Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «Наші президенти змагаються не в сфері духу, а за речі матеріальні – хто одягне найдорожчий годинник...»

1 грудня 1991 року українці сказали “так” Акту проголошення незалежності України і обрали президентом Леоніда Кравчука.

Всеукраїнський референдум не був необхідністю — Верховна Рада на той момент вже ухвалила усі необхідні рішення. Референдум унеможливив перегляд рішення депутатів і остаточно підтвердив народження незалежної Української держави.

З 32 мільйонів громадян, що прийшли на вибори, 29 мільйонів проголосувало за незалежність. Найменше прихильників виявилося у Севастополі (57%) та Кримській Автономії (54%), решта областей, включно зі східними, віддали понад 80% голосів на підтримку історичного акту. У першому турі президентських виборів переміг Леонід Кравчук, одержавши понад 60% підтримки. Про те, якою ціною далася Україні незалежність, кореспондент “ВЗ” поговорила з автором Акта, учасником перших президентських змагань та народним депутатом першого скликання Левком Лук’яненком.

— Пане Левку, те, що проголошення незалежності збіглося з днем вашого народ­ження — лише випадковість?

— Господь звів в одну точку важливі події у моєму житті: народження України і мій день народження. Уся моя діяльність мала на меті здобуття незалежності — це те, чим дихаю. Акт проголошення незалежності був створений миттєво, у рекордний час. Добре пам’ятаю той день. 24 серпня о десятій ранку Народна Рада вперше зібралась на третьому поверсі в правому крилі Верховної Ради — до того наради проводились у Спілці письменників. Був період відпусток, і нас зібралася половина, чоловік 60, переважно киян. Додавало впевненості те, що комуністи враз стали лагідними: біжать до нас, руки тиснуть, вітають...

Вони розуміли, що є учасниками антидержавного заколоту, а це — зрада батьківщини і розстріл. Ми радимось, що поки комуністи розгублені, треба скористатись моментом і провести корисні для України закони. Я підвівся і кажу: “Шановні колеги, давайте проголосимо Україну незалежною державою, тоді нам не доведеться хитрувати”. Усі це сприйняли як одкровення. Відповідно, проект такого документа доручили написати мені. На годиннику було 10.30. Часу мені дали півтори години.

Узяв зі собою Леонтія Сандуляка — знав його як порядного чоловіка, доктора медицини. Сіли, почали думати, як повинен виглядати документ. Мав бути якомога коротшим, щоб не почалися дискусії і затягування часу. Усе повинно було вирішитись в той же день, бо наступного ситуа­ція могла змінитись, і комуністи нам би провалили справу. Дістав я з течки зошит в клітинку і почав писати проект документа.

Вже о 12.00 ми зачитали його перед Народною Радою. Редагувати все ж довелося. Я записав “Акт відродження української державності”, а хтось слушно зауважив: “Відродження якої державності? Якщо петлюрівської, то нас точно “втоплять”. Виправили на “Акт проголошення”. Народна Рада доручила мені виступити із цим проектом у Верховній Раді. Але вийшло інакше. Я сидів від трибуни далеченько, ближче Яворівський був. Ми з ним одночасно підвелись, Кравчук головою покрутив і Яворівському дав виступити — він зачитав Акт проголошення незалежності України. Трохи мене це зачепило, але, з іншого боку, завжди повторював, що не важливе авторство, важлива справа. Пізніше, через багато років, з’явилось пояснення, що Кравчук, аби не “втопити” проект, вирішив зайвий раз не дратувати комуністичний зал націоналістом-Лук’яненком.

Кравчук до мене симпатії не мав — надто ми різні люди. Але, як мені здається, незалежності для України хотів: “Лук’яненко, ви дуже поспішаєте, занадто багато напору, — сказав мені якось Кравчук, маючи на увазі Респуб­ліканську партію і викидання з Конституції ідеології, антидемократичних законів. — Рух до самостійності повинен проходити повільніше і природніше”.

- Коли зачитали цей історичний Акт людям на Софіївській площі, у вас не було думки, що надто легко відпускає нас імперія?

