Не забудьте сказати їм «Дякую!»

Минулої середи біля хати жителів села Нараєва на Тернопільщині (господиня продає у крамниці, її чоловік — колишній водій) пригальмувала вантажівка, повна якісних букових дров. Районне лісництво передало паливо на зиму батькам воїна ЗСУ Михайла. Уявляю, як ця новина за тисячу кілометрів від дому зігріла душу його самого. Син дуже переживав, чи у майбутні студенні дні його рідні будуть з теплом…

Про Михайла ми писали у «Високому Замку» навесні цього року. Про те, що він, майстер лісу, пішов на фронт, а колеги-лісники, за відсутності товариша, проявили солідарність з ним — засадили молодими деревцями підготовлену площу на підпорядкованій йому території. Прийде з війни — матиме, що доглядати…

А потім була наша випадкова, вже очна зустріч із цим воїном. Кілька тижнів тому я їхав у переповненому ранковому автобусі Бучач-Львів. Основними пасажирами були студенти, багажник «по зав’язку» забито їхніми сумками з домашніми наїдками. На проміжній зупинці у Нараєві «голосували» літні чоловік-жінка, а разом з ними — молодий, загорілий воїн у такій же вигорілій на сонці камуфляжній формі. Видно, дуже квапилися. Іншим разом водій точно не зупинився б: розвів би руками — перепрошую, місць немає, навіть прохід забито! Але цього разом він загальмував. Сумки воїна із салом для побратимів примостив біля свого керма, а його самого дивом встиснув біля передніх дверей. Передані 100 грн за проїзд воїнові повернув. Бо цей пасажир — особливий…

У тісняві ми з ним розговорилися. Сказав, що після 10-денної відпустки повертається під Бахмут. І що до великої війни працював у селі лісником. Ось тоді я зрозумів, що переді мною — щасливий від того що вчасно повернеться на фронт — той самий герой моєї весняної публікації.

Він герой — загалом. Михайло кропить ворога з міномета. А коли вимагає ситуація, сідає за кермо танка, бере до рук пульт безпілотника. Освоїв майже всю фронтову зброю і техніку. Очі світилися, коли розповідав нам про своїх хлопців, які на передовій проявляють дива бойового мистецтва, мужності. Ідуть в атаку при 40-градусній спеці. Ощадливо, із найточнішим попаданням у ціль, використовують дефіцитні снаряди. Складаються зі своєї зарплати на дрони і на колеса до бойових машин — бо стару гуму пошматували осколки…

Вони, воїни ЗСУ, відчайдушно захищають нас з вами. А ми так само без нагадувань повинні підтримувати їх — чим тільки можемо. Донатами на фронтові всюдиходи, тепловізори, дрони, генератори, «самопальними» захисними сітками, енергетичними батончиками. Як і наснажливими дитячими малюнками. Великою підмогою для наших героїв стане та ж машина дров їхнім батькам, фінансова допомога з колишньої роботи чи із сільради, виораний город, вчасно, без тяганини оформлені комунальні пільги учасникові бойових дій. Їм важливі навіть звичайні провідини батька-матері, які залишилися без свого опікуна і тепер не знаходять собі місця, чекаючи на дзвінок телефона із голосом сина у трубці.

Пам’ятати нам треба про героїв полеглих і живих. Завжди. Не тільки у День захисників і захисниць, який відтепер будемо відзначати 1 жовтня. Не обов’язково слати їм однотипні SMS-ки. Іноді достатньо буде короткого «Дякую!» Скажіть це ємке слово, побачивши навіть не знайомого вам воїна у госпіталі, у крамниці, на вулиці, у транспорті. І побачите, як новою, ще більшою жагою до Перемоги спалахнуть їхні втомлені очі.