«Я вчився у школі погано — ніяк не міг букви скласти в слова. Читати навчився тільки з читанки»

Богдан Бенюк — людина обдарована багатьма талантами: український актор театру та кіно, народний артист України, антрепренер, політик, народний депутат України 7-го скликання. Разом з Анатолієм Хостікоєвим є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». З листопада 2022 року очолює Театр на Подолі, з лютого 2018 року професор Богдан Бенюк очолює кафедру акторського мистецтва та режисури драми в Київському національному університеті імені Івана Карпенка-Карого.

Про дитинство, про родину, про перші кроки в кіно, про волонтерство наша розмова з Богданом Бенюком.

— Як сталося, що двоє з трьох братів Бенюків, які народилися й виросли в невеликому селищі міського типу Битків на Івано-Франківщині, стали не просто акторами, а відомими акторами, народними артистами України? Ваш старший брат Петро все життя віддав заньківчанській сцені у Львові, хоча й у фільмах теж знімався. Ваші батьки були творчими людьми чи ви пішли слідами Петра?

— Оце все разом, що ви сказали, може й ще щось. Є ще один народний артист України з нашого селища — Микола Говдич, який керує хором «Київ» і об’їхав увесь світ, займається педагогічною і просвітницькою роботою. Є ще сім заслужених артистів України у нашому селищі. Чи там летіла якась птаха і ненароком над ним какнула, і це розлетілося по всьому селищу, чи ще щось — не знаю. Але, впевнений, кожне село в Україні може похвалитися талановитими людьми, адже село було і є джерелом існування української держави. Я зараз у Театрі на Подолі граю в одній виставі цікаву роль, де маю такий монолог: «Щось страшне сталося в нашому житті — зв’язок втрачаається між дідом і батьком, між дітьми. І от коли втрачається цей зв’язок, ми стаємо беззахисними. А коли цей зв’язок є, ми живемо із почуттям вічності». За словом вічність стоїть представлення двох родів, які тобі Бог подарував по маминій і по татовій лінії. І що твої предки робили сім поколінь, як пише Біблія, воно відгукується й на дітях. Я — щасливий чоловік. Щастя моє полягає в тому, що я можу згадати до 1900 року покоління своєї родини і дивлюся вже третє покоління вперед — хто переді мною стоїть. І оце найбільший кайф. Мої внуки називають мене «Дюдюсь» або «Дюдя». З прізвиськами мені взагалі по житті щастило. Володимир Денисенко, який знімав фільм «Женці», як назвав мене «Бєня», так воно до мене й причепилося. А коли малим ще грав у футбол, то мене називали «Оксанка», бо я танцював разом з дівчатами жіночий танець — не вистачало дівчат. Я був тоді в третьому чи в четвертому класі.

— Зазвичай у танцях не вистачає хлопців …

— Не знаю, що там було в нашому селищі, але… Я ж вчився в школі погано. Ніяк не міг букви скласти в слова. Читати навчився тільки з читанки. Коли ми в першому класі прощалися з букварем, я напам’ять вивчив тему, яку мав розказувати. Та раптом щось сталося і ця тема мені не попалася. І я нічого не міг сказати. Драма — дитина не читає.

— …а з буквариком вже прощається…

— То могли зі мною попрощатися, лишивши на другий рік. Мама цього допустити не могла і знайшла дуже гарний метод. Мої зимові канікули почалися з того, що мама зняла зі штанів ремінь і пару разів мене ним гримнула. І для мене освіта відразу відкрилася, я почав читати і прийшов на третю чверть вже читаючою дитиною. Але шлейф нечитаючого вже за мною тягнувся. Навіть з таких творчих дисциплін як співи і танці я мав «три». А потім воно якось «пробилося» по іншому — з’явилася художня самодіяльність. Та й брат Петро відіграв дуже важливу роль. Він був для мене як тато, бо наш тато помер, коли мені було півтора року, я батька не пам’ятаю. А Петро був на одинадцять років за мене старший, він відкрив для мене і акторську професію, і Київ, і театр — у 8−9 класах я вже приїздив до Львова в театр Заньковецької, де працював брат. Я бачив вистави під сценою, з оркестрової ями, з «гальорки»… Петро з дружиною жили в 71 кімнаті при театрі. Я жив з ними, ночами ходив по театру… Це була дуже романтична історія. Роки два я приїздив до брата на вихідні. Там і Анатолія Хостікоєва побачив перший раз — красивий, високий… Я тоді й подумати не міг, що в майбутньому ми багато чого будемо робити разом.

— Вчилися ви погано, але школу закінчили і в театральний інститут поступили…

— Школу закінчив навіть дуже непогаано. Вмів списувати з хрестоматій і за твір навіть «п'ятірку» отримав. А от хімія для мене була рівна смерті — я нічого не знав. То тут мені допомогла моя майбутня дружина Уляна…

— То ви з нею ще зі школи?!

