максимчука з програмою співомовок Рудан­ського. На засіданні директор запитав:

— Чому Максимчук після мого тосту читав пошлятину?

— Але ж Максимчук на почат­ку вечора привітав присутніх зі святом і, відповідно до домов­леності з нами, прочитав патрі­отичні вірші П. Тичини «Чуття єдиної родини» та І. Драча «Ди­хаю Леніним». Ви ж не чули, бо запізнилися з тов. Бриком.

— Так, ми спізнилися, ми ви­нні, але ж чому Максимчук не зорієнтувався, що біля мене хтось сидить? Він же не просто так сидить, — наголошуючи на останніх словах, сказав своє остаточне слово на цьому засіданні директор ін­ституту.

Наслідком цьо­го засідання став лист на ім’я ди­ректора Театру ім. М. Занько­вецької С. Сен­чука, у якому секретар парт­кому В. Горді­єнко вказував, що «заключний виступ Мак­симчука визна­но недоречним і безідейним».

Його копія, зберігається в моїй особовій справі у відділі кадрів театру.

А далі — піш­ло-поїхало… До інституту завітали співро­бітники КДБ, «за­прошу­ючи» на співбе­сіду всіх учасників того вечора. Люди йшли на розмову з почуттям гумору, а виходили після неї наче з печі — розпашілі. О, цей замаскований і підступний Максимчук! Націо­налюга! (так кваліфікував мене секретар Ленінського райкому партії тов. Юрій Курапов).

А 30 листопада було склика­но відкриті партійні збори Теа­тру ім. М. Заньковецької, бо я не був членом КПРС. На цих збо­рах розглядали мою «політичну незрілість і невміння орієнту­ватися в ситуації». Перед по­чатком зборів я жартував у колі молоді із цих «спецзборів», але Віталій Розстальний, як голова профкому, мене застеріг: «Ти не жартуй! Є вказівка тебе звільни­ти з роботи»…

Подаю уривки з протоколу зборів, оскільки він досить довгий:

Тов. Сенчук С. С. 5 листопа­да відбувся виступ наших ак­торів у Фізико-механічному ін­ституті. Програма в цілому була хороша, але коли т. Кадирова Л. і т. Козак Б. після уривків по­їхали до театру на виставу, т. Максимчук, продовжуючи свій виступ, читав байки Рудансько­го, «Студент», «Указ», «Турки й козак».

Директор і секретар партко­му інституту надіслали дирекції театру листа, де говориться, що святковий вечір був зіпсутий, бо т. Максимчук читав речі, які граничили з вульгаризмом та пошлятиною.

Тов. Кадирова Л. Х. Я бувала багато разів на концертах ра­зом з т. Максимчуком і, крім хо­рошого, нічого не скажу.

Тов. Боравич А. А. Ми, парторганізація, театр, мусимо від­повідати за кожного нашого ак­тора. Слід же було врахувати, до якої дати ця зустріч, тим паче, що вечір був з приводу Жов­тневої революції. І взагалі, наші виступи мусять бути ідейними і високохудожніми. Цей лист нас багато чому навчить… Нам тре­ба бути пильними, бо боротьба ідеологій гострішає.

Тов. Каганова Л. Я. Треба, щоб наші виступи були тільки хорошими і щоб відгуки про них ішли на користь нашого театру в цілому. Часто доводиться бу­вати на концертах і чути навіть таке: «Поки ця москалька висту­пить…»

Тов. Глухий В. Й. Цей лист слід було би проаналізувати: якщо це був святковий вечір, то чому він був у формі «вогни­ка» й навіть з горілкою? Коли вони писали листа, то чому не згадали про хорошу частину концерту, учасником якої був і Максимчук?

Тов. Данченко С. В. Тов. Ка­ганова, листа написав не хтось, а партійна організація, тут справа серйозніша… Лист, яко­го ми одержали, має дуже заго­стрене судження, але це муси­ло статися, бо про це вже не раз говорилося. Чутки про виступи т. Максимчука доходили до нас, але тут і ми винні, бо дозволя­ли виступи без нашого відома. Ми мусимо бути принциповими і мусимо знати, куди і хто йде і що читає.

