Мій перший шеф

Таким моїм навчителем був і залишається колишній редактор миколаївської районної газети на Львівщині Мирон Петрович Прокопів. Всі, кому коли-небудь довелося мати справу з ним (навіть ті, кого він критикував прямо в очі — інакше не вмів) згадують його із трепетом, із повагою. Високий професіоналізм, чесність, порядність, скромність, що межує з аскетизмом, людяність — це все про нього, мого першого шефа…

КОЛИ ВИРОСТАЮТЬ КРИЛА…

Січень 1982-го. Ще кілька місяців до закінчення факультету журналістики. Професор Йосип Лось каже, що у миколаївській «районці» шукають молодих кадрів. Як керівник дипломної роботи Дмитрович радить мені спробувати свої сили у колективі, який очолює «найкращий редактор в області» — молодий і прогресивний. А тут ще мій студентський товариш із Трускавця Володя Турмис підбиває: їдь у Миколаїв, це близько до Львова і до Дрогобича, де я працюватиму. У разі чого, один одному допомагатимемо…

І ось я у місті цементників. Із промороженої електрички у Розвадові два кілометри іду до місця майбутньої роботи. Заходжу у редакцію і весь тремчу — не від холоду, а від хвилювання. Через майбутню зустріч «не опіреного» студента із «метром регіональної журналістики».

Не забуду перші секунди: гарячий потиск руки, «заходьте, Іване Степановичу!» І перше моє завдання: написати про підготовку с/г-техніки до весняно-польових робіт на тракторній бригаді у селі Бродках.

Через пів години разом із завідувачем відділу трясемося в «УАЗику» до засніженого села. Механізатори скоса поглядають на невідомих людей з міста. Говорити про плани/зобов'язання/успіхи/труднощі у них якось не виходить — не вчилися на т. е. Та й дехто не може — щойно завершилися свята…

Виручає бригадир Петро Семенович Фітьо. По-простому розповідає, що і до чого. Згадав і про рацпропозиції, маленькі винаходи своїх хлопців. Мій блокнот повний цифр. Чи впораюся з їх масивом, а ще — з виробничими термінами, марками техніки, навісного обладнання?..

Здається, два дні мордувався зі своєю статтею. П’ять разів переписував-шліфував. А як же інакше? — матеріал оцінюватиме провідний редактор Львівщини!

Чотири друковані аркуші вже на столі у «шефа». У кабінеті відділу с/г чекаю вердикту. Хвилини тягнуться, як вічність. Здається, минула година, а відповіді все нема і нема. Мене охоплює передчуття ганебного провалу. Не знаю, куди подітися. Думаю, як би то швидше на автобус — і чкурнути назад до Львова. Щоби більше не повертатися у цей нещасливий для мене Миколаїв.

А молода колега за сусіднім столом, помітивши мої муки, заспокоює: «Не переживай, Іване, усе буде добре! Наш редактор — класний чувак!»

Двері відчиняються. На порозі — Він. Дивлюся, а «класний чувак» мою статтю тримає в руці як зіжмакану газету, якою в одному комедійному фільмі студент бив мухи на обличчі засудженого на 15 діб хулігана. Редактор тримає ці аркуші і якось нервово вдаряє ними по долоні іншої руки. Ну, все, думаю, зараз рознесе мене у пух і прах. Почне кричати, мовляв, що за нЕука йому прислали з університету. А може, ще зі злості ударить навідліг…

«Ну, що?» — чую майже прокурорський голос. А далі звучить комічна фраза з якогось польського мультфільму, яку сприймаю майже як кпини, як образу. Фіаско?

Але мої емоції помилкові. «Вітаю вас із творчою удачею! Ви — молодець! Продовжуйте у такому ж дусі!»

Тисне руку. І тут же звертається до відповідального секретаря, який формує газету: «Цю статтю ставте у найближчий номер!»

