Хоч як там всі говорять про мою незламність та стійкість. Я мертва всередині

Два роки минуло від найстрашнішого наказу, якого я боялась більше, ніж назавжди залишиться під бетонними плитами. Два роки, як мої хлопці і дівчата в полоні. Ви не уявляєте, що таке полон. Чому ви так активно не постите «наших у військовій формі бʼють щодня?» Їм ламають кістки і зрізають шкіру, їх бʼють током, ґвалтують, морять голодом та спрагою, морально знищують та принижують.

Наші полонені — найбільший важіль впливу на Україну, і вони про це знають. Вони не віддають їх. Ми виходили у почесний полон, під гарантії безглуздих та недієвих організацій Червоного хреста, які мовчки віддалено спостерігають вже два роки, як хлопців забивають до смерті, як вони горять живцем в підірваній Оленівці, як щодня їх напівживими кидають в холодні бетонні коробки за ґратами.

Навіть перші місяці, які були легшими для нас, не зважаючи на голод та мої персональні приниження та знущання, я залюбки обміняла б на достойну смерть. Наслідки для мене стали непоправними. Хоч як там всі говорять про мою незламність та стійкість. Я мертва всередині. Я була в полоні 4 місяці і 1 день. А вони там досі. Їх мордують. Ви повинні це знати! Ви повинні розуміти, що таке 1 день ворожого полону! Ви повинні памʼятати та боротись! А влада повинна докладати всіх зусиль, щоб повертати кожного і кожну. І всіх зусиль, щоб забезпечити довічну допомогу полоненим. Вони потрапили в полон, захищаючи державу і українців. Тепер держава та українці повинні захистити їх.

Ми воюємо з виродками. Вони не достойні жалості чи співчуття. Я знаю, про що я говорю.
Госпітальєри.

Ведмеді.

Морська піхота.

Госпіталь.

Азов.

Прикордонники.

Цивільні.

Інші бригади ЗСУ.

ГУР.

Нацполіція.

Їх сімʼї.

Діти.

Вони всі заслуговують неба без ґрат.

Джерело