«На свята привозили православного ксьондза з сусіднього села»
Дарія Горбуль родом із села Жирівки Львівської області. Вчилася на ветеринара, та працювала і на будівництві, і на танковому заводі. 10 років прожила у Херсонській області, де її жартома називали «бандерівкою Дашею». Має кота і двох папужок, читає історичні твори і ні дня не проводить без діла.
З пані Дарією познайомились на майстер-класі з писанкарства, організованому службою соціальної допомоги. Вона зацікавила усіх розповідями про приготування до Великодня за часів її юності. У Львові пані Дарія вийшла заміж, але від чоловіка згодом поїхала мало не в інший край України. «Чоловік мій пив дуже, — розповідає. — То я не витримала і одного дня взяла квиток до Херсона, зібрала сина, і ми поїхали. Тяжко було. Сиджу в Херсоні, плачу, бо гроші закінчуються, не знаю, що робити». За порадою випадкової знайомої поїхала у Нікополь, працювати в колгоспі. Там і зосталась на десять років. Але син підріс і захотів повернутись додому. Так жінка знову опинилася у Львові. Працювала на танко-ремонтному заводі.
Про Великодні свята та звичаї жінка згадує радо. «Було так: біля кухні стояло горнятко з воском, його тримали з року в рік, — згадує пані Дарія. — Ми брали довгі палички і в них вкладали кінський волос. Ниткою примотували. Він твердий і дуже файно малює. Яйця мама ставила в теплу воду, щоб добре по них писати було. Береш те яйце і малюєш. Потім по черзі їх в різні фарби опускали. Трохи воском помалюєш — і в фарбу. І так декілька разів. А фарби не було такої, як зараз. Самі варили. З кори дубової була чорна фарба, з вільхової — червона, з лушпиння цибулевого — жовта, з зелені, трави, жита — зелена. Ходили по жито в поле. Пам’ятаю тільки один рік, коли не було озимини, щоб нарвати. То мама послала за травою. Ми нарвали мурави та й всього, що росло, все одно було зелене. В такій фарбі треба не менше як півгодини тримати яйце, щоб взялася фарба». Розповідає, що малювали яйця сирими. А варили, коли останній раз фарбували. «Сирих не святили», — каже пані Дарія.
«Тато мій був родом з Коломиї, — розповідає пані Дарія. — То нас у селі називали бойками. Його мама — баба Христина, була культурна, вірші писала. Сестра моя і мама дуже гарно вміли писанки робити». Ще донедавна жінка зберігала ті писанки, але розбила, коли прибирала.
Паски до свята пекли самі. «Мама все чисте одягалася, як бралася паску пекти, — каже пані Дарія.
«Святкували колись Великдень весело, — розповідає. — Ми жили навпроти церкви, на горбі. Цілу ніч перед тим біля Плащаниці сиділи. Ми дітьми були, позасинаємо там, то нас будили і додому відправляли. О 4-й ранку вже починалася служба. І на світанні паску святили. Люди розходились потім додому. О третій годині дня вечірня була, а після неї гаївки під церквою. В понеділок виходили з церкви, а вже хлопці з водою дівчат поливають. Тоді пляшок не було, з горнятками бігали»
Пам’ятає пані Дарія і війну, і тяжкі часи після неї. «У 1954 році у нас церкву закрили, — згадує жінка. — Вона така старенна була. А потім ще раз приїхали і казали, що все з церкви у музей заберуть. То село як зібралося, люди на них напали, вони й повтікали. Нічого не взяли. А один навіть мешт загубив, так за ним баби з рогачами бігли. Люди все по домах поховали. А в 1990 році церкву відновили, і люди все позносили назад». Коли закрили церкву, то з села вивезли священика. «Ми на свята привозили православного ксьондза з сусіднього села, — згадує жінка. — І паску святили в селі надворі».
