Воїн і книга

Здається, він вдоволений тим, що пасажирів у цей момент обмаль. Бо є можливість, нікому не заважаючи, на сусідньому кріслі примостити величезний наплечник кольору торішньої трави. Напевно, їде додому, до сім'ї, до маленького свого нащадка - бо з камуфляжного рюкзака виглядає велика м'яка іграшка…

До кінцевої зупинки ще пів години їзди. Тож, щоб не гаяти часу, дістає зі свого багажу книгу, десь посередині витягає з неї паперову закладку і, бачу, поступово входить у читацький транс. Не помічає дорожнього корка, не чує звуки клаксонів від знервованих таксистів і музики зі смартфона студента на сидінні через ряд…

Наважуюся порушити цю його медитацію. Питаю дозволу сфотографувати разом із книгою. Не заперечує, але просить не наводити камеру на обличчя. Розумію його і знаю, що це не примха.

Він, колишній інженер, нині "працює" артилеристом. Але навіть ТАМ при першій же нагоді, в очікуванні виїзду на позицію, бере до рук томик з наплечника. Каже, що любить читати детективи й історичні романи. Вони відволікають, заспокоюють. Ну, і звичайно - вчать, доучують…

Спостерігаючи за воїном з книгою, незчувся, як під'їхали до автовокзалу. Мій сусід спохопився, акуратно вклав книгу поміж своїми пожитками. Поправив фліску під цивільною курткою і попрямував до виходу. "Гарного, спокійного вам дня!" - сказав мені на прощання.

Кілька хвилин я приходив до тями від цієї, здавалось би, побутової, зовсім не значущої транспортної сценки. Хоч убийте мене, але ніяк не можу уявити собі такої ж картини в якомусь московському чи санктпетербурзькому тролейбусі, пасажиром яких може виявитися такий же молодий чоловік із таким же камуфляжним рюкзаком. З тією різницею, що кілька днів перед тим виліз із бронемашини з бортовою літерою Z...