— Жодна імперія не вічна — настає час, коли вона тріщить. У розвалі Союзу основну роль відіграла Росія. Єльцин перший запропонував проголосити суверенітет РФ. Для мене як для юриста це звучало абсурдно — Росія виходить з імперії. Куди ж вона сама від себе подінеться? Так склалося історично, що у Росії була демократична опозиція, яка складалась переважно з національних меншин і особливо ніколи нічого не вирішувала. Раптом Єльцин, як уособлення цієї опозиції, виступив проти Янаєва і ГКЧПістів. Ми наївно подумали, що відтепер демократична частина стає провідною, що Росія демократизується. Не припускали того, що частина еліти поставить собі завдання “повернути колонії і відродити імперію”. Хоча Росія зробила кілька кроків, щоб не допустити самостійності України. Коли ми проголосили декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 року, Єльцин наказав своїм заводам і фабрикам не укладати контрактів з українськими підприємцями. Думав, підприємства закриються, людей виженуть на вулицю, вони збунтуються і будуть вимагати повернення до Союзу.

У 1991 році, коли проголосили незалежність, Росія швидко згадала ленінський прийом: направляти голоту в Україну, мовляв, їдьте, там вам буде і сало, і кожух. За Леніна два мільйони бандитів ринули до нас, влаштовуючи розбої, грабуючи. Єльцин зробив хитріше: в один момент у Росії підняв і ціни в три рази, і зарплату втричі. Шофер одержував зарплату 150 рублів, а йому дали 450. Кілограм хліба коштував 30 копійок, а тоді раз — і 90. Росіяни від того гірше жити не стали.

Україна не мала друкарського верстата, щоб надрукувати власні гроші! Між Росією і Україною утворилася різниця в цінах, українські товари стали дешевшими втричі. Сотні тисяч росіян посунули в Україну вигрібати зі складів харчі, одяг, залишки техніки... Вони оголили наш товарний ринок. Рівень життя різко погіршився. Що можна було зробити, аби цього не допустити? Випустити свої гроші. Але на той момент в Україні не було економістів, які би думали не в рамках марксизму-ленінізму, а в межах українського націо­нального інтересу. Був інший варіант — кордон з жорстким контролем в’їзду-виїзду. Уряд не зробив нічого! Володимир Матвієнко — колишній директор найбільшого “Промінвестбанку” — запустив так звані купони. Щоб Москва, бува, не подумала, що Україна хоче власні гроші впровадити. Уявляєте, який рівень залежності?

Але українці, тоді ще з радянським мисленням, не клюнули на це. Провокації провалились. У Кремлі вигадали план “тихого” повернення України до Москви методом інформаційної війни, розширення агентури, культивування п’ятої колони. Критична точка могла б відбутись на п’ять років пізніше чи раніше, але вона б настала.

— Тобто де-юре незалежність була, а де-факто ні?

— Тут треба згадати всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. За незалежність проголосувала абсолютна більшість громадян — 90%. Але, як з’ясувалося, бажання жити незалежно ще не означає високого рівня національної свідомості громадян. Першим президентом став комуніст. Інакше й бути не могло — у всіх союзних республіках президентами стали перші секретарі ЦК Компартії. Україна перебувала в межах ширшого ареалу, де діяли свої закономірності. З тих самих причин другим президентом у нас став представник червоного директорату — директор Дніпропетровського заводу Кучма. Луганська, Донецька, Запорізька, Харківська області продовжували посилати в Раду комуністів. Населення було “забамбулене” настільки, що комуністи здавалися їм прийнятною політичною силою.

Україна історично поділялась на Лівобережну, Правобережну і Західну. Лівобережна потрапила під Москву у XVIII столітті, Правобережна — у XIX столітті, Західна — в 39 році ХХ століття. Це помітно навіть за результатами того ж референдуму: найбільша підтримка була у Тернопільській (99%), Івано-Франківській (98%), Львівській (97%), Черкаській (96%), Рівненській (96%) та Київській (95%) областях.

— Чому ви сказали, що в Україні ніколи не було доброго президента?

— Усі наші президенти є дітьми комуністичного часу. А що таке мораль у комуністичній парадигмі? Моральним є все те, що служить ідеї партії. Якщо для партії треба вбити людину — це морально. Таке виховання протягом 70 років виховала чудовисько homo sovieticus, яке дивиться вам в очі і бреше.

— Якої помилки не повинен припуститись Порошенко, щоб не поповнити список поганих президентів?