Мені у той момент здалося, що з-під куртки на моїх плечах почали прорізатися крила…

РІЗАВ ПРАВДУ-МАТКУ

Мирон Петрович умів підтримати кожного. Робив це вміло, легко, невимушено. А ще — із м‘яким гумором, що додавало сил.

Його редакторство припало на складні радянські часи із відповідними політичними вимогами. Але редактору Прокопіву вистачило уміння не перетворити районну газету у пропагандистську листівку. Він завжди просив нас, журналістів, шукати цікавих людей, цікаві події. Обов‘язковий офіціоз врівноважував соціальними, душевними матеріалами «з людським обличчям». Вирізки із теплими нарисами багато хто досі зберігає у своїх домашніх альбомах.

За просту людину редактор Прокопів стояв горою. Горе було тому голові колгоспу, директору заводу, який посмів чимсь образити простого трудягу. Під вогонь жорсткої критики «районки» часто потрапляли високі чини з компартійними квитками. Для прикладу, хамуватий начальник відділу робітничого постачання цементного заводу, із продовольчих складів якого партійна номенклатура району таємно отримувала дефіцитний майонез, горошок, лимони (тому цей бос користувався покровительством першого секретаря). Діставалося і члену бюро райкому, головному лікареві, який мстився підлеглій за критику з боку її чоловіка. Коли на районних зібраннях слово брав редактор «районки», люди, що раніше вже задрімали від нудних доповідей, прокидалися. Мирон Прокопів так запалював своїм виступом, що присутні у залі вибухали оплесками, а розкритиковане чиновництво у президії від сорому втискалося у свої крісла.

Якось, пригадую, до редактора-депутата Прокопіва із віддаленого села прийшла незнайома читачка, жіночка доволі скромних статків. Ділиться дуже особистим: на носі — весілля її сина, а горілки купити нема за що. Зробити її теж нема з чого: дріжджів ніде не продають. Може, якось допоможете?

Редактор довірливо розповів про цю проблему старенькому директору хлібокомбінату. І через день Григорій Цудікович постукав у кабінет редактора. В його руках був завбільшки у пів цегли згорток із млосним запахом хлібної розчини…

Іронізую, але то був чи не єдиний у біографії миколаївського редактора випадок «зловживання службовим становищем».

Мирон Петрович Прокопів ніколи не користувався «блатом», ніколи, як інші районні начальники, з чорного ходу не отримував дефіцит, імпортні товари (старші покоління пам‘ятають ті часи). На його столі не було чорної/червоної ікри. Всіх своїх гостей у рідних Гранках-Кутах під Новим Роздолом він пригощав улюбленою їжею — маминими варениками…

ІШОВ У НОГУ З ЧАСОМ

Ще коли про українську Незалежність на деяких кухнях перемовлялися пошепки, у миколаївській районній газеті, органі райкому компартії, з‘являлися цикли статей про злочини і жертви сталінського терору (скажімо, спомини репресованого лікаря Дмитра Стасіва). А також — розповіді про священників, про діяльність Товариства української мови. Це був виклик. Саме у «районці» часів Прокопіва вийшли перші наукові розвідки майбутнього професора історії Левка Войтовича, твори соратника Ірини Калинець — поета, художника, перекладача Романа Хоркавого. У газеті було надруковано вражаючі спогади місцевих жителів, які пережили Сибір.

І водночас скільки у ній було відкрито імен непересічних умільців, самобутніх артистів. Повідомлення про особливі спортивні досягнення часто витісняли з першої шпальти партійну хроніку. Всі, хто прославляв наддністрянський край своїми талантами, були на почесному місці у газеті. А людям фальшивим там не знаходилося місця.

Авторів газети Мирон Петрович дуже шанував — будь-то гончар, бджоляр, композитор-аматор. Пригадую, якось один наш активний дописувач — пенсіонер з реабілітованих Михайло Гладкий — прийшов у редакцію із приреченим обличчям. Редактор розпитує: що сталося? І чує: десь годину тому дружину вкусив у сараї щур. Панові Михайлу хтось розказував, що таке не лікується. Тому змирився з тим, що треба готуватися до похорону…

Бачили б ви у той момент обличчя мого редактора! Обриває телефони обласної лікарні, просить виручити. Тут же дає редакційного «бобика», щоб доправив уражену жінку у Львів. Сам же додому добирається рейсовим автобусом.