Тов. Розстальний В. Г. Все було на рівні, як каже т. Мак­симчук. Та як читець він був на рівні, а як політично підкована людина він, видно, був не на рівні.

Тов. Губенко К. М. Інститут надіслав листа, а мусив би за­думатися перед тим, як писати такого аполітичного листа, бо в пошлятині звинуватити Рудан­ського важко. Не було б Рудан­ського, не було б Остапа Вишні, Олійника, Глазового.

Тов. Стригун Ф. М. Є ситуація і тенденція… В цьому ж інститу­ті Максимчука хвалили, а потім продали… От вам і ситуація.

Тов. Полінська В. К. Хотілось би, щоб слова «Жовтнева рево­люція» були для нас святі. Отож Максимчук мав знати, що в та­кий вечір читати, а він часто не думає, що говорить…

Тов. Кох Б. А. З виступу Мак­симчука ми зрозуміли, що пар­торг інституту був непослідов­ний. То чому ми не звертаємо уваги на те, що ця людина не­припустимо веде себе?

Тов. Ступка Б. С. Я пам’ятаю Максимчука, коли він просто пропагував поезію — без гро­шей… А зараз через гроші став не дуже вимогливий. У Рудан­ського теж не все хороше, та й прочитати можна по-різному, і не скрізь.

Тов. Максимчук С. В. Мені важко говорити, всім спасибі! Ступко Богдане, я не продаюсь!

Тов. Гринько О. Б. Необдума­но написано того листа, несер­йозно. До чого доводять люди­ну! Ми мусимо дати зрозуміти, що ми — Театр Заньковецької.

Тов. Данченко С. В. Це не­правильно говорити так, ми цим ховаємо свою недалекозо­рість, свої недоробки. За свої недоліки ми мусимо відповідати та засудити їх.

Отримавши на руки цей документ з Державного архіву Львівської облас­ті, перечитав його багато разів. Оскільки далеко не все записа­но, що промовляли ті, хто ви­ступав, я дозволю собі з пам’яті зробити маленьку реконструк­цію окремих виступів. Ці момен­ти закарбувались у моїй пам’яті назавжди.

Тов. Стригун Ф. М. До Мак­симчука існує тенденційне ставлення, що б він не читав! Коли я виступав би, чи Ковален­ко, чи хто інший, такого листа не було б.

Тов. Кох Б. А. Після розповіді Максимчука про те, як насправ­ді все відбувалося, невідомо, кого насправді треба розбира­ти: чи особу Максимчука, чи, може, особу парторга організа­ції В. Гордієнка за аморальність і дволикість.

Тов. Ступка Б. С. Я недавно мав виступ разом із Максимчу­ком перед студентською ауди­торією. От ти, Святославе, кри­тикуєш Віктора Коваленка за несмак у його репертуарі, але ж, погодься, в тебе теж не все на високому рівні… Це ти про­демонстрував тоді, на вечорі, виконуючи Руданського. А ще — признайся — у Фізико-меха­нічному інституті ти ж виступав за гроші! От і «жадность фраєра погубіла»!

Таке звинувачення для мене було чи не найболіснішим!.. Страшною образою! Місяць перед тим мені зателефонував із Львівської організації СПУ кореспондент-організатор Ми­хайло Ярмола:

— Святославе, тебе запро­шують на творчу зустріч у гурто­житок Інституту фізкультури на вул. Пасічній. Можеш ще когось запросити з ваших акторів, на­приклад, Ступку, — і назвав дату й годину, коли ця зустріч мала відбутися.

Зустрівшись під час вистави з Богданом Сильвестровичем у коридорі, кажу йому:

— Богдане, є таке ось запро­шення.

— Це платно чи шефський? — поцікавився Ступка.

— Платно. Ти за виступ будеш мати свою концертну ставку, але гроші отримаєш через мі­сяць чи півтора, бо це буде за перерахунком.

— Мене це не влаштовує, — заявив Богдан Сильвестрович. — Тільки готівкою!

— Ну дивись, як знаєш…

А в переддень цього виступу підходить до мене Б. Ступка і запитує:

— Ти говорив мені недавно про творчу зустріч. Це ще акту­ально?

— Так, — відповідаю.

