Сиджу в кавʼярні у центрі Києва і просто закипаю від російської мови

Тільки я займався поварами, водіями і будівельниками, бо був обмежено придатним, а він у роті охорони - повіз групу наших бійців на фронт.

Загинув у перші дні. Наші бачили його тіло, але забрати було неможливо, бо вже відступили. Він повільно розбухав, мені розказували, бо я відповідав за звʼязки з родинами, яким ми казали, що він зник безвісти...

Зрештою, я вирішив, що це непорядно, і сказав правду офіційній дружині, з якою у них була дитина, хоч вони і розійшлись. Ми сиділи в кафе, вона ридала, збоку виглядало, що я скотина покинув її. Я ігнорував засуджувальні погляди і не намагався її заспокоїти. Хай виплачеться. Піксель на собі я відчував, як броню.

При чому тут російська? Не знаю. Просто відчуваю її як зраду, хоч і знаю, що я не правий. Бо є стаття 24 Конституції про рівність прав.
Тільки ж хіба вона враховує, що нас вбивають ті, для кого російська є рідна, і хто заперечує, що на світі існуємо ми?

 У 1996 році такого ще не було. 

Чи було, але це розуміли лише одиниці?

Джерело