Пекучий біль Саліни

До 1941 року Саліна була відома як урочище й соляна шахта на Старосамбірщині поблизу села Солянуватки, що біля Добромиля (Львівська область). Після війни в урочищі працював санаторій для лікування органів дихання. І тривалий час замовчувалася страшна сторінка з історії Саліни про те, як 22-23-24 червня 1941 року, перед відступом, органи НКВС стратили тут близько 3600 осіб. Соляна копальня була вщерть заповнена людськими тілами...

Уривок з оповідання «Звідки ті сходи» Галини Вдовиченко

(збірка малої прози від українських письменників «Зелене яблуко, срібні мечі» цього літа виходить у видавництві «Піраміда»)

...Здалеку лунали звуки, на які Петро дотепер не звертав уваги, — наче віддалені звуки з ближнього села. Прислухався.

— Церква? — запитав.

— Жалобний молебень, — хитнув головою Мовчун. — Сьогодні особливий день. В останню неділю червня тут завжди згадують жертв Саліни.

Петро мовчав.

Сергій, уважним оком зиркнувши на шефа, озвучив запитання:

— Яких жертв Саліни?

Погляд Мовчуна залишився незворушним, лиш з голосом сталася якась переміна. Йшли, слухаючи його розповідь, назустріч звукам на віддалі, що ставали гучнішими, наближалися, і чоловік, від того чи ні, а говорив тепер швидше й голосніше. Його сповідь зробилася стрімкою, як гірська ріка, він ковтав закінчення слів, наче йому бракувало повітря, й певної миті Петрові видалося, що він вже його не розуміє. Не розуміє цього чоловіка, що так несподівано запалився, так квапився. Його некомфортно було слухати, хотілося його різко зупинити або хоча б попрохати говорити повільніше, та ця оповідь не надавалася до зупинки, це було неможливо, він міг тільки раптово замовчати. Сам. Що й сталося, немов словесний потік наткнувся на перешкоду, й вона була у чоловіка в горлі, він задихнувся, закашлявся, махнув рукою: досить!

І коли Петро поставив кілька запитань і почув відповіді, то виходило з того всього таке. Наприкінці червня сорок першого року, на самому початку війни, на цих теренах, перед наступом нацистської Німеччини, енкаведисти влаштували в Саліні криваву розправу. Везли сюди вантажівками трупи, прикриті брезентом, вели колони людей — з Перемишля, з Добромиля, звідусіль, були серед них в’язні Перемиської тюрми, діти з Перемиського сиротинця, місцеві, зокрема й працівники сільзаводу... Українці, поляки, євреї. Робітники, службовці, священики, інтелігенція, селяни. Їх вбивали поспіхом, скидали у стометрову шахту. Поспішали перед відступом. Коли вбивці відійшли, люди побачили купи закривавленого одягу під деревами в саду біля соляної шахти (цей чоловік казав — біля соляного шибу), в конторі і у церковці шахтарів-солінарників вся підлога була у засохлій крові, на стіні церкви — розіп’ятий чоловік. На землі — дерев’яні молоти, ті, що ними сіль розбивають, але в цих молотах були забиті цвяхи, а в цвяхах закривавлене волосся, довге жіноче волосся, русяве, чорняве… За кілька днів вже інші зайди, у німецькій формі, зігнали в Саліну добромильських євреїв — змушували їх витягати трупи, які вже поточила сіль, пороз’їдала тіла, але на певній сотні трупів — півтисячі витягли — робота зупинилася, бо решта останків розпадалася на кавалки. А тоді нові господарі вбили й тих, хто виносив ці трупи.

Один з двох місцевих, що їм вдалося врятуватися, сам із Солянуватки, колишній спортсмен, втратив голос після того, що пережив… Він вибрався з гігантського соляного стовпа глибиною сто метрів, діаметром п’ять, доверху наповненого людськими тілами. Єдине спасіння в людини було — оніміти, втратити можливість розповісти про те, що бачив і чув. Перетворитися на німого свідка, як дерево, як камінь...