Дружину пана Михайла тоді врятували…

Мирон Петрович, як про рідних дітей, дбав про своїх працівників. Кожному допоміг у його проблемах, малих і великих. Мав тверде слово. Пообіцяв — зробив.

Не забуду свого 25-річчя. Так воно ставалося, що у всі попередні мої дні народження нашого шефа кудись відряджали: наради, семінари, обміни досвідом. Тож філіжанку кави за моє здоров’я у редакційних стінах ми з колегами пили без нього. А цього разу, ще за два тижні до 31 березня, узяв з нього слово — обов’язково бути на моєму святі.

І ось «день Х». Після роботи всі редакційні зібралися на невеличку гостину — а нашого редактора знову немає! День перед тим йому подзвонили з Києва і попросили бути співорганізатором республіканської наради з питань роботи місцевої преси, що відбувалася у Червонограді. Я все розумів: робота — на першому плані, а моє свято — то моя приватність… Засиділися ми у редакції на моєму ювілеї десь до 23.00. Смакуємо тортом, колеги уже збираються співати «Многая літа!» Аж тут під нічними вікнами скрип гальм. Виглядаю — таксі. Двигуна не глушить. З машини виходить Мирон Петрович, захеканий вбігає у наш святковий кабінет. Тисне мені руку, каже теплі слова, вручає презент. Але за стіл не сідає. Перепрошує — бо зараз же повинен знову відбути у Червоноград. По сходах біжить вниз — і таксі везе мого шефа у напрямку Львова.
Тієї події було якихось дві хвилини. А спогадів і роздумів — на все життя…

З ТОГО Ж ТІСТА, ЩО І ВСІ

Мій колишній шеф багато кого дратував в обласному управлінні преси. Це ж треба: тамтешнє керівництво дає премію як кращому редактору, а він відмовляється її брати. Каже, що грошову винагороду в однаковій пропорції мають дати всім його працівникам — бо це вони зробили газету такою популярною, чи не найтиражнішою серед «районок». Вперся — і таки наполіг на своєму.

Іншого разу редактору підвищували зарплату, а він на це погодився лише після того, як відповідно підвищили платню усім працівникам.
Мирон Петрович був з того ж тіста, що і всі інші. Ніколи не вивищувався. Ідуть односельці корчувати хащі, садити молоді дерева — він з ними. Перший весняний випуск корів на пасовище — ну як без Прокопіва День пастуха? Почистив біля себе ділянку річки Вишеньки й інших закликав зробити так само. Скосить у себе на городі сіно — віддасть його задарма тим, кому воно потрібне. Уже на пенсії власним коштом, у збиток для себе, випускав на ксероксі малотиражну газету «Гранецькі вісті» — а в ній коротенькі, але такі цікаві новини із сільського життя. Скажімо, про те, що хтось почав будуватися і як сусіди цьому ґазді допомагають; хто народився; хто пішов у засвіти і чим рідному селу за життя прислужився; про те, як запобігти захворюванням домашньої худоби, як підвищити урожай на городі… Газету цю передавали з хати у хату і в інші села.

НЕ ПОСЛУХАВСЯ ПЕРШОЇ ОСОБИ РАЙОНУ

Одного разу наші дороги з ним ледь не розійшлися. Через принципи.

Я підготував на першу сторінку газети позитивну інформацію — про те, що у колгоспі-мільйонері молодому трактористу-чорнобильцю профком виділив збудовану власними силами квартиру. До того ж, із гаражем. Ну як було про таке не написати?!