— З дитячого садочка! Нам було по 5 років, коли я вперше її побачив — вона була дуже красива! Вона мене вразила наповал. І я її поцілував. І дивіться, яка правдивість людська в мені є — в 5 років зробив поступок і з тих пір живу, творю, приїжджаю… В студентські роки майже на кожних вихідних приїжджав до Уляни до Львова, вона вчилася на фармацевта в медінституті і жила в гуртожитку навпроти Личківського цвинтаря. Я в кіно знімався, гроші в мене були, літаки з Жулян до Львова літали по 12 рейсів у день… На третьому курсі ми одружилися, на четвертому я вже став татом, а на п’ятому в нас народилася друга дитина. Мені пощастило ще раз: коли я почав працювати в Києві в Театрі юного глядача, Київська міська адміністрація дала двокімнатну квартиру на станції метро «Лівобережна» на вулиці Луначарського. Уляниних батьків я відразу після одруження почав називати «мама» і «тато». Її мамі у вересні буде 90 років…

— Але всі ваші троє дітей не пішли акторськими слідами тата…

— Ні, старші син і дочка філософи, молодша дочка режисерка. Тільки онучка Орися вирішила стати актрисою. Маю 5 онуків: Ярема, Орися, Северин, Лукась і нещодавно народилася маленька Яринка…

— Дуже гарні українські імена… Але повернімося до того, як ви все-таки вступили до інституту?

— Мій брат Петро показав мені кулак і сказав: «Як будеш погано вчитися, я тебе вб’ю!» І це подіяло. Я не мав права зіпсувати реноме прізвища Бенюк. Коли вступав, майже не готувався. Вивчив вірш Бориса Олійника «Хліб». Згодом ми з Хостікоєвим зробили постановку на основі цього вірша, де Толік читав від автора, а я грав Леніна. Так от, їдучи до Києва вступати, я заїхав до Львова. В той час театр Заньковецької поїхав на гастролі в місто Броди і я поїхав з ними. Я з братом і з артистами чотири дні жив у Бродах. За ці дні Петро мене вишколив — вірш, проза, байка Петро мені намалював на папірці, куди я маю приїхати в Києві — Хрещатик, 52 — театральний інститут. Я вступив, але за твір отримав «трійку», — тобто, стипендії не мав отримувати. А мама, працюючи прибиральницею, отримувала тоді зарплату 40 рублів. Я ж того не розумів — як я маю жити в Києві без стипендії. Тоді декан кінофакультету, на який я вступив, Юрій Олененко, він теж ріс без батька, попросив мого однокурсника Сергія Паламаренка (він іспити склав добре, але мама його в Кабінеті міністрів працювала, жили вони в Кончі-Заспі) віддати мені свою стипендію. Я цього тоді не знав. Я Сергія по сьогоднішній день називаю спонсором. Так само і першу мою серйозну роль у кіно зробив Леонід Биков. Він взяв мене га роль Кринкіна у фільмі «Ати-бати, йшли солдати». Але перед тим мав зі мною розмову, попросив, щоб я про себе розповів. Я розказав, що батьки мої познайомилися в Німеччині, коли були там остарбайтерами, мама з Сокальського району на Львівщині, батько з Івано-Франківщини… Мама нас, трьох синів, сама ставила на ноги… Биков запитав, чого я найбільше в дитинстві боявся. Я відповів: «Боявся, що помре моя мама». І розповів Леоніду Федоровичу, що біг додому і закривав вуха подушками, коли звучав похоронний марш. Мене розпирала гордість, що я зніматимусь у кіно. І от коли знімали епізод з Кринкіним — знайшли мило, яке він вкрав, щоб вислати мамі й сестрам, бо вони з голоду вмирали, — мені треба було заплакати. А плакати не хотілося. І тут, після слів «Камера! Мотор!» зазвучав похоронний марш. І в мене очі не просто наповнилися сльозами, сльози потекли струмками… Биков використав мою розповідь про дитячі страхи таким чином…

— Чого ви не любите в побуті?

— Я ненавиджу в себе вдома посудомийну машину — це мій ворог № 1, бо туди складається посуд і може лежати там два дні. Тому я посуд мию відразу і ловлю кайф: тут мию, а в голові тексти пригадуються… Це мій комфортний стан, коли я переїжджаю з однієї роботи на іншу. Мені кажуть: «Ви ж на чотирьох роботах працюєте! Як ви встигаєте?» Отак і встигаю… Цей життєвий ритм — колосальна поживна річ, яка дає тобі потугу до того, що ти дуже все швидко робиш. Коли випадає день, що я вдома, мене починає шляк трафляти.

— Знаю, що ви їздите з творчими зустрічами, збираючи кошти для ЗСУ…

— Так. Мій син зараз служить на Запорізькому напрямку. А коли почалася повномасштабна війна — у день народження моєї дочки Олесі, до слова, 24 лютого, я перші місяці допомагав хлопцям переганяти машини з Польщі для нашого війська. Олеся вранці 24-го приїхала до нас в Борщагівку зі своїми трьома дітьми і сказала, що почалася війна. Як ми тоді виїжджали — то страшне! 12 людей, собака, четверо котів, шість папуг в клітках… До Житомира їхали більше 9 годин. Приїхали в Надвірну, там оселилися. А через тиждень мені зателефонували і сказали, що треба машину перегнати з-за кордону. Був навіть випадок, коли, сам того не підозрюючи, провіз в Україну крадену машину. І тепер цим дуже пишаюся…