— Тоді я згоден!

Отож творча зустріч відбу­лася. Я читав поезії Ліни Кос­тенко, Д. Павличка, М. Вінгра­новського, В. Симоненка й на закінчення, для розривки, кіль­ка співомовок С. Руданського. Студентська публіка завжди є дуже вдячною аудиторією. Нас нагородили щедрими оплеска­ми.

І ось після цієї передісторії нашої участі в цьому концерті, про яку добре знали ми обидва, раптом заявляти, що, мовляв, «жадность фраєра погубіла»… Я сприйняв це як вияв відвертого цинізму.

Про збори в Театрі ім. М. Заньковецької по місту пішов розголос, зокрема про виступ Ступки. Жартували: «Ступка за­хищав на Максимчукові канди­датський мінімум» (він на той час був кандидатом у члени КПРС). Мені переказували, що Богдан виправдовував свій ви­ступ на зборах тим, що нібито хотів відвести від мене політич­ні звинувачення, повернувши в русло заробітчанства. Чи це правда? Не знаю. Ні заперечу­вати, ні стверджувати не можу. Перед тим ми були у досить гарних товариських стосунках. Я пізніше довго сподівався, що він підійде до мене й особисто все пояснить. Проте він цього зробити не наважився. Хай Бог йому простить! Я ж прощаю…

Через три дні після цих зборів з’явився на стенді оголошень театру наказ нашого директора такого змісту: «За самовільну організацію концерту у Фізико-механічному інституті, без по­годження репертуару з режи­серським управлінням, артисту Максимчуку С. В. оголосити су­вору догану з попередженням, що, в разі повторення подібної ситуації, його буде звільнено з роботи».

Принагідно хочу згадати ще один момент з мого життя в тих часах.

Приблизно в ті дні, коли 1972 року відбувалися арешти української інтелігенції, у Чер­нівцях кагебіст викликав акто­ра Театру ім. О. Кобилянської Дмитра Махнича на «разговор». (А Дмитро був моїм колишнім студентом у Харківському теа­тральному інституті, де я викла­дав сценічну мову). Кагебіст дав Дмитрові ручку й аркуш паперу, наказавши:

— Піші! «Артіст Львовского театра ім. Заньковецкой Мак­симчук С. В. часто приезжает в город Черновци, встречаєтся с молодьожью. На встречах он ви­сказиваєт антісовєтскіє, націоналістіческіє мислі» і т. д.

Коли такий цікавий «диктант» було закінчено, його організа­тор промовив:

— Маладєц! Подпісивай!

— Ні, я не буду підписувати.

— Почєму? Ти жє написал!

— Так, але це ви мені надик­тували, а я про Святослава Ва­сильовича зовсім іншої думки. Це мій учитель, педагог, я його знаю як людину чесну, радян­ську.

— Подпісивай! Єво дружкі всє сідят! Ми іх всєх згноім!

Але Махнич не підписав цей донос, якого, очевидно, якраз і бракувало, щоб мій арешт таки відбувся. Не судилось мені си­діти… Про це Дмитро розповів мені сам, кілька років по тому, як такий «дружеский разговор» відбувся. На жаль, актор Мах­нич уже відійшов в інший світ…

Г. Сковорода писав: «Світ ловив мене, але не спіймав». Перефразувавши Григорія Са­вича, можу сказати так: «КДБ полювало за мною, але не по­садило. Не встигло». Забракло доказів у письмовій формі? Можливо…

У 1990 році я отримав ано­німного листа. Він був написа­ний на аркуші, розлінієному від руки. Написано його друкова­ними літерами:

«БАНДЕРОВСКОЕ БЫДЛО! РЕШИЛИ ТЕБЯ ФИЗИЧЕСКИ УНИЧТОЖИТЬ! ОРГАНИЗАЦИЯ Д.Р.Г».

Абревіатуру цієї так званої організації на «Заньківчансько­му вечорі» Євген Марчук, на моє прохання, розшифрував так: «Диверсионно-разведывательная группировка».

Мої «Заньківчанські вечори» працювали на демонтаж систе­ми. І цей процес був непідвлад­ний у своїй ході… Самостійність України стояла на порозі. Двері були відчинені.