А через день редактор перепитує, чи я чогось не наплутав. Бо у тому селі кажуть, що газетна замітка — брехлива…

Телефоную ще раз до голови профкому, який, власне, розповів мені відрадну новину. Він підтверджує: хату трактористу справді таки дали. Але… Через день, за вказівкою першої людини у районі, це рішення голова колгоспу змінив: помешкання разом із гаражем передав головній економістці. Та пані (про це гуділа вся округа) була у дуже романтичних стосунках з першою особою району…

Мій редактор, тоді — член бюро райкому партії — дає завдання розібратися у ситуації і підготувати відповідну публікацію.

Розбирався я тижнів два. Почуте на місці шокувало: головна економістка, користуючись заступництвом першої особи району, наробила у колгоспі багато негарних справ. Перед тим, як про це писати, я хотів почути думку цієї дамочки. А вона зверхньо відпалила мені: марно стараєтеся, жодної статті не буде. І додала: а ви дозвіл у (і називає ім‘я, по батькові першої особи району) запитували?

За ніч я підготував гостру критичну статтю «Гараж» — щоб зранку її набирала лінотипістка. А о восьмій ранку у моєму кабінеті прозвучав дзвінок. Телефонувала перша особа району. Запитувала, чому я займаюся х… нею. Мовляв, роз‘їжджаю всюди, щось винюхую. І наказує припинити займатися «всякой єрундой».

Відповідаю, що займаюся не «єрундой», а виконанням редакційного завдання.

Перша особа нервується, бо «безотвєтствєнний ответствєнний секретарь» ніяк «не доганяє», що ніякої критичної статті про головну економістку з колгоспу-мільйонера бути не повинно. Тому запитує мене:

— А Прокопів у себе на місці вже є?

Я зрозумів, що мого редактора зараз почнуть «ламати». І подумки сказав собі: якщо це станеться — розрахуюся.

Цього плану дій мені чомусь виявилося замало. Вирішив зайти у кабінет редактора і подивитися, як саме йому наказуватимуть зняти мою статтю. І як редактор викручуватиметься переді мною, пояснюючи необхідність такого рішення…

Відчиняю двері свого керівника і демонстративно стою у них. Всього мене теліпає. Редактор не розуміє, у чомуріч. А тут — дзвінок від «першого». Мирон Петрович вмикає спікерфон. І я чую ті ж самі тиради про «всяку х…», що хвилину тому звучали у моєму кабінеті. «Перший» просить зняти статтю. Обіцяє, що хату з гаражем трактористові повернуть. А головна економістка, мовляв, вже завтра виїжджає з району. Тільки не треба здіймати хвиль…

Те, що було потім, я не забуду ніколи.

— Шановний (ім'я, по батькові)… — казав редактор «районки» першій посадовій особі району. — Мій працівник виконував моє завдання. Виконав його сумлінно. Виявив кричущу несправедливість, про яку ви, напевно, не знаєте… Ця стаття з’явиться у завтрашньому номері. Щоб іншим хапугам робити щось подібне не хотілося…

На тому кінці дроту прозвучали короткі гудки.

А я ледь не згорів від сорому через те, що засумнівався у Мирону Петровичу…

Наступного дня у районі читачі «змели» із кіосків газету зі статтею «Гараж». А до нашої редакції заглянув начальник районного відділу КДБ. Прийшов у кабінет редактора, потиснув йому руку, поставив на стіл пляшку коньяку і, нічого не пояснюючи, вийшов. Він (той, що все і про всіх знав) був приголомшений тим, що хтось у районі посмів заперечити першій у ньому особі. І піти проти течії…

* * *

У понеділок, 4 листопада, Мирон Петрович Прокопів зустрічає свою 80-ту осінь! Вітаю Вас, мій перший шефе! Многая літа! З Вами — завжди надійно!

* * *

P. S. За багаторічну творчу плідну працю, активну громадянську позицію секретаріат Національної Спілки журналістів України нагородив Мирона Петровича Прокопіва Почесною грамотою НСЖУ. У попередній ювілей мого першого шефа було відзначено «Золотою медаллю української журналістики».