Утрьох повернули з алеї, пішли вгору сходами. На пагорбі було покошено, пурхали метелики, старі яблуні й черешні кривилися трухлявими й зеленими гілками; довкола пам’ятника стояв гуртом мовчазний люд. Сім високих хрестів у прозорому небі тримали німб з колючого дроту, назустріч небесному терновому вінку вибиралася з-під землі покручена постать, людина-оголений нерв.

Заговорила простоволоса жінка, вузька у плечах, з полотняною торбою біля ніг, говорила тихо, раз у раз зупиняючись для віддиху. В ті миті було чути, як метелик у польоті рухає крилами.

— …Три з половиною тисячі людей тут загинули мученицькою смертю, три з половиною тисячі, тільки подумайте. Найменшій жертві було лише шість місяців…

А тоді інша, старша пані, старенька бабця у хустці, розповідала дитячим голосом — він часом давав півня — про те, що з її села було чути, як гудуть мотори вантажівок, щоб заглушити крики. Не лише в костелі на території заводу, а всюди, навіть у будівлі заводоуправління, тривали екзекуції. Страшні речі бачили усі, хто був тут після відходу енкаведистів. Бабця хапнула повітря, попустила вузол хустки, хотіла ще щось сказати, та не змогла.

Петро відтоді тільки слухав. Усе відгукувалося на рівні серця дрібним дрожем. М’яка трава під ногами ворушилася, він кілька разів мало не перечепився через якісь горбки. Що відбувається? Що його муляє? Що один з катів — однофамілець дружини? То що з того? Її дід у роки війни ніколи не бував у цих місцях, ніколи. Наскільки йому, Петрові, відомо. Чого ж воно влізло в думки й сидить там скалкою? Як нав’язлива мелодія крутиться в голові.

Петро не був надто вразливою людиною, хіба від вигляду крові міг знепритомніти, але тепер він вбирав у себе все, і все запам’ятовував. Якесь миготіння в повітрі його непокоїло. Немов картинку світу затулили прозорим екраном, на якому зринали ледь помітні, написані чиєюсь рукою слова, наче одним й тим самим почерком. Їх можна було роздивитися протягом секунди, бо зникали, немов за помахом крила метелика. Одне за одним. Імена якихось людей, вони швидко танули, деякі Петро не встигав прочитати. Якби мав папір та ручку, міг деякі записати, але навіщо?

Як наче вицвілим брунатним чорнилом, чітко:

Микола Возьний

Тоді геть блідо, мало не водою писане, але розбірливо:

Петро Дутко

І перекреслене, а згори те саме ім’я, наче так, хоча, можливо, й ні:

Церлінг Мендель

А тоді наступне, як прочиталося, але без певності:

Катажина Оцупек

Чому саме перед його очима розгортався сувій з іменами? Чому цей список показували саме йому, випадковому зайді? В цьому був якийсь знак і якась велика довіра. І він нею проникся.

Тут треба створити пантеон пам’яті, центр дослідження злочинів тоталітаризму, думав він на зворотному шляху. Це може зробити саме він, це в його силах. У нього є такі можливості. Головне — мета. Він звик ставити перед собою конкретну мету і йти до неї без сумнівів із впертістю вола.

Їхали без розмов. Почувався немов у гарячці, занурений в себе, у свої думки. Принишклий помічник у пасажирському кріслі мовчав, не наважувався порушити наелектризовану тишу.

Щось давно забуте, хвилююче, юнацьке підвелося в душі, нагадуючи про Петра кращого, про досконалішу версію цієї людини, до якої він так дотепер й не доріс, а може, навпаки, залишив себе найкращого далеко позаду. Він колись подавав такі надії! Тоді, коли вважав принизливим брехати та вмів соромитися й думати про інших. А нині через нього наче пропустили струм, він очуняв, прийшов до тями — немов йому дали понюхати нашатирю. Він смикнувся й відчув: це мить вибору. Точно знав — це вона, або зараз, або ніколи. Залишається лише ступити вперед, достатньо одного рішучого кроку, а далі незворотне рішення потягне за собою інші кроки, вибудує логіку зусиль у певному напрямі. Треба тільки наважитися на перший крок. Він знає, яким буде цей перший крок.

Фото Оксани ПРОХОРЕЦЬ