Три поразки Івана Франка на Тернопіллі


“Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення

чи ж чужого голосу, але кожен,

почувши ім’я Івана Франка,

здіймає шапку незалежно від свого місця народження.

Тут діє інстинкт величі”.

(Євген Маланюк).

Понад століття тому

— Тату, що ви робите?! Чи ви, тату, знає­те, проти кого висуваєте свою кандидатуру на посла до віденського парляменту? Як ви можете ставати на дорозі такої великої людини, як Іван Франко? — розпачливо кричав тернопільський гімназист 7-ї кляси до свого батька в його робочій канцелярії.

Старий лікар Олександр Гладишовський почервонів від почутого. Звісив голову й сиротіло мовчав. Що мав, сарака, казати, якщо усе було правдою...

Було літо 1898-го. Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль-Збараж-Скалат. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Тернополяни добре знали Каменяра не лише як видатного письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста, а й як завзятого політика і творця першої не лише у Галичині, а й в усій Україні (зокрема і в Тернополі) партії європейського зразка. Іван Якович розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що відбувалися в краї. Чимало з тих ідей позастолітньої давності актуальні й досі. Радикальна партія Франка мала свій електорат, програму і, найважливіше (чого потім не мали інші партії), — у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала у тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області. Максимум — соборної України, яка б об’єднала всіх українців. Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з великої України, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміну «руський», «руська» вживати слово «українська», «український». Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».

У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.

31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (був приятелем австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника. Програв Іван Якович у Тернополі, Збаражі та Скалаті.

Навчена гірким досвідом 1895-го Ольга Хоружинська (не судилося Франкові побратися з галичанкою, з Києва привіз наддніпрянку: був це вибір нещасливий, як пізніше визнавав сам Іван Якович), дружина поета, благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати у 1897-му:

— Ти подумай добре, Іванку. Благаю! Вже забув, як тебе продали і зрадили у Тернополі? Тебе пани знову не допустять! Адже ж можеш відмовитися. Скажи, що маєш хвору жінку і четверо дітей!

— Говориш як дитина! — реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки.

Програвши знову на виборах до австрійського парламенту у Відні (влада легко змогла примусити українців страхом та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці), вічний революціонер почув від своєї Ольги:

— Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей?

— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — відповів поет. — Це ж була праця з народом… Це цвіт, який дасть плоди…

Але те, що тих «плодів» знову не буде під час третьої кандидації на посла від Тернопільської виборчої округи в 1898-му, добре відчував навіть син-семикласник тернопільського повітового лікаря Олександра Гладишовського. Він добре знав (не раз чув про це) «виборчий рецепт» перемоги свого батька, а заодно й тодішньої влади: поляки в таких суспільно-політичних умовах легенько купують українців, адже українці продаються! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу.

Попри те, Франко розумів і знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ніщо...». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому однаково, хто з нього буде «шкіру дерти».

А ось якою була думка великої Соломії Крушельницької — приятельки Франкової — щодо тодішнього виборчого процесу в селі Білій, що неподалік Тернополя, де мешкала її родина і де батько мав парафію. У листі до Михайла Павлика Крушельницька з далекого Мілана 23 лютого 1894 року визнає: “Щодо життя громадського, то яко-тако тримаються білецькі патріоти, при виборах хотя і куштують дриглів та оковити, але вже за руським послом голосують...”.

Саме галичани почали рішуче виступати проти ідеї української незалежності. Занадто добре жилося їм під рукою австрійського цісаря, який умів тримати державу вкупі. У такій ситуації було важко досягти могутнього прориву й поступу. Українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини задовольняли свої потреби, у тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Краще так, як є.

У 1898-му свідома частина тернополян хотіла як віддячити Франкові за його титанічну працю, так і вибачитися за тих, несвідомих, кого купували поляки у попередні виборчі перегони.

