Удар, який мали завдати ми, а не рф
Вночі ворог завдав удару дронами-камікадзе по пункту постійної дислокації моєї бригади. Я там був лише раз у житті, але, принаймні, знаю, як виглядають ці древні будівлі
Я відчуваю з цього приводу лють. Але лють особливого роду. Вона стосується не тільки ворога.
***
Ці іранські дрони пролетіли сотні кілометрів і уразили об’єкт у нашому глибокому тилу.
Саме наявність ракет, котрі здатні уражати наш глибокий тил, було і є однією з суттєвих переваг рф у війні з нами.
А тепер виявляється, що примітивні дрони з двигунами внутрішнього згоряння можуть робити практично ту ж саму роботу, що й ці розхвалені крилаті ракети.
І (виявляється!) ніхто нам, Україні, не заважав створити такі ж дрони у тисячних кількостях і бити за сотні, тисячі кілометрів у російській тил.
Уявіть, скільки ешелонів з бронетехнікою, скільки таборів і казарм з особовим складом ми могли б знищити на дальніх підходах, щоб вони не прийшли сюди?
Скільки жертв серед нашого війська і серед мирного населення ми могли б уникнути, якби ліквідували в перший же день війни максимум російських військ?
А вони тоді нічим не відрізнялися від цілі, по якій сьогодні вдарили у Білій Церкві росіяни.
Чому Іран, країна під жорсткими санкціями зовні і з релігійною диктатурою всередині, зміг створити таку зброю, а ми, одна з найбільш ІТ-шних країн світу, відкрита для Заходу — не змогла?
***
Я двічі зустрічався з попереднім президентом, казав і конкретні, і абстрактні речі щодо необхідності розвитку галузі безпілотників у армії.
Я зустрічався з розробниками і пропонував створити ударний безпілотник, щоб уражати військові цілі у Криму. Я хотів демонстративно це зробити, взявши політичну відповідальність на себе — щоб показати, що це грізна зброя, здатна радикально зменшити дисбаланс сил з агресором, збити його пиху.
Природньо, що на мене дивилися, як на божевільного.
Ні, вітчизняні розробники не бачили тут нічого складного.
Просто це нікому не було потрібно, а для самих розробників був ризик великих неприємностей від влади.
Власне, і зараз фактично в Україні розробки приватними компаніями ударних були заборонені. У країні, котра стоїть на межі свого існування, і державна оборонка котрої на 95% складається з імпотенції та корупції, звичайним громадянам заборонено розробляти зброю.
Цілі відділи у спецслужбах і органах правопорядку отримують зарплати з наших коштів — за те, що вони стежать, щоб ніхто з пересічних українців не міг займатися розробкою зброї для захисту країни.
Звісно, зброю все ж розробляють — але напівлегально, і лише ті, хто має блат у гурі-сбу-ссо…
І панує над усім цим дивна атмосфера. Недостатньо кооперації, а багато ревнощів. Мало відкритості до своїх же побратимів, багато комерційного і/або вузького корпоративного інтересу.
Я витрачаю свій майже неіснуючий вільний час на розробки і на те, щоб максимально ділитися досвідом з іншими. На жаль, так роблять далеко не всі, і чим ближче до офіційних статусів розробник, тим менше він співпрацює з іншими.
Між тим наші, українські дрони — кращі, сучасніші, ніж іранські.
Лють, лють відчуваю я до росіян, але не тільки до них.
Залишається лише зціпити зуби, жебрати у читачів копійки, у командирів — вільні години. Довбати скелю, без сподівання на швидкий результат і на вдячність.
