Стоїмо перед роздоріжжям. Можливо, останнім!!

Нечуваний корупційний скандал за участю найближчого оточення президента Зеленського - це, звісно, не помилка, це зухвалий злочин проти своєї держави, свого багатостраждального народу, який терпить найважчі часи у новітній історії України. Такі злочини у часи війни називають гидотним словом мародерство.

Жахливо, коли мародерить ворог, але ще мерзотніше, коли мародерять начебто свої. Бо в такий спосіб знищують країну зсередини, діючи мимо волі (або й свідомо) в інтересах ворога. Але саме вкрай байдужа реакція президента на цей грандіозний корупційний скандал його найкраще характеризує. І тут вже висновки має робити суспільство. 

Цинізм і зажерливість «любих друзів» Зеленського, звісно, вражає, але ці люди нам нічого і не обіцяли. Вони звичайні покидьки, для яких Україна - абстрактна територія, де, в силу вдало складених для них обставин, можна добряче нажитися. 

Чи думали вони, грабуючи державу, про наслідки? Звісно, що ні. Нечувані можливості, коли на ключових посадах так звані «подавани», які без зайвих питань виконують будь-які забаганки своїх господарів, засцяли їм розум. Та головне - вони мали надійний і непробивний, на їхню думку, дах. І саме оце пʼянке відчуття безкарності і вседозволеності розвʼязувало їм руки…

Псевдо Карлсон у найближчого друга президента, співвласника «Квартал 95» і головного фігуранта операції «Мідас» Тимура Міндіча більш ніж красномовне - він мав головний дах в країні. Ця кличка, по суті, видає головного бенефіціара цієї зухвалої корупційної оборудки, де в енергетичній сфері розкрадалися сотні тисяч доларів бюджетних грошей. 

Втім, «дах» і сам себе видав ще у липні, коли Офіс президента намагався знищити незалежні антикорупційні органи. Як кажуть у народі, знає кішка чиє мʼясо зʼїла… Тоді саме Офіс президента дав наказ своїм «слугам» у парламенті ухвалити закон, який підпорядковував НАБУ і САП Генпрокуратурі. А Генпрокурора призначає президент, і він у Зеленського, як ми памʼятаємо, завжди на 200 відсотків свій. 

Нагадаю, що цей скандальний закон, попри гостру критику активної частини суспільства та наших європейських партнерів, президент підписав у рекордні терміни - у той же вечір. Тому було надто очевидним, хто стоїть за знищенням антикорупційних органів, хто боїться їхніх незалежних розслідувань, до кого вони підібралися.

У Станіслава Єжи Леца є мій улюблених афоризм на цю тему: «Незручно підозрювати, коли абсолютно впевнений». Лише загроза чергового Майдану, коли на вулицю вийшла активна молодь з картонками, так налякала Зеленського, що він був змушений дати задню. Але, при цьому, Офіс був певний, що своїми діями зумів приборкати незалежні антикорупційні органи, дав зрозуміти, де для них поставлені червоні прапорці. І влада заспокоїлась, вочевидь вирішила, що ті натяк з найвищого «даху» зрозуміли.

Та, як виявилось, не зрозуміли, точніше, не захотіли розуміти та коритися. І тоді вибухнув «Міндічгейт». Тепер вкрай важливо, як влада і суспільство зреагують. Бо спочатку був шок, суспільство «переварювало» почуте. Звісно, всі і до цього розуміли, що корупція в Україні є, і що під час війни її стало ще більше. Але сама війна інформаційно перекривала ці огидні явища. «Міндічгейт» став безпрецедентним потрясінням, яке суспільство вже не може ковтати. 

Вседозволеність керівника Офісу президента Єрмака, який, на думку переважної більшості українців, діє на шкоду власній державі, усім остогидла. В суспільній свідомості Єрмак став таким же токсичним і небезпечним для держави, як свого часу керівник адміністрації президента Кучми медведчук. По суті, Єрмак стає «другим медведчуком», і ставлення суспільства до нього приблизно на тому ж рівні. 

Баняк з ненавистю до Єрмака кипить давно, але, схоже, кришку скоро зірве. Те, що Зеленський продовжує триматися двома руками за свого керівника Офісу, для мене свідчить лише про одне - ці двоє повʼязані якоюсь неприйнятною для українців таємницею, вони пливуть в одному човні. Звільнити Єрмака президента вже просять давно, але він за нього тримається мертвою хваткою. Не випадково на чергове питання про звільнення Єрмака, Зеленський з передсердя заявив: “Єрмак прийшов зі мною, він піде зі мною”. Ну-ну… 

Коли аналізуєш таку відданість, на думку чомусь одразу спадає загадкова поїздка президента в Оман напередодні широкомасштабного вторгнення, правду про яку так ніхто і не розповів. Інакше у ситуації, коли Зеленського вкотре просять звільнити Єрмака його ж «слуги», коли про «російський вплив» Єрмака говорять наші західні партнери ( та й усі, кому не ліньки), і коли Єрмака ненавидять чи не усі українці, адекватний глава держави мав би цим ферзем на українській владній шахівниці пожертвувати. 

Якщо цього вперто не робить, то означає, що заради нього готовий жертвувати…. Ні, не собою, а країною. Якесь зачароване коло: так було при Кучмі, при януковичу, і ось на ті самі граблі наступає і ідейний та ментальний спадкоємець цих двох президентів - Володимир Зеленський. 

Але ми, українці, допустити цього не можемо. Не маємо права. Саме те, як зреагуємо на реакцію Зеленського, залежить наше подальше існування. Бо зараз стоїмо перед роздоріжжям, можливо, останнім: чи остаточно і безповоротно звертаємо у бік авторитаризму, а, можливо, і диктатури, чи все-таки збережемо демократію, яку виборювали на трьох Майданах? Тож, заходимо на нове коло?…