Кожне передвиборче віче, де сильний дух Франка, того, «що тіло рве до бою», став «на прю», перетворювалося у справжнє свято. Франко з неймовірним успіхом сам об’їздив села і міста, де вів свою передвиборчу кампанію. Говорив з селянами, застерігав їх. Кожне село мало свій місцевий комітет, зв’язаний з центром. По селах були добрі приятелі Каменяра, і він був певний, що вони допоможуть у виборчій боротьбі. Усе йшло до того, що Франко мав би вийти переможцем. Не лише українці, а й дехто з поміркованих поляків наперед вітали його з успіхом. Виборці дальших сіл приходили у великі міста (Тернопіль, Збараж, Скалат), молилися і ночували у церквах, щоб раненько віддати голоси за свого шанованого кандидата. Проте з перевагою в 10 голосів виграв повітовий лікар…

Якщо першого разу Іван Франко гумористично подивився на свій неуспіх: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8-10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою…», то після третього каменярського лупання скали спересердя визнав: «Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей…».

Ледь заспокоєний, поет і філософ узявся за перо:

Як трапиться тобі в громадськім ділі

Здобути голос, вплив якийсь і значність,

Народ вести, снувати пляни смілі,

То пам’ятай і все май ту обачність,

Не вірити і не дуфать ніколи

На княжу ласку й на народну вдячність.

Бо княжа ласка, як той сніг на поли,

Що вітер здує, в південь злиже сонце

І лишить чорний ґрунт, пустий і голий.

Народна вдячність — ти, фатальний

гонче,

Щоб з злою вістю все прибудеш вчасно,

А з доброю все спізнишся доконче!

І не міркуй, що де ти бачиш ясно,

Там іншим з твого слова засвітає,

Хаос думок улежиться прекрасно.

Не вір, що люд твої заслуги пощитає,

Що задля них одну дрібну провину

Тобі простить! Він судить — не питає.

І знай, коли щасливую годину

Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,

Тебе самого безпощадно в глину

Затопчуть, як камінчик в брук дороги.

Після продажності, лицемірства, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко зійшов з політичної арени… Правда, потім свідомі тернополяни під час хвороби письменника збирали гроші на його лікування, а пізніше — на спорудження пам’ятника на Личаківському цвинтарі у Львові.

Тепер

Найзаповітніша мрія Івана Франка здійснилася: Україна — незалежна держава. Уже не одне десятиліття обираємо собі владу та її представників у владних структурах. Чи щось змінилося з часів великого Каменяра?! Може, ми навчилися чесно жити, титанічно працювати задля неньки, чесно проводити виборчі кампанії? Ні! Сотні разів НІ!!!

Історія нічого не вчить нас, українців. Та правда й те, що ми її не вчимо. Повторюємо ті самі помилки ще від часів бабці Австро-Угорщини. Те, чого «навчила» австрійська і польська влада століття тому, маємо й нині. У всіх бідах звинувачуємо австрійців, поляків, москалів. Хоч уся вина на поверхні: у нас самих. Продаємось своїм доморощеним товстосумам, людям нечесним і корисливим, які на наших хребтах рвуться навіжено до влади.

Цікаво, а якою б нині була Франкова пропорція: “половину любив, а половину ненавидів”? І куди б відніс себе кожен з нас, галичан, напередодні теперішніх виборів? Ніде правди діти: відсоток тих, кого треба ненавидіти (з тих, хто ладен продати і продаватися), значно зріс. Який він нині: 60, 70, 75?!

Але ж Іван Франко — титан українського слова і української думки — навіть програючи вірив: «Ніяка праця не пропадає даремно! Це цвіт, який дасть плоди...».

Історична довідка

“Виборчі гієни” — так називали шахраїв, які віддавали голоси замість відповідних виборців — один із популярних прийомів щоразу під час виборів у Галичині. Крім такої практики, застосовувалися “голосування за небіжчиків” (вписування до виборчих списків померлих осіб) та “виборча ковбаса”. Безпосередньо перед голосуванням виборців розсаджували на виставлених перед приміщенням для виборів лавах за столами, багато заставленими з ініціативи місцевої адміністративної чи поміщицької влади їжею та напоями, серед чого переважали кільця ковбаси і горілка. Поруч зі столами стояли додаткові запаси горілки і бочки з пивом (…). На території деяких поміщицьких земель двірська челядь роздавала асигнівки — дозволи на безкоштовну вирубку певної кількості дерев у лісі — взамін на письмову заяву, що обдарований віддасть свій голос за пана графа…

За виданням: Mieczyslaw Czuma & Leszek Mazan “Austriaсie gadanie chyli encyklopedia galicyjska”. Krakow, 1998.