«Під час відступу Червоної армії чекісти замордували десятки тисяч українців…»

90-річний правник з Львівщини згадує перші дні німецько-радянської війни, яка почалася 77 років тому, 22 червня

Червень 1941 року видався спекотним, — згадує Зіновій Волощак. — Ми, діти, цьому дуже раділи, бо могли досхочу купатися у сусідніх з будинками графських ставках. За часів Польщі за це необхідно було заплатити 10 грошів, а «при совєтах» плавали «задарма»…

Напередодні неділі, 22 червня, я, тоді 13-річний хлопець з містечка Яворова, змайстрував у квітнику лавчину, сильно зігрівся — напився холодної води і захворів. А довкруги, як звично, люди готувалися до неділі: робили порядки — замітали вулиці, подвір’я.

Надвечір з роботи додому поверталися дівчата зі cходу, які працювали у райкомі чи в інших державних установах — їх звали у нас «совєтками». Йшли веселі, раділи наступному вихідному дню. З військових частин до сімей поверталися офіцери та нижчі чини, які квартирували чи не у всіх будинках нашого міста.

Тихим суботнім вечором ми полягали спати. Під ранок, біля четвертої години, усіх розбудив страшний гуркіт. Це німецькі літаки бомбували польове летовище, розташоване недалеко від міста, знищили кілька десятків фанерних «істрєбітєлєй» та двопланових «кукурузників». Батько, який любив спозаранку побути у садку біля хати, забіг у будинок та сказав: «Вставайте, діти, — війна!». У це ніхто не вірив, бо перед тим ходили розмови про «учєнія».

Близько 10-ї години розпочалася евакуація. Військові, які зранку побігли по тривозі у свої частини, поверталися, щоб забрати сім’ї. Дівчата-«совєтки» з плачем брали свої пожитки і швидко йшли на площу-ринок у центрі міста. Звідти автомашинами їх відправляли у напрямку Львова. Чи всі доїхали — сумніваюся, бо німецькі літаки безперервно кружляли над містом, а протилетунська артилерія стріляла по них без результату…

У перші дні тієї війни свою чорну роботу почали виконувати радянські органи безпеки. Хто потрапив їм під руки — у того стріляли. На малому передмісті Яворова, на власному подвір’ї, безпричинно розстріляли сім’ю чоловіка на прізвище Лелик. На ставках за ніщо розстріляли мого сусіда — 17-річного глухонімого Володимира Ядлося, який пас худобу.

Так почалася для нас, яворівців, німецько-радянська війна 1941 року. Чи була вона несподіваною для вождів Кремля, «віроломним нападом» фашистської Німеччини на совєтську Росію? Про це судити історикам. Я ж можу стверджувати те, що бачив. До червня 1941-го вся Яворівщина, на захід аж до Перемишля, була переповнена військами Червоної армії. У нашому місті стояло декілька військових частин, тут розміщувалася танкова дивізія, у полях чекали свого часу тяжкі танки «КВ» (абревіатура від назви більшовицького воєначальника Климента Ворошилова). У лісах біля Яворова розміщувався «военный городок», за містом обладнали аеродром. Починаючи з літа 1940-го, радянська влада примусово мобілізувала на оборонні роботи працездатне населення (в тому числі і жінок) — у районі Рави-Руської вони будували глибокі протитанкові рови. Постійно проходили військові навчання. Ми, діти, із захопленням спостерігали за тим, як рухаються колони машин та піхоти…

Думається мені, що вожді Кремля самі готувалися до нападу на гітлерівську Німеччину. Їм були потрібні Варшава та землі, що належали до 1918 року царській Росії. Але, очевидно, у червні 1941-го СРСР ще не був готовий до нападу на Німеччину. І цим скористалася гітлерівська Німеччина…

Західні українці ненавиділи польську окупаційну владу, яка у 1918−1919 роках захопила землі ЗУНР. Табори смерті полонених, жорстока пацифікація непокірних українців, приниження їхньої національної та людської гідності українців, полонізація — все це ми пережили. А тому наше ставлення до польського панства було відповідним. З огляду на репресії проти українців, поразка Польщі у 1939 році від Гітлера не була для нас болючою. Прихід «совєтів» у Західну Україну декому вселяв надію на краще життя. Сподівалися його, хоча знали про червоний терор у Східній Україні, про штучний голод, примусову колективізацію з її наслідками.

З приходом на наші землі у 1939 році совєтської влади почалися арешти. В основному брали представників інтелігенції, освічених людей. Уже в лютому 1940 року під приводом розкуркулення почали вивозити у Сибір польських колоністів з хуторів, а потім — заможних, свідомих українців з їхніми сім’ями.

Усіх шокувало вбивство у 1939 році у селі Прилбичах сім’ї брата митрополита Андрея Шептицького. Її «совіти» забрали відразу після відправи у костелі, розстріляли у садку маєтку…

Починаючи з весни 1940-го і речі нашої сім’ї було спаковано у мішки. Моя мати наївно думала, що при виселенні зможе щось зі домашнього майна забрати із собою. Наш батько був інвалідом Першої світової війни, на італійському фронті йому розривними кулями прострелили ліву руку. Можливо, через це нас не вивезли до Сибіру. А може, просто ще не надійшла наша черга (мене забрали пізніше і засудили у 1950 році, як «зрадника Батьківщини», «за співпрацю з контрреволюційною організацією ОУН-УПА»).

Під час відступу Червоної армії по всій Західній Україні чекісти, війська НКВД мордували десятки тисяч українців. Тому розгром совєтської влади був для нас бажаним. Революційна бандерівська ОУН взяла твердий курс на відновлення Української державності, незважаючи на те, що німецька влада ставилася до цього негативно. 30 червня 1941 року у Львові, на площі Ринок, було проголошено відновлення Української Самостійної Соборної Держави. У Львів вступили два похідні батальйони українського війська. Гітлерівська влада зажадала від провідника революційної ОУН Степана Бандери скасувати проголошення Самостійної України. Але він, знаючи, що буде заарештований і може бути знищений німцями, не відступив. За це його запроторили у німецькі концтабори, де пробув майже всю війну…

У роки німецької окупації я навчався спершу у Першій львівській гімназії, а потім у Яворові, в учительській семінарії. Вчителем у нас був українець зі сходу, здається, на прізвище Матюшенко. Він був із військовополонених, яких вдалося врятувати «Українському допомоговому комітету». Ось його розповідь: «Восени 1941 року під Києвом вийшло з бою на боці червоних та здалося німцям більш як 550 000 солдатів та командирів Червоної армії. Хоча були в оточенні, могли битися та перемагати, але ми цього не хотіли, бо не хотіли захищати комуністичну владу. Ми прямо говорили політрукам, що за них, за їхні гріхи битися не будемо. Більшість із нас могли б повернути зброю проти комуністів. Ми самі б дійшли до Москви та взяли її, бо наш приклад наслідували б інші. Але німці стали морити нас голодом і хворобами у таборах, і після цього бійцям Червоної армії не залишалося нічого більше, як битися проти німців…».

Так і було. У лісі біля Яворова знемагали від голоду і хвороб десятки тисяч радянських військовополонених. Тиф косив їх. Яворівські жінки ходили туди, допомагали, чим могли: носили харчі, ліки. Деякі з них самі набралися тифу. Тисячі загиблих військовополонених захоронено під Яворовом…

Зіновій Волощак, адвокат

Фото зі сайту http://mykolayiv.org і домашнього архіву автора м. Миколаїв, Львівська область