Кінець «червоної людини»?

У книжці Світлани Алексієвич «Час second-hand» лунають голоси людей з епохи соціалізму про те, що відбувалося з ними після розвалу СРСР.

Ця книжка жива, бо складається з відвертих розповідей багатьох людей. Буквально чуєш їхнє дихання, їхні інтонації. Можна, звісно, сказати, що авторці “Час second-hand” (кінець червоної людини), в оригіналі “Время секонд хэнд”, щастило на співрозмовників, а можна — що вона має дар слухати, талант розкрити людину, допомогти їй висловити найпотаємніші думки, згадати найважливіше. Ті, хто народилися вже у пострадянському суспільстві, мають змогу “почути”, як жилося у Радянському Союзі і що тоді відбувалося. А ті, хто наче й знає, що там і як, неодмінно зроблять для себе шокуючі відкриття. 

У вступі авторка пише: «Комунізм мав божевільний план — переробити «стару» людину, «ветхого Адама». За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип — «homo soveticus». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона — це я. Це мої знайомі, мої батьки».

“Час second-hand” - завершальна частина у п’ятикнижжі лауреатки Нобелівської премії Світлани Алексієвич (книжка вже вийшла в українському перекладі). Це прощання з епохою, яку багато хто з нас добре пам’ятає. Одні — ще сталінські часи, інші — хрущовські, брежнєвські, і чимало хто - “перестройку”. Здавалося, вже ніколи не буде, як раніше. Хтось зі співрозмовників Алексієвич поділився враженням: наче сиділи у глухому ліфті — і ось двері відчинилися. Ейфорія! І тільки через роки розчарувань та зневіри дійшли висновку, що річ не у правителі, ані в Єльцині, ані в Путіні. “Ми — раби. Рабська душа! Рабська кров! (...) Нагорі сидить пахан: “Геть усі в стійло!” І всі підуть”.

Жанр своїх творів Світлана Алексієвич визначає як «жанр людських голосів». Задля написання однієї книжки письменниця, за її власним зізнанням, зустрічається, розмовляє й записує 500-700 людей! 

Ось уривок з “Життя second-hand”:

“Все відбувалося всерйоз. Чесно. Все було справжнім, і ми були справжніми. Беззбройні люди стояли перед танками і готові були померти. Я сиділа на цих барикадах і бачила цих людей, вони приїхали з усієї країни. Якісь бабусі, “божі одуванчики”, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту у рушник. Підгодовували усіх...

Там була маса речей, зворушливих до сліз. Раптом вигуки у натовпі: “Хтось має валідол? Людині погано”. Вмить знайшовся валідол. Стояла жінка з дитиною у візочку, вона витягла пелюшку, щоб намалювати на ній червоний хрест. Чим? “У кого є помада?” Їй почали кидати дешеву помаду і “ланкомівську”... Крістіан Діор”... “Шанель”...

Люди сиділи цілу ніч біля вогнища (...) Хтось привозив ковбасу, сир, хліб. Каву. Говорили, що це бізнесмени... (...) Рокери, панки, студенти з гітарами. І професори. Усі були разом. Народ! Я зустріла там своїх друзів з інституту, яких не бачила років з п’ятнадцять (...) Вони сіли у поїзд і приїхали. Захищати щось важливе для нас усіх. Вранці ми їх забрали до себе додому. Помилися, поснідали і повернулися назад. На виході з метро кожному вже давали шматок арматури або камінь. “Булыжник — оружие пролетариата”, - сміялися ми. Зводили барикади. Перевертали тролейбуcи, пиляли дерева... (...).

Всі чекали штурму. Пам’ятаю запах бензину, що його розливали у пляшки. Це був запах війни...

Горбачов повернувся з Фороса зовсім в іншу країну. 

Люди ходили містом та усміхалися одне одному. 

Я щаслива, що там була. З чоловіком, з друзями. Тоді всі були дуже щирими. Шкода нас усіх... що ми вже не такі...”.

Нагадує наш Майдан? Події зими 2013-2014? А йдеться про серпень 1991 року, про московські події, коли противники ГКЧП стали на захист демократичних реформ та Білого дому від можливого штурму... 

Один з висновків, які робиш з цієї книжки: радянська система набагато живучіша, ніж можна собі уявити. Перетравивши й відригнувши кілька місяців чи років демократії, вона здатна знову брати гору. У суспільстві, яке так і не спромоглося на незворотні соціальні перетворення, яке не зробило відвертого і чесного розбору помилок, вмикаються небезпечні глибинні механізми з повернення до старого. До найпотворніших перероджень та метастазів. Наприклад, таких: «Якщо півкраїни мріє про Сталіна, то він обов’язково з’явиться, можете не сумніватися...». Це теж один з голосів з цієї книжки.

Авторка про свою книжку говорить так: “Це мій діагноз нам, діагноз тому, що ми зробили за двадцять років, нашому злочинному романтизмові та, як я зараз вважаю, нашій мовчанці, нашій теперішній німоті й мовчанню еліти. Ми поступилися владою бандитам”.

Довідка «ВЗ»

Світлана Алексієвич — білоруська письменниця, журналіст, сценарист документальних фільмів. Пише російською мовою. Лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року. Твори Алексієвич присвячені життю пізнього СРСР і пострадянської епохи.