— Перш за все — не повинен вірити російській дипломатії. За кожним словом, яке диктує Кремль, — хитрість і прагнення обдурити.

— Кажуть, Кучма і Янукович вас побоювалися, навіть на урочистостях намагалися “не пересікатися”?

— Не шукав близькості з жодним із президентів, бо мені особисто нічого від них не треба. Лише якось хотів побільше книжок надрукувати Павла Штепи “Московство”, щоб українці прозріли. Але виявилось, що це нікого не обходить, — наші президенти змагаються не в сфері духу, а за речі матеріальні — хто одягне найдорожчий годинник, у кого черевики з дужчого крокодила.

— Завжди цікавить, що штовхає людину на відчайдушний крок, додає сил боротися. Ви зазирнули в обличчя смерті, коли вас присудили до розстрілу у Львові в 1961 році. Страху не було?

— Коли я переходжу дорогу, оглядаюся, щоб мене не переїхала машина. Страх мені відомий. Але ніколи не шкодував, що став на шлях боротьби. Ніколи не заздрив, що хтось спить на м’якій подушці, а я голодний-холодний. Нація, яка не готова йти на смерть за волю, ніколи не буде незалежною. Я знав, що не перший, і вірив, що не останній. Козаччина сім століть боролась за незалежність, залишали свою ниву і йшли відбиватись від ворога. А я ж з козацького роду — не хотів бути гіршим плодом на дереві. Українцям притаманне відчуття відповідальності за долю нації — воно веде нас вперед.

— Ваша нова книжка називається “Від хохла до українця”. Чи можна еволюціонувати від одного до іншого?

— Можна. Хохли, за визначенням мовознавця Володимира Даля, — це частина етносу, що зневажила мову, релігію, культуру, духовність свого народу і перейшла на щось інше. Даль мав змогу досліджувати це явище у XIX ст., бо денаціоналізація Лівобережжя України почалася ще у XVIII столітті. Існує простий спосіб повернути хохла на україн­ця — розповісти йому історію. Понад 300 років нашій інтелігенції не давали права це зробити — заборонили мову, взяли під контроль книгодрукування. Зараз живемо в унікальний час — вперше за кілька століть є умови для формування української інтелігенції і вперше діалогу інтелігенції з народом ніхто не перешкоджає. Цей чинник формуватиме українську націю.

Історію треба починати з 1861 року, коли скасували кріпаччину. Тоді селяни Чернігівщини, Полтавщини, Київщини поїхали на південь. Це була найактивніша частина, клас заможних селян. Там вони заснували фермерські господарства, купили європейську техніку. Ця частинка України стала дуже розвиненою — це вона годувала Європу хлібом. За більшовицькою термінологією, це були куркульські господарства. Тому Ленін і Троцький організували Голодомор у 21, 22, 23 роках — знищили 4 млн. населення. Знищили південь і схід України. Якби хохли про це дізнались, то вмить би перетворились у ворогів тих, то з ними таке зробив.

Довідка «ВЗ»

Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року на Чернігівщині. Вчився на юридичному факультеті Московського університету. Переїхав у Глиняни, що біля Золочева, працював адвокатом. Вів правозахисну діяльність. У 1961 році Лук’яненка із соратниками арештували. За «антирадянщину», «зазіхання на державний лад» Львівський обласний суд засудив його до розстрілу, але після апеляції цей вирок замінили 15-річним ув’язненням. Покарання відбував у мордовських таборах, у Володимирській тюрмі. Входить до Української Гельсінської спілки.

У 1977 році заарештований удруге. Був засуджений до 10 років ув’язнення і п’яти років заслання. У 1988 році, в часи горбачовської відлиги, помилуваний і звільнений з тюрми. У 1989 році повернувся в Україну. У 1990 році виборці Івано-Франківська обирають його депутатом Верховної Ради України.

У 1991 році балотувався у президенти України, посів третє місце — після Леоніда Кравчука та В’ячеслава Чорновола. Є автором Акта про державну незалежність України. Очолював Українську республіканську партію. Рік працював Надзвичайним і Повноважним послом України у Канаді. У 2005 році став Героєм України. Володіє англійською, німецькою, польською мовами. Живе у селі Хотові під Києвом.

Схожі новини