З глиною працювала, як із тістом…

Ще при житті вона стала легендою, однією з візитівок міста. Думаю, буде правильно, якщо місцеві педагоги, розповідаючи дітям про тих, хто у різні часи прославив миколаївський край, разом із іншими непересічними особистостями — поетом Миколою Устияновичем, соратницею Івана Франка, письменницею Уляною Кравченко, священником Володимиром Федусевичем, лікарем Дмитром Стасівим, лісником Дмитром Крупком, живописцем по склу Іваном Сколоздрою, паламарем-краєзнавцем Іваном Табачаром, професором-істориком Левком Войтовичем, просвітянкою, зачинателькою Книжкової толоки Любою Хомчак, футболістом Василем Фацієвичем, музикантами-педагогами Володимиром Єльчаніновим, Володимиром Начевним, Володимиром Лопишком, великою когортою борців за волю України — окремо згадуватимуть і цю харизматичну жінку. Вона зробила своєрідний подвиг: відродила у Миколаєві прадавнє ремесло-мистецтво його жителів-«копачів», з якого вони жили, яким надихалися довгі роки.

Якщо і є ще в Україні гончарівни — їх порахуєш на пальцях. Але точно, такої, як Ганна Степанівна, не знайдеш. Це ж яку силу волі треба було мати, щоб у кризові, після розвалу срср часи поїхати на заробітки у Німеччину, викупити і поставити на ноги старе занедбане гончарне виробництво. А скільки фізичних, душевних сил треба було знайти у собі, щоб почасти у холодних стінах із груди глини, розробленої руками до консистенції тіста, на гончарному крузі сотворити унікальний керамічний витвір, прикрасити його «трипільськими», вишиванковими орнаментами!

Шедеври Ганни Драголюк мав за честь придбати президент Віктор Ющенко. Наші земляки-галичани, які працюють у французькому Страсбургу, в офісі Ради Європи, які їздили на роботу у Ліван, за океан, на згадку про Батьківщину брали собі макітри, глеки, тарелі, вареничниці, дзбанки, глиняні кавоварки від майстрині з Миколаєва. «На ура» гончарні вироби Ганни Драголюк розходилися на Сорочинському ярмарку. Є вони в етноресторанах, чи не у кожній оселі миколаївців, їх виставляють на святковий стіл на Різдво, Великдень, в інші празникові дні. Місцевий стоматолог Петро Кобрин якось розповідав мені: «Ганна Степанівна колись працювала з моїм дідом Іваном Говиковичем, який до війни волами возив свої гончарні вироби на базар до Львова, Стрия, Ходорова. Коли кличу гостей на свої іменини, на свято Петра, неодмінно пригощаю їх із глиняного посуду від пані Ганни…»

А ось як оцінює миколаївську майстриню професор Національної академії мистецтв Ростислав Шмагало:

«Всі наші супермаркети нині забито китайською керамічною продукцією у сфальшованому етностилі. Це боляче, бо маємо своїх унікальних гончарів. Мало того, що у китайських підробках під нашу народну кераміку нема української душі — при їх виготовленні не дотримано технології. У таких виробах може бути багато хімічних компонентів, шкідливих для нашого організму. Наші майстри такого собі не дозволяють. Мені імпонує, що Ганна Драголюк робить автентичну українську кераміку, в її виробах можна відчути енергетику цілющої місцевої глини…»

Ця, глина, кажуть, має оздоровчі властивості, бо багата на корисний кальцій. Пригадую, щоразу, коли пані Ганна квапилася на роботу у свою гончарню, найперше заходила на базар і купувала у селянок кілька пляшок незбираного молока. Ним обробляла свої вироби перед третім випалом у печі — крім міцності, вони набували домашньої енергетики, їжа у такому начинні набирала додаткового неповторного смаку.
Востаннє я спілкувався з Ганною Степанівною у кінці червня. Родичі українського воїна попросили замовити у неї набори керамічного посуду, щоб подарувати їх меценатам, які дають кошти на лікування пораненого сина-героя. Телефон довго не відповідав. Зрештою, я почув знайомий голос, трохи ослаблений. Пані Ганна перепрошувала, що наразі не може допомогти, бо потрапила до лікарні. Але пообіцяла, що як тільки одужає, виконає прохання.

Вона так хотіла знову прислужитися людям — як робила це більш як півстоліття!

Спочивайте з Богом, Ганно Степанівно! Так само, як колись — ваша щира усмішка, нас і надалі зігріватиме тепло, що йде від матеріалізованої праці ваших рук…

Фото автора та Ігоря Гнатіва.